Притчі 
Ханна лежала у своєму широкому (занадто широкому – усвідомила раптом) ліжку й навпомацки вдивлялася в темінь своєї кімнати, легко ковзаючи поки незрячим поглядом обрисами стелі, дверей, зістарених меблів. Вона знала, що за важкими портьєрами починає сіріти. Що от-от задзеленчить будильник, а кульгавий Ганс тихо зашурхоче віником по бруківці внутрішнього двору. Плавний шурхіт загострюватиметься до стакато, відбиваючись від чотирьох стін міцно стулених будинків, а тоді знову подовжуватиметься тягучою луною, що, все віддаляючись, вислизатиме під арку. Ханна заплющила очі, хоча зараз це однаково не відігравало жодної ролі, й уявила прийдешній день – увесь, до найменшої миті. Це було нескладно – розкроєний і помережаний звичними, відшліфованими за чотири десятиліття рутинами, він своєю розміреністю нагадував тікання старого швейцарського дзиґаря, що стояв у сусідній кімнаті й навіть через стіну лічив секунди її життя звучно й байдуже.
Великий круглий червоний будильник із пожовклим циферблатом задзвонить за чверть до п’ятої. Ханна сяде на ліжку, впреться кулаками в накрохмалену штивність простирадл, взує атласні капці – лівий, правий. Підійметься і рушить до ванної кімнати. Третя дощинка в коридорі скрипне, ніби перепрошуючи пані за всю сонну квартиру й зичачи доброго ранку
Незмінний за всі ці роки запах лавандового мила, хрусткі рушники, ідеальна чистота ванної кімнати промовляли до Ханни про те, що все знову почалося спочатку і що на неї вже чекають. Вона одягалася швидко, навіть улітку накидаючи на плечі шаль, бо від ранкової мли пробирало кістки. Зачиняла двері квартири, заходила у вузький ліфт, поспішала надвір, щоби помахати Гансу, який саме виходив під арку, накульгуючи, й піднімав свою мітлу на привітання, наче келих до тосту.
Відчиняла задні двері свого маленького готельчика, перед якими вже сиділи дві сірі болонки, і заходила досередини. У маленькому фойє було дуже чисто й горіло яскраве світло. Патрік, портьє, мав от-от прийти. Ханна перевіряла, чи достатньо свіжі квіти на журнальному столику та на рецепційній стійці, чи треба замовити нові. Відчиняла шухляди, щоби пересвідчитися, що всі зошити й папери в ідеальному порядку. Кухарка й обидві офіціантки приходили разом.
Болонки отримували свою порцію пестощів і сніданок. То були особливі болонки, чиї пращури (завжди по двоє) мешкали тут уже півстоліття. Вони були візитівкою старенького готелю й улюбленцями тутешньої публіки.
Пекар привозив свіжий хліб, круглі булки, круасани.
Молочар – вершки, молоко, сметану, масло й сир.
Помічник кухарки повертався з досвітнього ринку зі свіжим м’ясом та рибою.
Сосиски смажили й розкладали в буфеті. Хліб, твердий сир, фрукти, овочі нарізали тонко, мистецько. Варення й конфітюри розливали в кришталеві вазочки. Офіціантки перевіряли, чи вдосталь у буфеті пластівців, соку, солі, цукру чаю. Запарювали каву. Кип’ятили воду на чай. Посуд витирали заново. Смажили яєчню й викладали у велику порцелянову омлетницю, під якою обов’язково запалювали свічки, щоби втримати тепло невибагливої страви аж до дванадцятої ранку.
На столиках, застелених білосніжними скатертинами, також запалювали свічки. Хлопчик-поштар привозив свіжі газети й кореспонденцію. Патрік розкладав конверти за стійкою в тільки йому знаний спосіб, а газети заносив у готельний ресторан: забирав учорашні, розкладав свіжі.
О восьмій ранку в їдальню спускалися перші гості. На той час Ханна вже стояла за стійкою поруч із Патріком, із кожним вітаючись. Більшість постояльців були постійними клієнтами, і Ханна радо запитувала про їхні родини, їхніх собак і котів, про здоров’я їхніх батьків і справи на роботі. Вона запитувала також, якою була дорога, як їм спалося тут, сповіщала прогноз погоди, прочитаний одразу по тому, як ранкова газета лягала на її стійку. Знала, хто звідкіля приїхав, і казала їм «до побачення» їхньою мовою.
Аж зараз, лежачи у своєму ліжку й вдивляючись в обриси кімнати, що починали ледь-ледь промальовуватися, Ханна усвідомила, що вони ніколи не розпитували її у відповідь; не цікавилися її життям; виставами місцевого театру, які вона найбільше любила відвідувати; книжками, які читала. Тільки раз, коли після смерті чоловіка вона повісила довкола шиї чорну мереживну шаль, двоє літніх пань поцікавилися, що в неї трапилося. Вони були новими постояльцями й не знали її Кристофора. Інші гості запитували, де він, і скрушно хитали головою, висловлюючи співчуття. Але ніколи по тому не запитували, як тепер вона дає раду сама.
Після десятої готель порожнів, прибиральниці вирушали до номерів, а Ханна усамітнювалася у своєму кабінеті, який багато років належав Кристофору, а до того – його батькові. Після смерті батька Кристофор відмовився будь-що там змінювати. Після смерті Кристофора Ханна теж на таке не наважилася. Цей кабінет більше скидався на музейну кімнату, ніж на осердя сучасного готелю, однак Ханні це не заважало.
Сьогодні вона вперше подумала про те, що в цій квартирі теж нічого не змінювалося так багато років. Коли вони з Кристофором щойно одружилися, рівно сорок один рік тому, він щойно успадкував цей готель від свого батька, а квартиру – від бабусі. Ханні дуже подобалася ця квартира, яку Кристофорова бабуся-француженка обставила буржуазними дерев’яними меблями й предметами декору, хоч цей стиль страшенно дисонував з функціоналізмом і модерновістю їхньої епохи й геть не пасував до вишуканого аскетизму німецького містечка.
Однак і часу щось змінювати в Ханни не було. Усю свою снагу вони з Кристофором віддавали готелю, і він ніколи не пустував. Навіть у сезони, коли інші готелі міста закривалися. Дітей у Ханни з Кристофором не було, і всю турботу свого серця пані віддавала місцю, яке було настільки дорогим для її чоловіка.
У маленьких затишних номерах завжди стелилися щонайдомашніші скатертини й ліжкові покривала, мереживні тюлі; там навіть стояла маленька етажерка з кількома класичними виданнями. Сюди Ханна перенесла всю свою бібліотеку – за винятком книжок, залишених у кабінеті Кристофора. Готельне кафе, де подавали сніданки, було умебльовано так, що нагадувало їй оселю дитинства – вигніздувану серед високих швейцарських Альп. Там ніколи не бракувало начищеного до блиску столового срібла, чистих рушників, а білосніжність скатертин майже могла конкурувати з разючою білизною засніжених вершин. Ханна так і не зуміла перейти на парафінові свічки, тож завжди замовляла воскові з приміської пасіки.
На Різдво вони навіть не ставили ялинку вдома – адже в просторому фойє готелю щороку виростала височезна красуня, вбрана свічками, цукерками, перцевим печивом і старовинними скляними іграшками. Під одну з таких ялинок Кристофор поклав їй перший по весіллю різдвяний подарунок – і з того часу то було їхньою сімейною традицією.
Після смерті чоловіка Ханна однаково ховала туди подарунки для працівників, і вони теж ніколи не забували про неї. Звичні рейки її життя, прокладені рутинами буднів і щорічних традицій, рятували жінку від пронизливої порожнечі по відходу Кристофора. Вона продовжувала робити те, що завжди, надалі піклувалася справою коханого, звично дбала про тих, хто став такою вагомою частиною їхнього життя, й дарувала турботу далеким від дому мандрівникам. Єдине, що вона дозволила собі змінити, – стиль одягу. Після смерті чоловіка Ханна віднесла на місію всі свої блузки й елегантні піджаки й замовила в знаної в містечку в’язальниці стос великих і зручних вовняних светрів – саме таких, які носила колись мама в їхньому затишному альпійському домі.
Колись, поки жив Кристофор, Ханна щообіду поверталася на свою кухню й готувала обід на двох. Вони їли повільно, обговорюючи все на світі – готель, політику, книжки, вистави місцевого театру, погоду за вікном. Їм завжди хотілося говорити.
Пообідавши, поверталися до готелю вдвох. Коли чоловіка не стало, Ханна спершу не наважувалася готувати обіди на своїй кухні, однак рейки звичок були міцними, а рутина – рятівною.
Увечері Ханна прощалася з працівниками, ішла на вечірню службу, поверталася додому й запарювала собі чай. Інколи читала перед сном. Інколи – засинала одразу, не думаючи ні про що.
Задзвонив будильник – рівно за чверть до п’ятої. Почувся шурхіт за вікном. Скрипнула дощечка в коридорі. Ванна зустріла Ханну звичним запахом. Дзеркало – звичною блідістю доброго вицвілого лиця.
* *
Як вона має сказати своїм працівникам сьогодні, що відходить від справ? Як житиме далі? Якими будуть її дні, починаючи від наступного місяця?
* *
Ханна, закутана в шаль, спускалася сходами – повільно, обережно. Чомусь їй пригадалася Кетрін.
Щороку восени у Франкфурті, за два десятки кілометрів від їхнього містечка, відбувався великий книжковий ярмарок, і видавці, автори й літературні аґенти часто гостювали саме в їхньому готелі. Однак Ханна добре пам’ятала, як одного дня поріг переступила струнка молода жінка із коротким, золотистим, бездоганно вкладеним волоссям, у лаконічному діловому костюмі й із усмішкою, яка – Ханна не мала в цьому сумнівів – буває лише в американців.
За ті кілька хвилин, що Ханна показувала Кетрін готель, вона встигла відчути до неї особливу симпатію, а те, що наступного року на весь період Франкфуртського ярмарку в готель в’їхав великих гурт колег Елегантної Пані, засвідчило, що симпатія була взаємною.
Відтоді вона приїжджала щороку. І щороку, від’їжджаючи, дарувала Ханні великі вишукані букети квітів – з місцевої крамнички чи привезені з Франкфурта.
Кетрін, мабуть, єдина завжди цікавилася життям Ханни, однак ніколи не розповідала про себе. Ханна знала, що вона очолює велику компанію і що має чоловіка. Але навіть не зі слів самої Кетрін – а з кореспонденції, яка надходила на її ім’я, та з вишуканої обручки на безіменному пальці лівої руки.
Позаминулого року Кетрін поцікавилася, який найкращий тутешній шоколад, і сказала, що готує подарунки своїм внукам. Здається, то був єдиний момент, коли вона дозволила Ханні зазирнути в закулісся її особистого життя. Та попри це завше з великою любов’ю рекомендувала власниці готелю своїх нових колег, знала на ім’я кожну офіціантку й залюбки обмінювалася думками з Патріком щодо подій на міжнародній арені.
Коли Кристофор помер, Кетрін була єдиною з постояльців, хто залишив Ханні листівку зі словами співчуття. І болісну, однак цілющу книжку про втрату. Минулого року Кетрін захворіла й не приїхала, замість неї прибула заступниця. Ханна навіть сумувала за Кетрін тоді – а зараз від думки, що вони, мабуть, розминуться й цьогоріч, їй на очі викотилися сльози.
Повернувшись того вечора додому, пані запарила собі заспокійливого трав’яного чаю, поставила стару платівку – ту, яку Кристофор любив найдужче в останній рік свого життя, – і спробувала пригадати, як цей день минув насправді. Як вона сказала своїм працівникам, що їм доведеться попрощатися? Чи сильно плакав стриманий Патрік, обіймаючи її на прощання? Хто взяв на руки болонок, які були надто збентежені від шуму в маленькому кабінеті? Хто приніс їй води?
Однак поки не могла згадати нічого, окрім звичної рутини. І окрім того, що сьогодні Кетрін замовила кімнату, з якої видно було парк, – свою улюблену. Значить, таки приїде. Однак у той час готель належатиме уже іншим, молодим, власникам, які – Ханна була певна – нарешті допасують його до нинішньої епохи.
* *
Ханна навмисне запланувала свій відхід від справ на початок осені. Це була її улюблена пора. Тоді ставили найцікавіші вистави, виходили найкращі книжки. Велику частину грошей, отриманих від продажу готелю, вона передала двоюрідній сестрі Кристофора, яка тяжко занедужала й потребувала складного лікування. Решти їй мало вистачити для спокійної, невибагливої пенсії, про яку Ханна завше мріяла. Якби вона продала свій готель минулоріч, то виручка була б значно більшою, однак цієї весни нерухомість сильно впала в ціні. Та вона не переймалася.
Уже з жовтня на вітринах почало – крапля за краплею – висновуватися очікування Різдва. Ханна кілька разів ходила в театр на «Сплячу красуню». Збирала листя, годувала білочок у парку. Не наважувалася заходити в оновлений готель, проте її офіціантки й кухарка часто навідувалися в гості, розповідаючи новини.
Почався Франкфуртський ярмарок, і Ханна вперше вирішила його відвідати, майже сподіваючись зустріти там Кетрін. Та він виявився таким страшенно великим, що вона полишила марні сподівання й наступні дні споглядала його вечорами з телевізора, розбираючи коробки з різдвяними прикрасами. Вона вперше планувала вбирати маленьку ялинку вдома, тож половина прикрас мала перекочувати на місію.
В один із тих вечорів у двері хтось подзвонив. Ханна здригнулася, бо не чекала нікого. Накинула на плечі шаль – за звичкою – і відчинила. На порозі стояла усміхнена Кетрін із великою пуансетією в горщику.
– Доброго вечора, – промовила німецькою. – Вибачте, що я без попередження. Боялася, що не побачу Вас цього року.
Вона розповіла, що Патрік поділився з нею адресою після тривалих прохань і переконувань. Що вже встигла замовити інший готель для своєї команди на наступний рік, бо цей із відходом Ханни перестав бути їхнім власним німецьким домом. І що її колеги з інших видавництв вирішили зробити так само. Сказала, що всі ці роки вчила німецьку, сподіваючись, що одного разу випаде нагода заговорити з нею тут. І що така нагода випала щойно зараз.
Кетрін принесла тістечка, а Ханна запарила чаю й поставила різдвяну платівку Нета Кінґа Коула. Дві жінки говорили про все на світі – про готель, ярмарок, політику, книжки, вистави місцевого театру, погоду за вікном, про дім в Альпах і дім у крихітному містечку в Джорджії, про те, як афроамериканці змінили музику й світ загалом, про упередження, про велику війну, яка перевернула планету, і про ту війну, яка щодня точиться всередині кожної людини.
Ханна розповіла Кетрін історію болонок, які тепер жили в її квартирі. Кетрін розповіла про самотність, яка іноді огортала в тривалих робочих подорожах, і про те, як готель, в якому вони познайомилися, нагадував їй дім дитинства й заповнював своїм теплом усі тріщинки, залишені втомою і сумом за рідними; тріщинки, які так і не перестали з’являтися з віком і досвідом.
Вони говорили, як сильно болить від втрати тих, хто живе в серці. Як сильно визначає жінку її кар’єра і як буває складно прийняти себе поза нею, коли приходить час відійти від звичних справ. Про важливість маленьких хобі, власної кухні й відданих друзів.
Кетрін і Ханна сиділи поруч, поки старий дзиґар не вибив дванадцяту. Вони ділилися тим, що ніколи й нікому не розповідали десятиліттями – знаючи, що навряд чи побачаться знову, і цінуючи роки минулих зустрічей, майже безмовних, однак завжди таких змістовних.
Раптом Ханна щось згадала й, перепросивши, підійшла до стосу ще не розібраних коробок з готелю, відшукала ту, на якій великими буквами було написано «кабінет», і розкрила її.
Одну за одною виймала вона звідтіля книжки й теки, аж поки не знайшла невеликий пакунок, перев’язаний яскравою стрічкою.
– Кристофор багато років зберігав різдвяний подарунок для гостя чи гості, які б з якоїсь причини залишилися самотніми на Різдво в нашому готелі. Він розповідав, що одного разу, коли Кристоф ще був маленьким хлопчиком, такий пакунок його тато подарував молодому чоловікові. Через сильну негоду той не зміг продовжити свою подорож і страшенно тим журився. Потім з’ясувалося, що він був солдатом і поспішав додому в очікуванні народження свого первістка. Він усеньке Різдво простояв біля вікна в холі, сподіваючись, що оскаженілий снігопад от-от припиниться. Його відпустили запізно, і він навіть не встиг нічого купити своїй дружині. Тож свекрів подарунок став першим дарунком його дружині й сину, який таки дочекався приїзду батька, щоби народитися в його обійми. До речі, той чоловік назвав свого сина на честь мого свекра – Феліксом.
– Це неймовірно, – сказала майже пошепки зворушена Кетрін.
– У нас більше не було таких випадків, однак Кристофор тримав цей пакунок… – вона поклала коробочку в красивій вінтажній обгортці Кетрін на коліна, – про всяк випадок. Казав, що неодмінно відчує, коли його слід буде дістати. Я про нього й забула. Але, здається, Ви саме та людина, якій він мав дістатися. Нехай то буде вам різдвяний аванс.
Кетрін розчулено подякувала і, усе ще зачарована розповіддю й цим збігом обставин, тремтячими пальцями взялася розгортати подарунок. У пакунку знайшлися томик Ґете в красивій червоній палітурці, старовинна листівка й зовсім мініатюрна дерев’яна шопка ручної роботи.
– Ох, дякую Вам… це безцінно… – ледь чутно промовила вона, намагаючись розібрати почерк, яким була підписана листівка. – Допоможете мені, Ханно?
Ханна взяла картку, і їй на очі накотилися сльози, бо листівку підписував її чоловік. Він бажав адресату затишного Різдва, великої радості й щасливого Нового року. «Щиро Ваші, Кристофор і Ханна», – завершував він своє послання.
* *
Коли Кетрін пішла, Ханна ще довго не могла заснути. Болонки вмостилися їй у ногах й затишно посапували. Вона ж лежала й згадувала кожне Різдво, яке вони з Кристофором провели у своєму готелі. Згадувала, як він дарував цілу жменю найкращих цукерок хлопчикові, що розносив газети. І як вдумливо вибирав подарунки їхнім працівникам. Які щедрі пакунки розсилав родичам і відносив на місію.
А Ханні він завжди дарував п’ять подарунків: книжку, щось із одягу, щось смачне, якусь її захцянку і горщик із пуансетією.
«Дивно, що Кетрін подарувала мені саме її – у жовтні, ну хто б міг подумати?!» – нетямилася вона, вдячно усміхаючись.
А коли наступного ранку Ханна прокинулася після нетривалого сну й підійшла до вікна, яке забула заслонити вчора, поставивши квітку на підвіконня, то побачила, що надворі падав пухкий і мерехтливий, теж зовсім неочікуваний жовтневий сніг.
Автор: Надійка Гербіш
