Притчі 
всі події та персонажі вигадані, принаймні автору хочеться в це вірити
Кажуть, спогади з дитинства – це найкраще, що в нас є, це те, що гріє і тримає на плаву в найскрутніші моменти. Так-от. Тобі десь шість років. Тобі шість років, і приходить Різдво. Тобі десь шість років і приходить Різдво на Галичині. Великою мірою то твої перші спогади про це величне свято. І здавалось би, що початися ця історія мала б з повсюдного запаху пампухів по хаті, з пампухів на столі, пампухів у куфайках п’яних сусідів, пампухів у руках колядників і колядниць, пампухів всюди, де тільки можна собі уявити пампух і де уявляти його точно не слід. Але починаються твої спогади десь з такого: сваряться всі. Свариться твоя бабця на маму, тата, діда, кота, сусіда, на погоду, на готування страв, на саме Різдво, на Маньку зі сільгосптехніки, на всіх-всіх, всіх, і, звісно ж, на тебе, малого, який щойно прокинувся і не надто добре розуміє, що коїться. Свариться мама з батьком, сваряться більше за компанію, але не менш активно та енергійно. Дідусь не свариться – дідусь лізе на дах згортати сніг. Бо ми чортові діти думаємо, що він весною сам розтане, що він не сніг, а манна небесна, і взагалі, нам довірити нічого не можна, – залиште діда в спокої. Він і так ніколи не любив Різдва, зими і всіх цих людей він теж не надто любив. І поки ми всі сваримося, дідусь лізе на дах по чудовій драбині, такій чудовій, що могла би бути кар’єрною, якби не була драбиною, збитою з дощок, які ти допомагав виносити з тартака ще влітку.
Приходить вечір, всі вже успішно пересварились, але ще не достатньо, щоб ненависть стала чистою, як гірський кришталь, тож тепер вже за святковим столом можна нагадати одне одному за всі політичні погляди, за ліберальну позицію в міжміській електричці, за підгорілий маковник і недосмажену рибу, за рибу, яку потрібно ловити, а не пропивати на ній півзарплати. Не слід забувати звісно ж, що поки ця феєрія любови триває, хтось там на горі уважно спостерігає за цим всім або ж просто продовжує гребсти сніг.
Вечір, як і остання пляшка, добігають свого кінця, градус напруги і наруги над вухами всіх, хто випадково зайшов у гості, не зменшується, але начебто вже пора розходитись, і тут – на завершення, бабця, за звичкою, вирішує нагадати діду, як він «двайці три роки бігав за Манькою і видіти не хотів її», дивиться на крісло навпроти і не помічає об’єкту своїх повчань. Тоді на секунду зупиняється, переводить подих і починає гукати дідуся. Гукає спочатку просто голосно, тоді кричить своїм криком номер один, тоді криком номер два, тоді перескакує на свій найгучніший (цілком можливо, що сам Едвард Мунк міг малювати з нього свою картину), і, здається, її чують всі в найближчих десяти кварталах. Чують всі, але дідусь не чує.
Ми починаємо пошуки. Хоча назвати це пошуками язик не повертається, бо, наприклад, у декого він вже справді не повертається, ну Різдво ж, і так довго тримались, цілу службу Божу про це думали. Але все сімейство ліниво починає рухатись кімнатами будинку, який, до речі, той же дідо й будував. Будував і завжди казав, що життя – це коло, все повторюється і перетікає з одного в інше, майже як кімнати, які тупо всі прохідні (скажи ні – особистому простору!) і в яких можна заблукати просто тому, що ти не пам’ятаєш, чи проходив вже ці двері – ліс дверей і клямок завжди до ваших послуг! Зовсім незабаром це ходіння, яке все більше нагадує центрифугу, починає всім набридати і ми якось майже самовільно вивалюємось на подвір’я…
На вулиці температура повітря плюс два градуси за паном Цельсієм, але від холоду і чортової вологості з вітром пробирає так, як, напевно, не пробирало Ді Капріо на зйомках «Титаніка». До речі, «Оскара» нікому з членів сімейства за вдаваний розпач і переживання, як і Лео теж, ніхто не дав. Сніг навколо схожий на якусь кашу, думки в моїй непропорційно великій голові дітвака теж на неї схожі, але не подають вигляду, а просто легенько побулькують. Пошуки тривають, ніби ми шукаємо Амундсена, тобто ніхто вже й не вірить, що ми когось знайдемо, складається враження, що всі чекають на різдвяне диво в чистому його вигляді.
І тут приходить він. Ні, звісно, дідуся все ще немає на цій авансцені божого провидіння. Приходить вертеп. Ну, нарешті, думає батько і зникає десь у напрямку цілодобового. Ну, і чорт з тобою, думають всі інші і вишиковуються у рядок, щоб спостерігати дійство.
Знаєте, коли тобі шість, ти не любиш двох речей – цирк та вертеп, що, зрештою, одне і теж. Тільки клоунів ти боїшся, а чорти тобі схожі на пожмаканих м’яких ведмедиків, а ти не хочеш, щоб вони страждали, і тобі стає сумно, і ти навіть хочеш плакати, але хлопці, які закінчили другу чверть першого класу тільки з однією хмаринкою, не плачуть, вони мужньо терплять свої майбутні дитячі травми. Та, зрештою, театральне дійство рівня Британської драматургії завершується і янгол господній чекає, поки йому заплатять. Бабця не розгублюється і пропонує двадцять гривень тому, хто допоможе знайти діда, тим самим нагадуючи, чому ми взагалі всі тут, так би мовити, зібрались. Пастушки з ягнятками теж не розгублюються і також зникають у напрямку цілодобового. Всі інші вмикаються в процес і починають досліджувати незвідані простори нашого подвір’я. Процесія топче місця, що колись були грядками, найкмітливіші заглядають під лавки і ламають зсохлі кущі винограду, порічок і смородини.
Коли віра вже покидає навіть найбільш сміливих та відчайдушних, раптово темніє, а взимку темніє завжди раптово, ще більш раптово випадає сніг, вимикається тепла вода, світло і ламаються всі комунікації. Словом, надворі настають сутінки і починає виднітися перша зоря, яка освітлює нам найбільшу кучугуру просто на початку садка, який виринає з піддашшя нашої веранди. Ми прислухаємось і чуємо його – дід щось намагається бурмотіти і махає нам рукою, як термінатор у фінальній сцені сиквелу, тільки пальці в нього зовсім не згинаються, а витворюють якийсь химерний танок. Я підбігаю до нього перший, всі починають знову кричати, але цього разу від страху, сорому і краплі щастя, що дід таки знайшовся. Мама викликає швидку. І поки ми всі чекаємо, дідусь нічого не говорить, а просто дивиться на нас величезними очима, які знають, що таке прощення і які воно матиме для нас всіх наслідки.
Машина приїздить майже одразу (час різдвяного дива настав!). І вже десь за дві години з палати виходить травматолог. Виходить у коридор, де зібрались всі і навіть продавчиня з цілодобового. Виходить, повідомляє, що обійшлось зламаною рукою і переляком, кістку довелось вправляти під загальним наркозом, тому пацієнт ще може марити і таке інше. Проте до палати нас якимось чином впускають. Там ми стоїмо всі разом: я, мама, бабця, батько і продавчиня з цілодобового – і не знаємо, що сказати. За якийсь час дідусь повертає голову до нас, видихає повітря у простір застиглої лікарняної палати, а тоді здоровою рукою простягає мені зіжмаканий листок. Я беру його боязко, розгортаю і, зрештою, починаю читати:
- Береш сю різдвяну елегію і краєш її скибками:
- Дідусеві, щоб мав багато здоров’я,
- Бабці, щоб продовжувала жартувати,
- Мамі, щоб залишалась щасливою,
- Батькові, щоб просто десь був,
- І собі,
- Щоб все це закарбувати
- У пам’яті.
Мені двадцять шість років, і я стою на засніженій платформі безіменної станції. Рейс, який мав доправити мене додому, скасували через сильні снігопади і небажання відповідних структур щось там полагодити, докрутити, розчистити і далі за списком. Тому я стрімголов побіг на єдину електричку, яка ще тягла свої роздовбані чотири вагони, у більш-менш потрібному мені напрямку. Потрібний напрямок виявився селищем, біля якого проходить регіональна траса. Я вирушаю до неї в різдвяну ніч. Стаю край дороги і піднімаю великий палець назустріч фурі червоного кольору, яка рухається, розтинаючи темряву, як лунатик – простір у спорожнілій кімнаті. Вантажівка зупиняється, я залажу туди і мовчу майже до кінця дороги – змерзлий і умиротворений. Бо мені двадцять шість років, я нарешті їду додому і щиро вірю в Різдво в душі кожного з нас.
Львів-Пустомити, жовтень 2018 р.
Автор: Любомир Серняк
