Притчі 
Нещодавно зайшли з донькою до піцерії в центрі Львова. Був теплий і гарний день, отож ми обрали столик на відкритому майданчику.
Поки чекали на своє замовлення, поруч примостилися троє чоловіків, які одразу почали смалити цигарки.
– Даруйте, але хіба за законом можна курити на літніх майданчиках кав’ярень? – звернулася я до офіціантки.
Реакція офіціантки була войовничою: «Ну то пересядьте собі у приміщення! І не командуйте тут! Ви мені більшу зарплату платіть, тоді буду дотримуватися закону!»
Тут втрутилася моя 10-річна донька: «А ми на «Основах здоров’я» у школі вчили, що пасивний курець, ну, той, хто дихає тим димом, йому ще гірше!»
Презирливо хмикнувши, офіціантка демонстративно повернулася до нас спиною.
– Я перепрошую, чи не могли би ви тут утриматися від куріння? Погляньте, ніхто навколо не курить, і діти поруч… – звернулася я до чоловіків.
Ті виявилися свідомішими від офіціантки і одразу погасили цигарки: «Вибачте, ми не помітили, звичка все-таки… Ви б нам одразу сказали!»
Втім, свою піцу ми їли вже без особливого задоволення, і щоб підбадьорити засмучену Андріянку, я запропонувала: «А давай-но підемо в парк культури!»
Вона вмить повеселішала. Веселі гірки» – найулюбленіший атракціон молодшої доньки. Втім, і старшої також. Їй уже 17, а й досі з теплотою згадує оті «Веселі гірки» і пана Петра. Мабуть, цей інтелігентний сивий чоловік, шо вже багато років перевіряє квитки та запускає атракціон, не в однієї дитини викликає теплу посмішку. Завжди при краватці, усміхнений, уважний, він для кожного знайде веселе слівце: відзначить, як за зиму виросла малеча, підбадьорить тих, хто вперше з острахом з’їжджає з гірок, знайде підхід до вередливої дітлашні…
Ось і сьогодні пан Петро здалеку вітається з Андріянкою: “Давненько вас не було!»
…Із парку ми повертаємося, сповнені гарного настрою і позитивних емоцій.
– Як ти думаєш, мамо, а пан Петро має велику зарплату? – раптом питає донька.
– А чому тебе це зацікавило?
– Ну просто, пам’ятаєш, та пані з піцерії сказала, що якби їй платили більшу зарплату, то все було би по-іншому. Може, б і вона була така весела, як пан Петро…
– Та ні, працівники атракціонів мають зовсім невелику платню. Я думаю, справа тут зовсім в іншому.
– Мабуть, так, – погодилась Андріянка. – Вона просто своєї роботи не любить.
А я чомусь згадала дискусію з моїми студентами навколо тези, що від нас мало що в цій державі залежить. Скрізь, мовляв, корупція, несправедливість, хамство…
– А знаєте, є такий вислів: «Хочеш змінити світ? Почни із себе!». Ану ж бо, що може зробити кожен з нас?
І в аудиторії залунало: добре вчитися! Не давати хабарів! Добре виховувати своїх дітей! Не смітити на вулицях! Знати свою історію! Берегти парти в коледжі! Частіше посміхатися іншим!
Варіанти лунали і лунали, а я згадувала колись почуті слова: якби одна літера сказала, що сама не створить книжки, не було жодної книжки. Якби краплина сказала: «Я не створю океану», не було б океану. Якби нота сказала: «Я сама не створю мелодії», не було б жодної пісні.
Кожен з нас – нота, яка творить мелодію довколишнього світу…
P.S. Як я з’ясувала згодом, закон забороняє куріння у приміщеннях кав’ярень, у зонах відпочинку, включаючи парки, пляжі, сквери, літні майданчики, стадіони. Але от на відкритих майданчиках кав’ярень і ресторанів – курити можна. Де тут логіка, збагнути важко.
Але ж знову таки: там, де недосконалий закон, – є простір для доброї волі й свідомого вчинку. Як от погасити цигарку, коли поруч є дитина. Чи оголосити літній майданчик своєї кав’ярні зоною, вільною від цигаркового диму.