Притчі 
Ми з мамою знайшли його на сходах перед нашим будинком: спав горілиць, розкинувши руки і світив голим животом до місяця. На вигляд йому можна було дати років 40, а може, й менше. Зім’ятий капелюх і порожня торба валялась поряд. Був п’яним.
Взявши його під руки, ми перетягнули сплячого до пивниці й поклали там на матрац. Так він сховався від пильного ока міліції, яку вже викликали сусіди. Зранку в пивниці було порожньо. Він зник безслідно, розчинившись у суєті вулиць, здавалось, назавжди. Та за ним ніхто й не шукав. Я би давно забула про цей випадок, якби одного вечора, повертаючись додому, не побачила чийсь темний силует на наших сходах. Це був він. Вже тверезий. З торбою в руках, наповненою якимись згортками. Спускався сходами до нашої пивниці, розмовляючи сам із собою. Фантазія вимальовувала в моїй уяві картини злочинів, які могла скоїти ця людина. Що він намагався сховати в пивниці? Що там, у його торбі?
Цікавість перемогла страх і я спустилась за ним. У коридорі було напівтемно і брудно. Жалюгідна лампочка освітлювала вкриті цвіллю стіни, павутиння, якісь старі, нікому не потрібні речі – все під густою ковдрою пилу і сміття. З одного боку сміття було відгорнене і там лежав матрац. Безпритульний сів на нього – він почувався як вдома, продовжуючи розмовляти, почав виймати один за одним свої згортки. Квапитись було нікуди.
Раптом у тиші почулося: «Киць-киць-киць!». І з одного з брудних кутів прожогом майнула білосніжна киця і, муркочучи, кинулась до його рук. Вона терлася до нього, ластилась і муркотіла, сповнена своїм котячим щастям. Він теж щось говорив до неї, розгортаючи папір. У згортках була риба. Тепер, нарешті, він зауважив мене. Звівся на ноги, а киця, вхопивши риб’ячого хвоста, дременула в кут.
– Вона голодна, – сказав, ніби виправдуючись. – Це не крадене – я назбирав недоїдки в ресторанах, – і розвів руками, усміхаючись.
Це була усмішка дитини, таємницю якої викрито. Відтоді я все частіше зустрічала його при денному світлі. Він мав темне волосся і ясні очі, невисокий. Ходив завжди трохи згорбившись і звісивши перед собою руки. У нашій пивниці він знайшов для себе тиху пристань і часто спав там, просто під цегляною стіною, вкрившись рядном, у холоді, забутий всіма. Біла киця лягала йому на ноги й гріла їх або сідала поруч, захищаючи господаря віл щурів. Так він перебув у нас зиму. У будинку про нього говорили, що він – вихованець дитячого будинку, батьків його репресували й розстріляли на Східній Україні. Свого прізвища він не знав. Казав тільки, що хохол. Для багатьох був ніким, непотребом, якого виплодила система, переламавши хребет, вичавила соки, щоб потім викинути разом зі сміттям на вулицю до подібних сотворінь.
«Алкоголік, – говорили про нього, – тюремник!». А він, коли був тверезим, вітався з усіма мешканцями, носив воду сусідці й усім своїм існуванням ніби просив вибачення за те, що є, що, можливо, комусь заважає. Був тихим і непомітним, як тінь. Інколи, коли напивався, пропадав надовго або спав у пивниці у своєму куті.
Сьогодні я довідалася, що він помер на вулиці. Його знайшли і поховали як безпритульного, поставивши табличку з номером у головах. Ця звістка втішила сусіда, який любить вирощувати дерева і садити квіти, але не любить безробітних. Єдина жива душа, яка заплакала за ним, – та старенька, якій він носив воду.
Цей спогад хочу покласти як вінок квітів на його могилу. Могилу безпритульного з дитячим серцем, який у відповідь на зло ніс добро світу, і за це терпів.
