Різдвяна історія

Цю історію можна було би продовжити, і вона б перетворилася в серіял, сповнений химерних поворотів долі. Але мені хочеться розповісти її такою, якою вона була насправді – з неясним кінцем і без продовження. У житті так і буває – переважно не знаєш, чим закінчиться. Не називатиму ні місця події, ні імен дійових осіб, ані часу, коли відбулося.

Він був священиком з невеликого містечка. Жінка його давно померла. Четверо дітей виросли і відлетіли з батьківського гнізда, кожен у свою сторону. Він не почувався надто самотнім, любив подорожувати, щоразу пізнаючи світ від початків і дивуючись своєю чистою дитячою душею. Подорожі допомагали йому пізнати себе.

Вона була дешевою повією в столичному готелі.

Долею їм призначено було зустрітись. Це відбулося напередодні Різдва 19.. року. Він повертався додому з подорожі. На Різдво його діти й внуки збирались у старому родинному домі й він наповнювався щебетом дитячих голосів, світлом свічок, колядами і різноманітними різдвяними запахами. На стіл стелили сіно і клали тарілку для покійної бабусі, а по кутах – часник, щоб усі в здоров’ї пережили наступний рік. Діти наввипередки підбігали до вікна, нетерпляче чекаючи на появу першої зірки.

Вся його душа прагнула поринути в цю родинну атмосферу Різдва і він спішив, спішив, спішив додому.

Несподівано з’ясувалося, що заметіль і туман перешкоджають вильоту літаків, їхати поїздом було запізно. Він терпеливо чекав на літовищі нових повідомлень. Години минали швидко, але, крім слів із гучномовця: «Нелітна погода. Рейс відкладено ще на кілька годин», – нічого втішного не повідомляли. Поволі почало смеркати і він, врешті, втратив надію зустріти Різдво з родиною. Це було вперше в його житті. І, може, вперше він почувався настільки ображеним, самотнім та непотрібним, що захотілось загубитись серед снігової завії в чужому місті. Так він і зробив. Блукав засніженими вулицями, вдивляючись у засвічені вікна, де родини збиралися за святковими столами. Перехожих ставало дедалі менше і незабаром він опинився сам-один. Йшов незнайомими кварталами, минав освітлені площі, кольорові вітрини магазинів, де все кричало про наближення свята. Він зайшов до одного з них і купив ялинкові гілки та свічку. На площі стояла велика освітлена вогнями фігура Божої Матері з Дитям на руках. Проходячи, він підморгнув до неї: «І Ти також самотня тут, серед снігів, як і я».

Поступово підсвідомо почав молитися і сповнюватися спокоєм та очікуваннями Різдва. Тепер усвідомив навіть певні переваги своєї самотности й дякував Богові, що так несподівано змінив його плани. Підвів очі й побачив вивіску дешевого готелю. Морозець вже давався взнаки, тому він недовго вагався перед входом. Його зустріли з професійними усмішками й дали ключі від одномісного номера. Готель був чистим і, напевне, напівпорожнім. Він вийняв із валізки й поставив на стіл іконку, яку завжди возив зі собою, розклав навколо ялинкові гілки і запалив свічку. У світлі її полум’я перед ним виринали одне за одним рідні обличчя, які чекали на нього вдома, і він довго молився за кожного, за упокій померлих, за ще ненароджених, за свою кохану дружину. На ратуші почав бити годинник.

Він встав, щоб підійти до вікна, і зауважив під дверима якісь папірці, на які досі не звертав уваги. Підняв декілька і почав читати: «Розділіть із нами свою самотність. Фірма пропонує чудових дівчат на всі смаки. Тільки в нас – супер-леді. Конкурентні ціни, висока якість обслуговування…». На візитках красувались напівголі дівчата в різних позах із хтивими усмішками. Їхні обличчя видалися йому потворними. Він відсмикнув руку, наче його вкусила змія. Відчув непереборне бажання подерти картки, викинути їх у коридор, а потім помити руки. Раптом виникла нова ідея. Він підійшов до телефону і набрав номер, вказаний на картці.

За пів години у двері постукали. Він відчинив. Перед ним стояла молоденька дівчина, мабуть, не старша 20 років. Втім, яскраво намальовані губи, фарбоване волосся, екстравагантний одяг робили її старшою. «Саме таку мені треба», – подумав він. «О Боже, він міг би бути моїм дідом», – подумала вона. Так вони зустрілись.

Коли ніяковість перших хвилин минула, він запросив її до кімнати, де пахло ялинкою і горіла свічка, а сам замовив по телефону вечерю на двох.

Вона почала голосно говорити щось завчене, награно сміючись. Зняла плащ й опинилась у светрі і шкіряній спідничці, трохи довшій за светр. Він зупинив її старання: «Сядь, повечеряємо. А потім зустрінемо разом Різдво». «Якийсь дивний клієнт, – подумала вона, – але що ж, треба пристосовуватись». Принесли вечерю. Він благословив їжу і жестом запросив її пригощатися.

«Вона ще зовсім дитина», – думав він, розглядаючи її.

«Цікаво, я ще ніколи не спала з ксьондзом, але вони теж люди», – подумала вона.

Їла з апетитом, вибираючи без церемоній, що їй хотілося, поки не втамувала голод.

– Може, вип’ємо вина?

– Із задоволенням.

Відкинулася в кріслі, вдячно усміхаючись. За вікном почав падати густий сніг.

– Справжнє Різдво, – сказав він.

– Так. Гарна ніч.

– Розкажи мені про себе.

Вона швидко зиркнула на нього, якось трохи налякано.

– А ви ще й репортер? Та що тут розказувати? Це нецікаво. Сповідатись я не маю наміру. І нащо це вам? – нафарбовані губи скривились у посмішці.

– Я люблю слухати. Розкажи, прошу.

– Як хочете. Я народилась недалеко звідси. Моя мама померла, коли мені було 13 років. Крім мене, є ще старший брат. Він одружений і живе за кордоном. Після смерти мами батько дуже змінився, він сумував, пив, пізно приходив додому. У нас почали з’являтись якісь люди, вони пиячили, всюди пхали свого носа. Якось я зайшла у свою кімнату і побачила, що на моєму ліжку спить якийсь чужий чоловік. Скрізь запах цигарок та перегару. Цього я не змогла витерпіти і вперше втекла з дому – ночувала в знайомих.

В її очах з’явився біль. Вона намагалась відвести погляд, але було вже пізно – велика сльоза викотилась з-під повік.

– Що це я тут… перед вами… ще чого бракувало, – усміхнулась. Але усмішка була силуваною. У його очах було прохання продовжувати.

– Ну-от. Потім я повернулась. Але вдома нічого не змінилось. Батько жалів мене. Часто я бачила, що він хоче щось сказати, але минали місяці, а він пив і дедалі менше звертав на мене увагу. Я кинула школу – він навіть не поцікавився, чому я зранку не йду на заняття. Не знав, голодна я чи ні, де я сплю, з ким зустрічаюся. Одного разу він мене обійняв і заплакав. Казав, що зміниться, просив, щоб я йому вибачила.

Дівчина почала нервово кусати нігті. Священик устав, підійшов до неї, взяв її за руки і лагідно погладив. Руки були холодними. Тоді він зняв із ліжка плед і накрив її разом із ногами, які вона ще раніше підібгала під себе. Вона трохи здивовано подивилась на нього.

– І що було далі?

– Гм, ви як дитина: «Що було далі?». Далі ся свище. Треба було якось жити. І я пробувала красти, але мені не вийшло. Продавала цигарки. Так теж багато не заробиш. Тоді, якось познайомилась із N. Вона запропонувала легку роботу в барі. Я погодилась, бо не мала вибору. Бар мені подобався. Музика, світло, приходять веселі люди. Одного разу якийсь п’яний притиснув мене до стіни і почав обмацувати. Я вирвалась і огризнулась. Це побачила N, покликала і почала вправляти мізки: ну, щоб я була розумницею і не ображалася на клієнтів; що життя буває жорстоке і треба вміти крутитись.

У барі працювало ще троє дівчат, старших від мене. Я знала, що вони… Словом, ви зрозуміли… Я не хотіла цим займатись, але випадок змінив усе. До бару зайшов якийсь тип, знайомий N. Я зауважила його золоті зуби, коли він усміхнувся. Погляд у нього був липкий і порожній. Він відразу поклав на мене око. Сів за столик. N крутилася коло нього, як ошпарена, а він дивився на мене. Я була одягнена в блузку без рукавів і коротку спідничку. Одяг і косметику нам давала N. Замовив пиво. «Що це за новенька?», – запитав, коли я підійшла до столика. Потім я бачила, як він давав N «зелені». Я запідозрила біду і мурашки почали бігати в мене по спині. N підійшла і почала дуже лагідно щебетати, щоб я пішла з ним до однієї з кімнат.

Я навідріз відмовилася. Вона говорила ще щось, але я була невблаганна. Тоді її погляд став холодним, як у змії, і вона нагадала, що я їй багато чим завдячую, і не відомо, чи я би не здохла з голоду, якби не вона. Її голос знову став лагідним: «Іди, іди серденько. Це зовсім не страшно. Ти будеш задоволена. А я куплю тобі нові сережки, такі, як ти хотіла, пам’ятаєш?». Я впиралася. У неї терпець ввірвався і вона вдарила мене при всіх в обличчя. Тип із золотими зубами пив пиво й усміхався. Я вилетіла з бару як ненормальна, вирішивши ніколи туди не повертатись.

Дівчина сиділа бліда і дивилась кудись у кут. У кімнаті стало дуже тихо, здавалось, що чути, як падає сніг і потріскує полум’я свічки. Кожен думав про своє. Раптом вона відчула, як його руки відгорнули їй волосся з чола. Відчула дотик його уст.

Тепер сльози потекли фалом і вона їх більше не стримувала. Закрила лице руками і плакала, голосно схлипуючи, по-дитячому виливаючи свою образу. Плакала всмак, може, вперше так сильно після смерти матері. Він пригорнув її до себе. Мовчав. І вона вдячна була йому за цю мовчанку. Потім пішла у ванну, щоб вимити лице, і повернулася іншою. Макіяж змився і відкрив м’яке дитяче чоло, виразні очі, гарно окреслений рот із верхньою губою, яка трохи виступала, на худому вгаслому личку. Тепер їй можна було б дати 16.

«Чому я все це йому розказую? Я ж вперше його бачу. Теж мені, розкисла перед якимось дідом. Але він добрий – це видно по очах. Чому саме йому?», – подумала вона, сідаючи в крісло і знову закутуючись у плед.

– Хочеш чогось?

– Морозива! – усміхнулася вона.

«Дитина… Бідна дитина», – крутилася думка. Він чув десятки подібних сповідей у затінку сповідальниць, але від старших жінок, сповнених жалем і тугою за змарнованою молодістю. Всі починали по-різному, а кінець був один – перед очима виникали жахлива картина власної душі. Вони чули плач абортованих дітей, пошматованих хірургічними інструментами й бездумно викинутих у сміття. Вони бачили вогні ресторанів, безконечні ночі, повні проданої любови, імітацію почуттів і відразливу порожнечу зранку. Завжди думали, що можна зупинитися, що все зміниться. Але вже пізно – диявол збирає свої жнива. Щоб не збожеволіти, вони або починали пити, або сповідалися. Багато за життя наслухався старий священик. Жінки, вишептавши йому життя, відходили прошені, але чи простили вони собі? А може, це не старість, а біль за кожною душею так вибілили його волосся? І ось зараз, на його очах, ця дитина стає на згубну дорогу. Відкрити перед нею майбутнє? Сміятиметься – не повірить. Моралізувати, проповідувати? Знудиться. Залишити все, як є? Про кінець страшно подумати.

Дівчина їла морозиво, а потім задумано сказала:

– Хочете знати, що було далі? Прийшла я додому. Батько був тверезий, відразу побачив, що зі мною щось не те. Нічого не розпитував. Ми сіли вечеряти. Потім сказав: «Слухай, почнімо все спочатку. Я був свинею». Уявляєте, так і сказав. У мене в середині стало так тепло-тепло і я кинулася йому на шию. Наше нове життя тривало близько трьох місяців. Ми зробили ремонт. Батько справді перестав пити, трохи економив і навіть купив мені дещо з одягу. Ми мріяли продати квартиру і переїхати в інше місто. Туди, де жили мамині родичі. Я чомусь дуже вірила, що з переїздом все-все зміниться, хоч минулого вже не повернеш. Яка ж я була наївна!

Татові друзі, з якими він випивав, у нас більше не з’являлися, зате все частіше почала приходити одна жінка. Вона була схожа на маму і ростом, і фігурою, тільки волосся мала фарбоване, повніше лице і високий писклявий голос. «Це з роботи», – казав мені тато, і вони поспішно йшли до його кімнати. Вона жодного разу не затримала на мені свого погляду, проходила мимо, ніби біля шафи чи стола. Першого разу, коли вона з’явилася в нас вдома, тато нас познайомив. Вона подала мені свою м’якеньку ручку. Більше ми не розмовляли. Вона або заходила до нас, або дзвонила, і тоді тато зустрічався з нею в місті. Я дедалі більше до всього байдужіла, а батько мав все менше часу, щоб побути зі мною. Інколи він хитрощами вивідував, коли мене ввечері не буде вдома і запрошував її. Навіщо було мене обманювати? Вони ж могли просто сісти… Сказати мені все як є. Може, я тоді і спробувала б полюбити цю фарбовану фіфу, яка вкрала в мене батька. Але для неї я завжди залишалася порожнім місцем.

Одного вечора падав дощ і я повернулася з кінотеатру трохи раніше. Переважно після фільму я тинялася вулицями в темряві і приходила, коли батько вже спав, щоб не бачити, як вони сидять і балакають на кухні, не звертаючи на мене уваги.

У коридорі світилося. Вона стояла в білизні перед великим дзеркалом, а довкола, на кріслах, був розвішаний мамин одяг. Тато стояв, спершись до дверей, дивлячись, як вона переодягається. Я так грюкнула дверима, що вона ахнула і притиснула до грудей мамину сукню, яку ще не встигла поміряти. Це була наша з татом «улюблена сукня», яку мама одягала дуже рідко: до театру, у гості чи на свято. У ній мама виглядала привабливою і молодою.

«Ви не смієте торкатися маминих речей!», – крикнула я, видерши сукню, що аж затріщала тканина. Напевне, я була подібна до божевільної, бо вона злякано відступила і в її очах я побачила страх. Може, вперше вона зауважила, що я теж існую. Її погляд тепер пронизував батька. Тато якось дивно усміхався до мене: «Ну-ну, не будь дурненькою. Іди до своєї кімнати». «Тату, як ти можеш?», – спазм стискав мені горло, але я не хотіла при ній плакати. «Іди до кімнати!», – прикрикнув батько і вилаявся. Я відчула, що ніби померла тоді, розумієте? Мені стало якось все однаково. Я пішла до своєї кімнати і почала пакувати речі. Цього разу я збиралася повільно, роздумуючи, що мені потрібно буде для початку. Постановила не брати нічого, що належало би батькові. Свідомість працювала нормально, але нутро було порожнім і холодним. Я нічого не відчувала. Щось стримало мене, щоб не накласти на себе руки, настільки остогидле мені життя. Я почула, як зачинилися за нею двері. Потім батько постукав у мою кімнату, але я його не пустила. Коли він почав говорити, я увімкнула музику.

Зранку, як тільки надворі почало сіріти, я вийшла з дому з валізою в руках, і відтоді туди не поверталася.

– І куди ж ти пішла?

– Сюди, у цей готель. Це була перша-ліпша робота, яка мені трапилась. Мене тепло тут прийняли. Дали нічліг, їжу і роботу. Тепер я сама собі господиня. Ніхто мені не потрібен. Гроші є, сита, у теплі, – що ще хотіти?

– А батько? Може, він опам’ятався і шукає тебе?

– Ой, я вас прошу, залиште свої байки для когось іншого! Зрештою, звідки вам це знати?

– У мене четверо дорослих дітей і онуків вже маю.

Вона здивовано витріщилася на нього. Він пояснив, що в його країні священики можуть обирати стан: одружитись чи ні, чи іти в монастир. Але вибір треба зробити перед прийняттям сану.

Тепер вона дивилась на нього трохи тепліше.

– Так, це найдивніше Різдво в моєму житті, – сказав він.

Несподівано для себе почав розповідати про свою дружину і дітей. Розповідав дотепно – і вона зацікавилась. Він все більше говорив про те, ким для нього є Жінка і як вона може перемінити світ або знищити його. Як Бог покликав Жінку давати життя, як співтворить з нею, опікуючись її материнством. Потім говорив про гріх і прощення. Розповів історію про те, як Христос розмовляв із блудницею. «Хто без гріха, нехай першим кине в неї камінь!», – і ті, хто її звинувачували, відійшли присоромлені. А жінка-самарянка? Вона теж не була святою, а Марія Магдалина? Багато з них покинули своє «ремесло» і пішли за Ним.

– І Він їх прийняв? – тихо запитала вона.

– Христос сказав прекрасні слова одній грішниці, яка обливала його ноги сльозами і витирала волоссям: «Прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить».

Вона ще ніколи не чула, щоби старець міг так говорити про любов. «Він говорить, як мій ровесник», – подумала вона, відчуваючи, як у душі по крихті топиться лід недовір’я та відчужености.

Вона шукала тепла – і знайшла його, вона потребувала людини – і тепер почувалася, неначе серед сім’ї, їй було дуже важко на серці в цю Різдвяну ніч, а тепер цей тягар кудись зник і хотілося слухати і слухати цього дивакуватого старця, який говорив із нею про любов.

Годинник на ратуші несподівано сполохав плин її думок – дівчина здригнулася.

– Завтра я від’їжджаю додому, – сказав священик, – а Тобі хотів би подарувати на пам’ять цю маленьку ікону Христа. Збережи її. Він полюбив Тебе ще тоді, коли Тебе не було. Він життя своє віддав за Тебе. Дивися на неї час до часу і, коли Тобі буде важко, згадуй про нашу зустріч, про дивного дідуся, який по телефону покликав Тебе святкувати Різдво.

Вона відчула, як ікона гріє її долоню.

– Ви ж знаєте, чим я займаюсь… Може, мені взагалі не можна до неї торкатися? – почув він тихий голос.

– Не тільки можна, а й треба, – відповів. – Знаєш, Христос не просто любить нас, грішних, Він сказав, що прийшов у світ саме для грішників, а не для праведників.

Запала тиша… Дівчина дивилася на Христа.

Коли годинник пробив шосту, з готелю вийшов старенький священик, весело насвистуючи щось різдвяне. У готелі, у його кімнаті, спала дівчина, вкрита теплим пледом.

Його літак уже здійнявся в повітря, коли вона прокинулася і вийшла на засніжену вулицю. Очі їй різала чиста поверхня, яка нагадувала білу сторінку. Не було болота, кривої бруківки і сміття околиці міста. Сніг все зрівняв і вибілив.

Вона ступила на цю білу сторінку, несучи на плечі торбу, в якій був її одяг і маленька іконка Христа. Вона ще не знала, куди піде, але точно знала, що до готелю більше не повернеться. Почула над головою звук двигуна літака, зупинилася, поглянула вслід. Її вуста щось прошепотіли, але слів ніхто не чув. Минуло пів години і сніг повністю замів її сліди.

Стара молочарка, яка жила навпроти готелю, розказувала цього ранку сусідці, що бачила, як рівно о шостій з готелю вийшов священик, весело насвистуючи колядку.

– Не може цього бути, щоб отець свистіли! – обурилась сусідка.

– Мало того, потім я бачила як із тих самих дверей вийшла одна з тих дівок, що…, – вона не доказала, бо сусідка грюкнула дверима перед її носом.

Молочарка знизала плечима і потягнула далі сани, на яких стояли відра зі свіжим молоком.

Наступна

Батьківська молитва

Він був відомим композитором, професором консерваторії. Високий, поважний, тактовний. Мав багато друзів серед інтелектуалів, у ... Читати далі

Попередня

Плач над безпритульним

Ми з мамою знайшли його на сходах перед нашим будинком: спав горілиць, розкинувши руки і ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *