Притчі 
Устим поспішав на потяг додому. За півгодини той вирушав зі старого вокзалу. Був мороз, під ногами рипів свіжий сніг, який перестав падати ще засвітла. Вже завтра він розтопиться від сонця на безхмарному небі та людських ніг. «Так не має бути, – думав хлопець, – на Різдво має бути сніг, мороз має бути сильніший». Біля вокзалу пахло димом від вугілля, який щойно виклубочився із коминів на вагонах. Провідники вже напалили, напевно, так, що температура всередині – тридцять градусів. «Цікаво, – думав Устим, – чому тридцять влітку – нестерпні, а взимку люди хочуть такого надмірного тепла?». У поїзді було тьмяно, тож Устим трохи дрімав. Йому снився сон, навіть не так сон, як якесь марево. Адже він частково бачив, що діється у вагоні, чув уривки якихось фільмів, запахи ковбаси, печеної курки і варених яєць.
Устим провалився в те минуле, коли ще не ходив до школи. Тоді все було інакше: родина була більшою, і всі з’їжджалися додому. Діти бавилися, що напівтемна кімната, освітлена гірляндами, – то чарівний ліс. Стрийко і стрийна розважали їх байками про порослих мохом лісовиків, які вже такі старі, що не можуть ходити, а тим більше бавитися. Зате вони знають, де заховані скарби, і залюбки покажуть те місце. Скарбів, щоправда, у вказаному місці не виявилося.
Пізніше Устиму було весело це згадувати, бо він зрозумів, що стрийко просто хотів полежати після Святвечора, тому придумав цю історію, чим навіть більше веселив стрийну, ніж племінників.
Тоді в кімнатах стояли ялинки, все було прикрашене іграшками та гірляндами. У кімнаті, де вечеряли, горіли свічки на старих свічниках. Велике світло було вимкнене, і це створювало атмосферу затишку і близькості, казковості і позачасовості. Звісно, у дитинстві Устим ще не вмів так окреслити свої відчуття. Однак чудово їх пам’ятав.
З року в рік все відбувалося однаково. Принаймні Устимові так здавалося. Дідусь завжди сидів на стільці в кухні і, затиснувши макітру ногами, тер мак. Бабця пекла пляцки, тато робив оселедці, тітка – голубці, діти з дядьком ліпили пироги. Мабуть, у кожного була улюблена робота. Устим, наприклад, любив мити родзинки до куті. Тоді можна було взяти і з’їсти трохи самому. Або піти по просфору, яку раніше замінювали звичайним хлібом чи солодкою булочкою і мастили медом. Були і менш улюблені завдання. Лущити горіхи Устим любив переважно з кимось за компанію.
Не обов’язково було, щоб хтось допомагав – хотілося не бути самому, говорити. Але лущення горіхів запам’яталося найкраще з тих часів, коли дідуся не стало, а на Різдво з’їжджалося все менше людей. Говорив тоді з бабцею чи татом. Якщо мороз за вікном був несильний – як останніми роками, – а в кухні щось варилося, то кухонне вікно було завжди відчинене. З протилежного боку внутрішнього подвір’я на стіні жовто-молочного кольору відбивалися тінню візерунки кухонних штор. Холодним повітрям затягувало до кухні, а назовні висмоктувало дим від татових сигарет.
– А з тим переходом Різдва на 24 грудня – я розумію, що це скоріше не перехід, а повернення, але 7 січня таке символічне, таке різдвяне, що я хочу, щоб було воно.
Полущивши горіхи, Устим згорнув шкаралупи руками і відніс їх до кімнати, кинувши в піч. Ті одразу почали тріщати у вогні… Зупинка потяга змусила його прокинутися.
Добре, що сніг падає бодай напередодні Різдва, думав Устим, вийшовши із потяга. Дрімота відступила одразу, коли повітря освіжило перегріте в потязі лице. Трохи сухих сніжинок крутилося у світлі сучасних ліхтарів. Устим, загалом, не любив радянську архітектуру. Але старі ліхтарі йому подобалися більше. Мабуть, тому що вони хиталися на вітрі взимку і додавали завірюсі ефектності.
– Привіт, тату, привіт, бабцю. – Устим піднявся сходами під’їзду, тримаючись за холодні перила, і прийшов додому. Епоха була вже інша. Вдома було лише двоє людей, а тепер – після приїзду Устима – троє.
Обійнявшись і поговоривши трохи з рідними, Устим, роздягаючись, почав ходити кімнатами дому. У більшості було холодно. Кімната, де майже завжди святкується Різдво, була ще не пропалена. Мабуть, це пов’язано також і з ростом ціни на газ, але є в теплі ще і щось різдвяне. А колись це був головний осередок тепла. Дідусь пильнував, щоб двері в коридор завжди були зачинені. Але найвиразніше Устим пригадував стрийка, який – вже після смерті дідуся – постійно казав: «Двері! Бережіть тепло!». Йому доводилося повторювати це досить часто. Діти бігали, бабуся завжди забувала, дорослі поспішали.
Там, у вітальні, він любив сидіти у фотелі і читати або говорити з кимось. Коли в домі було повно людей, та кімната найкраще підходила як для спланованих, так і для імпровізованих зборів, бо крім двох зручних фотелів там була ще канапа і багато крісел, тож кожен міг собі примоститися і долучитися до розмови або просто слухати. Часом всі колядували.
Коли минуло трохи часу, й Устимові кузени підросли, то найбільше вони любили слухати на Різдво «історії».
– Розкажіть якусь історію, – просили вони.
Малося на увазі щось кумедне. Наприклад, як непритомніли на якихось шкільних подіях вчительки, і фізкультурник витягував їх за ноги із залу в комірчину, де давав понюхати нашатиру.
Жодного разу не обходилося без історій родинних. То не обов’язково мала бути оповідь про різдвяний час. Хоч і такі були. Часом вони плуталися із тими, які оповідалися на Великдень, бо, по суті, були про одне і те ж: про події, що трапилися із кимось з близьких чи далеких предків. Але Великдень ніколи не був таким традиційним, як Різдво. Мабуть, це пов’язано із сталістю Різдва: 7 січня, має бути сніг, мають бути звичні страви, звичні люди, звична атмосфера.
Проте сталість Різдва, думав собі Устим, також дуже ілюзорна. Імовірно, ця ілюзія виникає тому, що людині хочеться, щоб деякі гарні речі були завжди, були незмінними. Але навіть у нього, Устима, якого зовсім не можна було б назвати людиною, «що вже прожила вік», життя складалося із кількох епох. Це наклало відбиток і на Різдво. Ти спершу звикаєш до одного, а потім все зникає. Ти звикаєш до другого, але і воно ламається. Ти звикаєш до третього – і воно теж відходить. Назбирується безліч спогадів, і не зміг би відповісти, за якою «епохою» шкодуєш більше.
– Устиме, – кличе бабця, – я спеціально не ховала ці фотографії. Хотіла тобі показати твого діда.
– Мого діда?
– Ой, та якого твого діда, це мій дідо зі своїми колегами в Празі.
– О! А ти когось із них знаєш?
– Цей, – показує на крайнього лівого чоловіка з ряду, – був пару разів у нас вдома. Якраз на Різдво. Потім він став священиком.
– А цих ти не бачила?
– Може, і бачила, коли була мала, але не пам’ятаю нікого.
– Добре, дякую, що показала.
Бабця заховала фотографію до фотокарток із її дідом у конверт і поклала в шухляду, де зберігаються пакунки зі світлинами інших предків.
– Тобі не холодно? – питається вона, коли вже зібралася йти у свою кімнату.
– Нє, ти ж знаєш, що я люблю таку температуру. – У цій кімнаті було свіжо, пахло дерев’яним паркетом, книжками, медівником, щойнополитими квітами у вазонках і холодом від вечірнього провітрювання. У цей момент якраз зайшов тато:
– Устиме, то нічого, що на цей раз у нас не буде там, наприклад, голубців, всяких пляцків?
– Ну, та нас тільки троє.
– І то я думав, що ти не приїдеш.
– Я теж так думав.
– Може, ми цього року будемо вечеряти в Устима в кімнаті чи в кухні? – бабця завжди пропонує бути там, де тепліше, щоб ніхто не змерз, хоча, мабуть, ніхто крім неї не мерзне.
– Я б хотів тут. – В Устима був тяжкий рік. Йому здавалося, що якщо Різдво буде таким різдвяним, як завжди, то це йому допоможе.
– Але, може, все ж таки в кухні? Менше треба буде всяких рухів робити, носити, – погодився з бабцею тато. Зовсім не через тепло. А через свій мінімалізм. Кухня, можливо, була його улюбленим приміщенням. – Та й там напалено.
– Та добре, – здався Устим. – Щось вже можна допомагати?
– Сьогодні я зробив оселедець. Буряки на борщ вже стоять, а бабця спекла медівник, решта – завтра.
– Колись того так багато робили. Коли жила твоя прабабця, і мама була, і твій стрий зі стрийною приїжджали, то були голубці, і сирники, і пляцки на Різдво. А тепер – таке.
– Та, Боже, все нормально, та ж їжа на Різдво – це не головне.
Але справді, ще навіть кілька років тому в крайній кімнаті, найхолоднішій, яка, мабуть, за всі часи в цьому домі пропалювалася найменше, на столі стояло повно тарілок із холодцями і пляцками. А ще раніше, в Устимовому дитинстві, під роялем тримали багато-багато десятків слоїків із різними компотами. Тепер там порожньо.
Щоб додати щось від себе, Устим вирішив зробити на Різдво пляцок із кремом.
– А що, ванільного цукру вже нема? – запитав він у тата, який доробляв борщ. Із шафки з прянощами запахло сумішшю запахів – аж у носі залоскотало, але ванільного цукру не було.
– Я зараз скочу
– Та чого? Я сам скочу.
Надворі був мороз – сильніший, ніж вчора, коли Устим вийшов із потяга. Падав досить сильний сніг. Людей було мало. Поодинокі машини залишали на притрушеній білим дорозі чорні смуги. Колись у дитинстві Устим гуляв з татом і братом, і на площах посеред міста, бувало, насипали гігантські кучугури снігу. Вони то підтоплювалися на сонці, то знову замерзали. Від цього вони ставали тверді і міцні. Якогось вечора Устим з братом вилізли на одну таку кучугуру і бавилися, що то їхня фортеця, поки тато ходив довкола і щось їм розповідав. «Напевно, – думав собі хлопець, – зима є однією з найголовніших складових вдалого Різдва. І коли вона почала ставати не такою сильною, то і скінчився наш найперший період Різдва – коли в кінці дев’яностих помер дідусь».
Коли повернувся із ванільним цукром, то застав вдома одну бабцину знайому, яку трохи недолюблював. І хоча надходило Різдво і треба було всіх любити, Устим був ладен краще любити всіх не на Різдво, аби тільки не треба було терпіти нікого чужого на сам Святвечір.
– І що, вона залишиться? – запитав він у тата.
– Та напевно, я не знаю, що вони там з бабцею вирішили.
– Знаєш, що я собі подумав, – каже Устим татові, який якраз смажить гриби на вушка, – от колись теж, напевно, приходили на Святвечір якісь гості.
– Приходили.
– І теж було так, що не всі всіх аж так любили.
– Я тобі навіть більше скажу: дехто одне одного просто ненавидів.
– Але парадокс у тому, що ми дивимося на старі фотографії усміхнених людей і думаємо: ой, як то файно, які всі файні. Але ж колись все було так само, як тепер.
– Ну, – тато залишив гриби на малому вогні й пішов до вікна викурити цигарку. – Наприклад, моя тета Маґдалена страшно не любила тету Оксану. У них були зовсім різні погляди, але в обох дуже цікаві. І що найважливіше – обидві мені дуже імпонували, і я навчився багато чого в них обох.
– Клас. Але вони між собою не любилися?
– Нє-а. Пам’ятаю, 1984 року до нас на Різдво прийшов такий-собі підпільний отець Богдан. То тета Оксана дуже запопадливо до нього ставилася – бо то отець. А тета Маґдалена страшенно такого не любила. Казала, що не треба так запопадати лиш того, що то отець.
– Вона не дуже любила священиків?
– Вона не дуже любила отця Богдана.
– А.
Устим пішов запалити в себе в кімнаті – щоб було тепло вночі. Ще певний час він не закривав дверцята печі й дивився на вогонь. Невдовзі йому стало гаряче в лице, і коли він все ж закрив піч і відійшов геть, то через звичайну температуру повітря відчув на обличчі холод. У приміщенні було темно, вікна були незашторені, і з вулиці було видно світла автомобілів, що час до часу проїжджали майже порожньою вулицею. Він згадав, що тут, у цій кімнаті, колись мешкала родичка, яка дуже мало палила навіть взимку, тож ходила тепло одягненою. Устим вже не раз думав про те, що хотів би знати, хто був за різдвяним столом у цьому домі, у цій родині, кожного року – відколи стоїть цей дім. Простежити, як збільшувалася, зменшувалася, змінювалася, заїжджалася і роз’їжджалася родина за тим, хто був на святковій вечері та на саме Різдво.
Врешті, настав Святвечір – тихе відлуння старих часів. Світло свічок, бабця упівголоса провадить молитву, борщ з вушками, пироги з грибною підливою, цвіклі, оселедці, кутя, медівник, узвар – нічого такого, все як завжди. Пізніше – кілька коляд і розмови. А вранці – Різдво. Після сніданку – телефонні балачки, вітання і прогулянка засніженим містом. На серці в Устима радісно і спокійно. Після кожного такого Різдва він повертався з дому щасливий і сповнений ентузіазму на кілька наступних місяців.
Але наступного року він не зміг поїхати додому. Спершу він хотів взагалі залишитися на Святвечір сам, проте його переконали прийти в гості. Він погодився. Тут все було інакше: кутя – надто густа, замість борщу – грибна юшка, до неї – картопля. Пироги – без підливи, зате із цибулею. Перед вечерею – не просфора, а часник. Була смажена риба і голубці, не було медівника. Все зовсім інакше: атмосфера, розмови. Зате було також тепло і затишно. З цієї нагоди Устим подумав, що, насправді, традиції не такі вже і важливі. Тобто вони не повинні бути визначальними, головними. Не треба так думати, бо інакше якщо щось піде не так – ти зможеш не помітити головного: тепла і любові, заради яких все це й існує. Устимові бракувало рідного дому і тих обставин, які, як він завжди вважав, створювали відчуття присутності різдвяного духу. Однак цей випадок змусив Устима розслабитися і відпустити обов’язковість на Різдво: не все має бути так, як завжди. Тим більше, що того року сталася одна дуже показова річ. Усі лише скуштували кутю на Святвечір, а потім її ніхто більше не їв, тож практично вся вона скисла. Устим пізніше говорив про це з татом. Вони розмовляли про те, що в цьому нема нічого дивного. Традиція – міркували вони – ґрунтується на побутових обставинах. Узвар, наприклад, виник тому, що в наших краях взимку не було ні груш, ні слив, хіба трохи яблук. Тож, аби на свята були якісь ласощі, сушили фрукти.
Кутя ж – це суміш найціннішого та найсмачнішого, що було в людей у давніші часи. Родзинки, горіхи, мак, мед – неймовірні ласощі, які зовсім не щодня можна було собі дозволити. А тепер, коли кожен може напекти пляцків або накупити тортів, кутя втратила ту цінність. Залишилася цінність символічна. Проте це не рятує кутю від псування через те, що її ніхто не їсть. Але кутя – це лише традиція. Духовне навантаження вона отримала пізніше, внаслідок того, що її готували на Різдво. Коли кутя перестає бути потрібною, – роздумував собі далі Устим, – головне не вважати хибно, що непотрібним стає Різдво.
Врешті, за кілька років після цього з Устимом сталася ще одна історія, яка остаточно змінила його ставлення до Різдва. Точніше, не до самого Різдва, а до того, як його святкувати. Одного разу хлопець опинився на Святвечір сам у Марокко. Снігу не було, морозу не було. Хлопець сидів ввечері на березі моря, в якому навіть можна було б походити по коліна у воді – надто зимно не стало би. Не було дому, не було традицій, не було навіть когось, до кого можна було б зайти в гості на інакше, недомашнє Різдво. Не було ні борщу, ні грибної юшки. Не було куті: ні рідкої, ні густої. Не було близьких, рідних, не було навіть чужих. Устим сидів сам-один на березі моря на Святвечір.
І раптом він подумав, що Христос народився не вдома. І хоча він був зі Своєю сім’єю, проте всі вони були разом у чужих краях далеко від дому. Не було до кого зайти в гості. Не було морозу і снігу, бо в тих краях цього нема. Не було дванадцяти страв. Можливо, і двох чи трьох не було. Але то і було Різдво. І саме це – головна подія тієї понад 2000-річної давнини. Все інше – нашарування понад двох тисяч наступних років.
У цей момент Устим відчув, що Христос поруч. Можливо, ближче та інтимніше, ніж у всі попередні роки життя. Бо вони були вдвох, а Устим найбільше любив спілкування тет-а-тет. Вони сиділи на березі моря десь у теплих краях. Не було снігу, не було морозу, не було дому і дванадцяти страв. Однак було Різдво. Воно трапилося раз у конкретний час і в конкретному місці, тому люди люблять святкувати його в конкретний час і в конкретному місці. Але воно трапляється також всюди і завжди. І Устимові було добре тут і тепер.
Автор: Маркіян Прохасько
