Притчі За селом баба Петрунька в довгій, хоч і рідкій, вервечці пішкодралів звернула навпрошки – через ріпаковий озимий посів, де завжди до нинішнього року топтали прохід, і далі стежкою лісом до ставка. Усі транспортні мусили об’їжджати трохи далі, дорогою.
Але коли баба вибігла – ні, захекано вийшла, бо ж бігти вистачило сили хіба що до сільської крамниці, а далі дрібно тюпала, – то поляна перед ставом уся була зграсована й заставлена тракторами і тракторцями, підводами й мотоциклами, попід деревами блищали велосипеди. Гуркіт моторів, крики, сміх, лайка гриміли на весь ліс.
Плутаючись ногами у високій, столоченій траві, баба підступила до краю ставка. Він увесь кишів людьми. Із низького берега вони забрідали в глибокий намул, обступали калюжі й кальобахи, де збереглася вода, дерлися між потворні карячкуваті корчі – і всі рачкували, хапали руками, зануреними в багнюку чи брудну, густу воду, плескали ними, багном і водою, а ще більше вони плескалися самі – то билася, виривалася, тікала і знов ляскала хвостами в чиїхось руках риба. Маленька, середня, але траплялись і великі, з півліктя, коропи, що вигиналися всім тілом і гучно ляскали хвостами.
Баба Петрунька мерщій скинула свої капці й узула чоботи. Високі тверді халяви аж задерли бабину спідницю, вона квапливо поправила її руками, але на неї ніхто не звертав уваги: усі були зайняті одним – рибою, і навіть на заголені жіночі сідниці ніхто не вів вусом.
Із мішком під пахвою баба стрімголов кинулась у став, тобто в болото. Із кожним кроком ноги вгрузали дедалі глибше, доводилося чимшвидше переставляти їх, аби не засмоктало, і баба, поки просунулася на кілька метрів, уже геть захекалася.
А навколо неї все вирувало, хлюпало, жвяхтіло, плескало, бризкало, кричало, сміялось, лаялось. Риба, брудна, чорна, у патьоках, билася то в одних, то в інших руках і зникала у відрах чи мішках.
Баба брела все далі й не могла знайти місця, де б і собі занурити руки. Хоч куди повернись – усюди її стрічали вирячені очі при самій поверхні ставу чи наставлені забрьохані зади. Нарешті щось плеснуло й коло неї, баба впустила мішка й обома руками плюснула в те місце. І пальцями відчула в’юнке тіло. Учепилася в нього щосили й підняла вгору. Невеликий коропчук вився в її руках і беззвучно зіпав ротом. Баба одною рукою притисла його до себе, відчула, як холодна багнюка пройшла крізь блузку до самого тіла, але бабі було не до того: другою рукою вона розкривала мішка й лаяла себе, що не зробила цього раніше.
Коропчик із шерхотом посунувся в мішок. Це збудило в бабі такий азарт, що вона рішуче посунула вперед, поміж людські тіла й корчі, поміж крик і ґвалт, поміж плюскіт і плескіт. Її очі почали помічати ворушкі місця у воді чи багнюці, і баба кидалася туди – і витягала рибину. Мішок її ставав важчим, уже занурився дном у те місиво, що колись було водою, і вона так тягла його далі.
Тхнуло намулом, рибою, бризки летіли зусібіч і заляпали бабі лице та біленьку хустину, але вона не зважала на те, як і всі, хто шаленів у рибальському азарті в ставку. Баба Петрунька ніяк не могла знайти собі місця сталого, щедрого на улов – усі ковбані й калюжі заповнили односельці. І вона мусила брьохати далі. Багно сягало їй колін, але вони занурились у чоботи так глибоко, що це нічим не загрожувало.
Мішок усе важчав. І то не від води – від риби. Баба Петрунька забралася чи не на саму середину, де людей було менше, бо вони хляпались і плюскались по ковбанях і калюжах, а тут вода зійшла майже вся. Та якраз у багні, що проступило наверх і сизо блищало проти сонця, залишилося чимало риби, і баба, приловчившись, спритно хапала коропів і коропців та кидала їх у мішок – устигай лишень повертатися з боку на бік та примічати порух багна чи й руками намацувати рибу.
