Різдвяний гімн

– Доброго ранку, пані Лесю, Ви щось забули в офісі? – запитав охоронець, шукаючи ключі в кишені.

– Взагалі-то, я тут працюю, – засміялася молода жінка.

– Але не сьогодні і не завтра. Сьогодні ніхто не працює.

– Як це? Який день сьогодні? – Леся зловилася за голову, бо була певна, що то субота чи неділя. А вона зі своєю завантаженістю та неуважністю все наплутала.

– Сьогодні католицький святий вечір, а завтра Різдво і вперше державний вихідний. Ну, у Вас. А я і в свято мушу тут бути, так зміна випала, то я, бачте, без Різдва залишився. А власники ж італійці, тому зробили аж два дні вихідних, але ж Ви самі це все знаєте, – усміхнувся іронічно, але щиро і з добром.

– І як я могла забути? Справді… Вчора ж навіть Ягельські роздавали зірочки з корицею, а я зовсім не зауважила чому. І що, офіс зачинено?

– Так! Можу відкрити лише на мить, якщо Ви раптом телефон чи ключі забули.

– Та ні. А попрацювати не вдасться?

– Не вдасться, на нас же завжди дивиться «біґ бразер», – І охоронець вказав на камеру, котра стояла в кінці коридору і заглядала в скляні двері офісу.

– От чорт! І що я тепер робитиму?! – розсердилась і важким чобітком гримнула в зачинені двері.

– От це теж мені – засмучуватись, що сьогодні вихідний. Скільки працюю, чесно кажу, вперше таке бачу.

– Я так не звикла. Я не люблю, коли в мене руйнуються плани. У мене сьогодні робочий день, а потім хореографія, а ввечері я додивлюся серіал і все закінчиться. День закінчиться.

– Ну проведіть час із друзями чи рідними. Почитайте книжку, – роздумував охоронець, аж витягнув пачку червоних «Гулуаз» і простягнув пані Лесі.

– О, то Ви палите точнісінько такі, як справжні письменники. Ні, якось я зав’язала з куривом, – усміхнулася нарешті і наче заспокоїлась.

– Не знаю, – глянув на пачку, – отакі були, сказали, що нічим не гірші за «Марльборо», але дешевші. А чого це письменники такі палять?

– Сама не знаю, Пауло Коельйо так писав в одному тексті з «Подібно ріці». Ви за друзів питали… Всі по Єгиптах і Тайландах на Новий рік роз’їхались. А рідні… Хто такі рідні?

Вона змахнула рукою, усміхнулася і пішла в напрямку вітру, який починав сікти дрібним снігом. Леся аж до самого підборіддя підійняла шарф, що визирав із куртки, намацала рукавички в кишенях, змахнула сніжинки з потилиці і йшла, не знаючи куди. Зупинилася біля метро поряд з каво-машинами та бабусями, що продавали цигарки поштучно, в’язані шкарпетки та смажений арахіс. Помітила червоний «Гулуаз». А справді, який це смак письменників, подумала Леся. Як вони відчувають цей світ і вигадують усі свої історії, тоді як я жити не можу без свого органайзера і годинника? Затягуючись густим димом, Леся уявляла себе мисткинею, навмисно розбурхала свій високий хвіст, вдивлялася в сіре небо і намагалася випускати дим через ніс і так, щоб потрапив в очі, щоб заплакати і відчути, у чому ж сила цих цигарок і як воно живеться артистам. На якусь мить її навіть загризло сумління, що вона займається дурницями і витрачає час, але запевнила себе, що сьогодні вихідний і можна відпочити. Відпочити! Так, тільки б знати, як це.

Леся стояла і дивилася на світ, що рухався, як шалений. Люди з самого ранку розливали глінтвейн з гарячими шматочками апельсинів та корицею. При дорозі продавали ялинки та ялинкові прикраси, розкладені на целофані на асфальті. Поряд мокли під дощем та снігом вживані засмальцьовані іграшки, біля яких нікого не було і ніхто не намагався їх прикрити чи врятувати від негоди. На магазинах вже давно світилися гірлянди та виблискували світлом обгортки порожніх усередині подарункових коробок, махали головами електронні Санта-Клауси і тупцяли копитцями клоновані Рудольфи. Ті, хто святкував Святий Вечір, сьогодні ніяк не вирізнялися: усі кудись поспішали, бігли, метушились. «Невже сьогодні народиться Ісус?» – подумала Леся і відчула якесь таке світло в серці, наче тихеньку відповідь «так». Вона вмить струсила всі думки, посваривши себе за мить лірики, і спустилася в метро. Вагон рушив, але враз зупинився, ніхто не звернув уваги, та через п’ять хвилин пасажири почали нервово посіпуватись і дивитися на годинники. Леся нікуди не поспішала, вирішила скористатися ситуацією і просто піти в спортзал, бо мала форму на хореографію. Люди відчужено дивилися хто куди, хтось закривав очі, відкинувши голову на сидіння, очікуючи, коли вагон нарешті загуде, хтось лупився в телефон, хтось читав і підтупцював ногою під ритм у навушниках. Та всередині вагона було незатишно і сіро, нічого не нагадувало про вихідний та свято, сніг топився і перетворювався на великі сіро-коричневі калюжі, було сиро і якось зимно назовні та душно під куртками й шубами. Ніхто ні на кого не дивився, а Леся дивилася на всіх, сьогодні вона мала час на це все. Вона роздумувала й уявляла, хто куди прямує, чому опинився теж у цьому метро, і вигадувала, що така довга зупинка може означати лиш те, що зараз зайде святий Миколай і почне роздавати всім льодяники та мандарини, про жодні теракти та замінування точно не йшлося. Насправді історія була значно сумнішою, але не менш цікавою. Вірменські ультраси перехопили потяг, бо в ньому їхали українські вболівальники. Звісно, вони не збиралися тримати всіх аж до самого матчу, котрий, вочевидь, почнеться аж увечері, та вирішили показати, хто головний. Працівники метрополітену не відчиняли вагонів, щоб не наражати пасажирів на небезпеку, тому все стояло, допоки вирішувалась ситуація. Стисло подали інформацію в кожен вагон. Леся стояла і не могла скласти до купи думки. «Як може бути так, що одна частина світу святкує народження Ісуса, а інша частина, у котрих Бог народиться аж через два тижні, грає сьогодні у футбол? Як їм не холодно грати взимку у футбол? Вірменська збірна? Ніколи не бачила їхніх футболістів». Якось усе не складалося, і день видавався, справді, неочікувано особливим.

* *

Леся усміхалася, роздумуючи про те, що з такими дивацтвами з самого ранку та зупинкою метро мала би бодай з кимсь цікавим познайомитись. Але люди якось не знайомляться тепер у реальному житті. Значно легше почати розмову онлайн, коли ти підготувався, наважився, не треба ховати очі, заломлювати руки, пітніти та підбирати слова. Є Тіндер, Інстаграм, Фейсбук, і всі там зустрічаються, сваряться, розходяться й проживають своє штучне життя-існування. На дверях спортзалу висіло оголошення, великими літерами було написано: «Через відсутність води в місті, спортзал 24 грудня не працює. Просимо вибачення за незручності». Дівчина засміялася з істеричними нотками і підійняла очі в небо, у цю мить вона почувалася абсолютно самотньою, не знала, що робити, коли її день руйнується, всі плани випадають з графіка і ніщо не може заповнити ці прогалини. На хореографію Леся вирішила не йти, щоб знову не натрапити на зачинені двері. Вона роздумувала, чи не поїхати додому, але її лякало те, що там, як завжди, нікого нема, що сьогодні не субота, а значить, не день для прибирань, та й дома все і так ідеально. Вона відчувала всередині пустку і не знала, що з нею зробити, що ж таке влити в душу, аби почуватися не такою порожньою. Алкоголь часом ставав порятунком, але не вдень і не на самоті, якби зважилась на таке продовження, то налякалася б ще більше. Поряд із зачиненим спортзалом не було ні кав’ярень, ні кафе, щоб присісти, зігрітися, перекусити, бо з усіма цими несподіваними оказіями вже й обідній час минув. Наче бетонні коробки, стирчали блоки спальних районів, і довкола – лише сірість та сніг. Але навіть це не спонукало Лесю піти в напрямку власного дому. Вона завжди боялася бути вдома сама, боялася хворіти, боялася нічних телефонних дзвінків та цієї страшної, як мара, самотності. Серед тієї всієї сірості засяяла жовта затишна літера «М», і це, як ніколи, Лесю втішило. У «МакДональдсі» з дитячої кімнати лунали звуки щастя та радості, діти стрибали та співали, святкуючи день народження дівчинки років п’яти чи шести. Леся обідала якимось прив’ялим салатом з промерзлою капустою, проте чізкейк та капучіно у відділі «МакКафе» були неперевершеними. Вона думала, що за інших обставин сама б вже могла бути мамою такої донечки. На дворі починало темніти, настрій лише погіршувався. У когось сьогодні Святий вечір і свято, хтось увечері перед вихідним у затишку з родиною, а що мала вона? Щоденник непотрібних справ, спортивну форму в сумці та роботу в офісі, яку б так само добре могла виконувати машина, а не людина, але вона на неї ходила без прогулів та запізнень, бо це забирало найбільше часу в добі, ще й кошти приносило. Вона сама все усвідомлювала, розуміла, що нічим не цікавиться насправді, проживає життя від дня до дня, але не знала, як це змінити.

Чекала маршрутку на вулиці, щоб дістатися до метро, та жодна цілу вічність не під’їжджала на зупинку, і Леся просто сіла на кучугуру снігу і розревілася. Святий вечір, холод, січе сніг. У животі – паскудне буркотіння від холодного салату, губи потріскали, морозно в пальці. Леся вирішила йти пішки, бо нічого не їде, місто наче заснуло і зупинилося. Вона сварила себе, що не поїхала додому раніше, але не сповільнювала крок і швидко йшла назустріч вітру. При дорозі дівчина помітила світло з вітражних вікон, прислухалась і почула неймовірно красивий спів, серед темряви таки розпізнала, що це церква, і наважилась зайти. З перших секунд вона намагалася розгледіти все і водночас хотіла переконатися, що це храм і що її не виженуть. Ніхто на неї не дивився, люди сиділи і співали, хтось молився, хтось сидів на підлозі, підклавши подушку. Вона бачила прекрасний вертеп із сінями, де Марія з Ісусиком, тваринками та Царями, все сяяло, ялинка вдягнена в прикраси та мереживо, тепло, затишно і неймовірно казково, наче все це не насправді, а лише якийсь сон. В якусь мить Леся навіть подумала, чи, бува, вона не задрімала на кучугурі і все це лише марево. Багато людей із запаленими свічками, багато з вервицями в руках. Леся підійняла очі і побачила велетенський орган, а поряд кілька десятків індусів, вона не могла зрозуміти, що вони роблять у костелі на Святий вечір, враз вони взялися за руки і під мелодію органу почали співати «Sing Hallelujah to the Lord». Всі підспівували за ними, і церква набула такої благодаті, що дівчина відчула, як всі турботи враз десь розвіялись, як їй нічого не болить, як усміхнено і блаженно всередині. Вона підійшла ближче до людей і почала приспівувати з усіма: «Sing Hallelujah to the Lord. Sing Hallelujah to the Lord. Sing Hallelujah, sing Hallelujah to the Lord. Sing Hallelujah to the Lord». Заплющила очі, і її руки самі якось склалися до молитви, вона знову відчула, як з її очей течуть сльози, але сльози щастя і вдячності, сльози, які нічого не мали спільного зі смутком.

Люди передавали одне одному облатки та знак миру, торкалися одне одного за руки, Олеся робила все за ними і тоді побачила, як увесь хор індусів приступив до причастя. «Навіть індуси християни, а ти хто?» – запитала дівчина сама в себе і відчула, як монахиня торкнулася її плеча, ніжно обійнявши.

– Я не можу піти до причастя, – сказала дівчина монахині, – я вперше в цій церкві, я навіть не знаю, чи в мене сьогодні Різдво.

– Це все не має значення, не спіши, все добре, – відповіла жінка і втерла її сльози. – Залишайся з нами на святкову вечерю, якщо ти не поспішаєш. Не добре плакати в день народження Ісуса.

* *

У костельній кімнатці на всіх уже чекав стіл зі справжніми святковими стравами, у каміні потріскував вогонь, пахло ялинкою та домашнім затишком. Гості роззувалися біля дверей, хтось натягував шкарпетки з оленями, хтось вдягав тапці з великими кролячими вухами, інші просто заходили і розсідалися хто де – поряд з каміном, на підвіконня, біля ялинки, – старші пані витягували пакуночки з печивом, які самі готували на Різдвяний вечір. Леся дивилася на все з невимовним спокоєм, наче вкотре святкувала Різдво з цими людьми. Індуси з хору приєдналися до всіх, галасом та сміхом вони заполонили собою все і організували початок святкування. Місця вистачило на всіх, Леся сиділа поряд з маленькою світлою бабусею, якій було років вісімдесят, але вона вдягла святкову оксамитову сукню, підкрутила волосся, начепила прикраси з перлами, від неї віяло чистотою та легкими парфумами з ароматом вітру. Праворуч сидів юнак з хору, високий, як на індуса, спокійний та серйозний. Святкування почалося з молитви, Леся пам’ятала «Отче наш», але ніколи сама не молилася, вона склала долоні в молитві і промовила всі слова серцем, дякувала за дивний день і за те, що саме зараз є тут, що все склалося саме так, аби вперше мати справжнє Різдво Господнє. Вона чула свій голос зсередини, чула, що вміє щиро дякувати і радіти щиро. Отець читав Євангеліє про народження Ісуса, і Леся дивувалася, звідки знає це все, якщо ніколи не зверталася ні до Біблії, ні до Бога. Вечеря почалася з теплого борщу із вушками з грибами, далі було багато пісних страв, а також риба. Всі ділилися одне з одним облатками, і відчувалося справжнє родинне тепло між людьми, хоч Леся не знала жодного імені тих, хто був поряд. Хор індусів співав, всі їм підспівували, Леся стояла біля вікна і дивилася, як повільно падав сніг, виблискуючи під ліхтарем, відчувала, як тепло всередині і як, певно, холодно назовні. Вона роздумувала, що є інше життя, інші цінності та різні способи існування, дивилася то у вікно, то на людей, котрі співали і почувалися абсолютно щасливими. Леся задумалась, прихилившись до оксамитових фіранок, і не помітила, як їй принесли паруючий сидр. Рамеш, котрий грав на органі, простягнув їй чашку і запитав, чи не сумує вона. Його українська була дуже смішною через акцент, але досить чіткою. Вони проговорили увесь вечір біля каміна, часом він підспівував і кликав друзів, щоб познайомити з Лесею. Дівчина й уявити не могла, що в церкві таке можливо. Ніхто не хотів розходитись, але вже було досить пізно. Дружно всі швиденько зібрали зі столу, заспівали на останок «Sing Hallelujah to the Lord», пісню, котра притягнула Лесю в цю казку. Вона усміхалася і також співала з усіма.

Маршрутки до метро вже не ходили, і Рамеш наполіг, що проведе Лесю до її станції. На вулиці було морозно, але не холодно, повільно падав сніг, було тихо-тихо, наче серед глибокої ночі. Вони розмовляли про все, Рамеш розповів, що він з малого індійського поселення біля Панджабі, а в Києві вивчає медицину, вже в інтернатурі, бо його батьки теж лікарі. Розповідав, що народився в католицькій сім’ї і щонеділі приходить у костел. Леся здебільшого слухала, не знаючи, що розповісти про себе, бо відчувала великі зміни після сьогоднішнього дивовижного дня і не знала, якою вже є насправді.

Від метро Леся повільно йшла додому і роздумувала про все, що відбулося. Біля будинку, поряд з парком, вона побачила: щось рухається під деревом. Нахилившись, вгледіла маленьке білченятко, котре важко дихало і ледь тремтіло. Леся взяла малечу на руки і шукала дупло, але все було засніжено й нічого не було видно, білченя здригалося в її долонях і попискувало. Леся забрала білочку додому і всю ніч відігрівала її та відпоювала теплим молочком з піпетки, а на світанку сама заснула поряд з нею.

Різдвяного пізнього ранку Леся прокинулась у спокійному й гарному настрої, поряд з нею тихо спало білченятко, а в телефоні було запрошення від Рамеша ліпити сніговика, грати в сніжки та пити глінтвейн, який він сам приготував і принесе в термосі в парк поряд з її будинком – якщо вона не проти так провести святковий день.

«Не проти :)», – відповіла Леся, усміхнулася й поцілувала свою малесеньку білочку в носик. Білочка вже зовсім не тремтіла, а ніжно посопувала, згорнувшись калачиком і накрившись хвостиком.

Автор: Христя Венгринюк

Наступна

У кожного – власна дорога…

Усі люди мають доступ до Бога, але кожен по іншому. (Мартін Бубер) Юн мав заледве ... Читати далі

Попередня

Жовтневе Різдво Ханни

Ханна лежала у своєму широкому (занадто широкому – усвідомила раптом) ліжку й навпомацки вдивлялася в ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *