Притчі 
У НЕТРЯХ НЬЮ-ЙОРКА
Американський пастор Девід Вілкерсон розповідає про свої місії у бідних кварталах Нью-Йорка.
«Я ніколи не забуду однієї зустрічі на вулиці Харлем. Поруч зі старою школою з розбитими вікнами зібралися близько двохсот людей. Я помітив, що серед них є багато наркоманів і повій. Поки грала музика у стилі негро-спірічуел, одна брюнетка на ім’я Роза зробила мені знак і тихо спитала:
– Пане Вілкерсон, та жінка, яка щойно з вами розмовляла, – це соціяльний працівник?
Я кивнув.
– У вас пригнічений вигляд. Я можу побитися об заклад, що вона вам сказала, нібито нам, повіям, потрібна не релігія, а робота і гроші!
– Так, саме це вона мені сказала. Іноді я задумуюся, чи не має вона рації. Врешті-решт, це правда: ми не можемо вам запропонувати ані грошей, ані роботи, а тільки віру і молитву.
Роза поглянула мені у вічі:
– Пане Вілкерсон, два тижні тому ви приходили сюди з трубами і піснями. Я слухала вас і тихенько реготала, коли ви казали, що Ісус може жити у моєму серці; у це я ніяк не могла повірити! Після цього одна з жінок, які вам допомагають, дала мені невеличку чорну брошурку, попросивши мене переглянути її. Я посміялася з неї, коли вона сказала, що Ісус може допомогти мені стати кращою. Та ввечері я почала читати цю книжечку під назвою «Іван». Мені подобалося це ім’я. Я прочитала дві глави, прочитала, як Ісус перемінив воду на вино, і запитала Його, чи не міг би Він перемінити також моє серце.
Відтоді у моєму житті щось змінилося. Гори сміття перед дверима нашого будинку так само смердять, так само багато бруду на сходовій клітці, а втім, у моєму житті все змінилося.
Щось говорить мені, що Бог всюди зі мною, і що Він мене не покидає.
У мене ще є купа проблем, але Ісус вирішив найбільшу з них: Він дав мені можливість жити в мирі із самою собою».
Ця історія людини з нетрів Нью-Йорка переконливо показує нам, як «Добра Новина проголошується малим» і сьогодні. Достатньо було слова Євангелія, щоб ця бідолашна повія попросила в Бога, щоб Він перемінив її серце, і щоб вона віднайшла мир.
СІРИЙ КІТ
Ця історія трапилася у 1945 році. Бернару було 14 років. Разом з матір’ю і братами він жив у таборі для бездомних у Нуазі-ле-Гран біля Парижа.
Саме там серед металевих піддашків, серед щурів і бруду, отець Юзеф Вресінський заснував рух «Четвертий Світ».
І саме через щурів більшість людей у таборі мали котів.
Бернар розповідає нам історію їхнього сірого кота з білою плямкою на шиї.
Якось увечері мама запитала мене:
– Де наш кіт?
– Мабуть, надворі.
– Піди-но пошукай його, мені не подобається, коли він всюди тиняється.
Я шукав його по всьому табору, запитуючи:
– Чи не бачили ви сірого кота з білою плямкою на шиї?
Ніхто його не бачив. Мамі було прикро.
Декілька днів потому я копав яму за нашою хатинкою, щоб поставити стовп на межі з нашим сусідом Альбером. І раптом знайшов шкіру нашого кота з білою плямкою! Я побіг до сусіда.
– Альбере, ти часом не бачив мого кота?
– Ні, ні, не бачив.
– Ходи-но сюди.
Я показав йому шкіру кота.
– А це що таке?
– А що мені до твого кота?
– Припини, не бреши!
Врешті-решт він зізнався, опустивши голову:
– Так, це я.
Моя мати сказала йому:
– Сподіваюся, що ви вбили його не для задоволення?
– Ні, я його вбив, бо у нас не було що їсти…
Через два тижні я зустрів Альбера у таборі. Він сказав мені:
– Ти не хочеш кота?
Я з подивом глянув на нього.
Він продовжив:
– Він трохи схожий на твого, сірий, з білою плямкою на шиї.
Мама одразу взяла нового кота. Відтоді Альбер став мені як брат, і не через нового кота, а через те, що йому було прощено.
* * *
Святий апостол Павло каже нам жити у світлі. Щоб жити у світлі, слід виявляти зло. Медсестри добре знають це: щоб вилікувати рани, треба їх відкрити. Це і є сповідь: виявити наші слабкості, щоб зцілити їх.
