Притчі Звіт для Орла
Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов’я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.
Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.
Павич звітував перший:
– Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.
А жайворонок оповів:
– Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.
Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.
Човен
Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.
Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.
Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця в човні, аби рушити у зворотній бік.
Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:
– Чи не здається тобі, що в цій годині ми давно вже мали б добратися до тамтого берега?
– Це очевидно! – погодився інший. – А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?
Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.
Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив’язали свого човна до причалу.
Подібно до цих двох сп’янілих туристів деякі люди марнують своє життя. А все через те, що не мають у житті цілі.
Божевільний
Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:
– Боже, спаси мене!
У відповідь цілковита тиша. Чоловік закричав знову:
– Спаси мене, Боже!
І тоді згори почувся голос:
– Усі так кажуть, коли опиняються в біді.
– Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! – обіцяв бідолаха у відчаї.
– Гаразд. То відпусти галузку, – мовив Господь.
– Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!
Майже нічого
– Скажи мені, скільки важить сніжинка? – запитала синиця голуба.
– Майже нічого, – відповів голуб.
Тоді синиця розповіла йому таку історію:
– Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.
Їх упало 3.751.952.
Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, – гілка зламалася…
Оповівши це, синиця відлетіла.
Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:
– Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?
Подумай, а може, бракує тільки тебе?
Клоун
До кабінету відомого психіатра якось увійшов чоловік, на перший погляд цілком урівноважений, поважний зі себе й елегантний. Та за кілька хвилин розмови лікар переконався, що відвідувач перебуває в полоні глибокої депресії і безпросвітного гнітючого смутку.
Лікар розпочав дуже докладне обстеження і під кінець розмови спитав свого нового пацієнта:
– А чому б Вам сьогодні увечері не піти до цирку, що саме приїхав до нашого міста? У виставі бере участь знаменитий клоун, який уже розсмішив та розвеселив пів світу. Всі про нього кажуть, що він надзвичайно талановитий. Це неодмінно розважить Вас, ось побачите.
При цих словах пацієнт зі сльозами вимовив:
– Та ж я і є той клоун.
“Одне питання не дає мені спокою: як відчути, коли маю відіграти свою роль? А коли справді можу бути собою? Я вдаю, бо часто не маю сили, щоб бути такою, якою я є… Почасти тому, що це могло би комусь не сподобатися. Не знаю, може, це пересторога, яку відчувають усі… може, іншим також не хотілося б завжди виглядати спритнішими та сильнішими, ніж вони є насправді…”
Квітка, 14 років
Сьогодні нарешті розпружся, відкинь страх і сором та будь лише собою.
Лазуровий Грот
Був собі чоловік, простий і бідний. Увечері, після цілоденної важкої праці, повертав додому змучений і з поганим настроєм. Він із заздрістю дивився на людей, що їхали в автомобілях, сиділи за столиками в кав’ярнях.
– Добре їм, – буркотів собі під ніс, стоячи в переповненому трамваї. – Не знають, що то є клопоти… Для них лишень троянди. Якби ж то їм довелося нести мій хрест!
Бог завжди дуже терпеливо вислуховував нарікання чоловіка. Та одного дня Господь примостився просто перед дверима його дому.
– А, то Ти, Боже, – вимовив чоловік, коли Його побачив. – Лишень не намагайся мене розчулити. Сам бо добре знаєш, який важкий хрест поклав на мої плечі.
Сьогодні чоловік відчував іще більшу образу, ніж звичайно.
Бог усміхнувся до нього, і той усміх був сповнений доброти.
– Ходи зі Мною. Дам тобі змогу вибрати інший хрест, – промовив Він.
Цієї ж миті чоловік опинився у величезному лазуровому гроті. Там було повно хрестів: малих і великих, оздоблених коштовним камінням і геть убогих, рівних і перехняблених.
– Це людські хрести, – сказав Бог. – Вибери собі який хочеш.
Чоловік покинув свого хреста в куті і, потираючи руки, взявся вибирати.
Спершу він спробував було взяти хрест, що був дуже легенький, але той виявився занадто довгий і дуже незручний. Тоді повісив собі на шию хрест єпископський, але він був страшенно важкий через надмір відповідальності і посвяти. Інший, гладенький і гарний на вигляд, як тільки опинився на плечах чоловіка, став його колоти, наче в ньому було не знати скільки цвяхів. Далі чоловік ухопив якийсь блискучий хрест із чистого срібла, але в тій же хвилині відчув, як його охопили страшна самотність і спустошення. Негайно відклав того хреста. Так він пробував ще багато разів, але кожен хрест був йому чимось незручний.
Нарешті в темному кутку знайшовся невеликий хрест, трохи вже понищений від ужитку. Цей не був ані занадто тяжкий, ані занадто незручний. Здавалося, що зроблений якраз для нього. Чоловік із тріумфальним виглядом узяв його собі на рамена.
– Я беру оцей! – вигукнув і вийшов із гроту.
Бог глянув на нього зі зворушенням. І тільки тоді чоловік зрозумів, що взяв свій старий хрест, який покинув при вході.
Поблизько вогню
Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:
– Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси… Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів!
Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.
– Послухай, – мовив Він, – оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.
Усміхнувшись, Ісус повів далі:
– Той, хто належить до Мене, перебуває поблизько до вогню, разом з Моїми приятелями. Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.
Церква є гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.
Двоє друзів
Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед і йому було 18. Разом вони проводили багато часу. Їх дружба сягала ще молодших класів школи. Разом вони прийняли рішення піти до війська. Перед виїздом з дому склали присягу перед собою і перед родинами, що берегтимуть одне одного.
Їм пощастило і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що точилася посеред розпечених пісків пустелі. Якийсь час Франк і Тед перебували в обозі. Та ось одного вечора надійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію. Вояки, під пекельним вогнем супротивника, ішли вперед цілу ніч. Зранку добралися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж знайшов прізвище друга в списку пропалих безвісті. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йому рушити на пошуки.
– Це надзвичайно небезпечно, – сказав командир. – Я уже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина.
Проте Франк, попри все, подався шукати Теда. Минуло кілька годин, заки він знайшов його. Тед був смертельно поранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зненацька пролунав постріл. З останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору.
– Чи ж варто було вмирати, аби рятувати вбитого? – спитав командир.
– Так, – прошепотів Франк. – Перед смертю Тед вимовив: “Я знав, що ти прийдеш”.
Саме це й скажемо Богові в таку годину: “Я знав, Господи, що Ти прийдеш!”
Бачити Бога
Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого королівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога. Їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не спроможуться цього зробити. Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти. Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.
Його відразу представили королю. Пастух вивів короля на терасу.
– Подивись на сонце! – сказав він.
За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:
– Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!
– Сонце – це лише малесенька частинка Творця, – відповів йому тоді пастух, – ба навіть не одна іскра Його сяєва… Як же ти можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?
Щодня учень ставив одне і те саме питання:
– Як мені знайти Бога?
І щоденно отримував від свого учителя ту саму таємничу відповідь:
– Ти повинен цього хотіти.
– Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?
Якось учитель разом із учнем купалися в ріці. Раптом учитель вхопив хлопця за голову і занурив його цілого у воду і досить довго не відпускав. Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися. Наступного дня учитель спитав:
– Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?
– Бо мені страшенно бракувало повітря.
– От коли тобі буде дарована благодать так само відчувати потребу в Господеві – неодмінно знайдеш Його.
Постанови
Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати в той час прасувала білизну.
“Коли побачу когось, хто потопає, – писав хлопчина, – то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу”.
За якийсь час він почув голос мами:
– Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.
– Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? – з докором поспитав син.
Скільки уже було таких “хотів би” у нашому духовному житті…
Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: “Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше – це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки.
Кричимо: “Хай живе мир!” – і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!” – і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: “Ні – тероризму!” – і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!”
Зроби щось, хай навіть маленьке.
Пригода з їжаками
Якось улітку сімейство їжаків поселилося в лісі. Погода стояла чудова, було гаряче і їжаки цілий день гралися в затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бавилися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживитися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху поблизько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. Їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз зимніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. Їжаки тремтіли від холоду цілісінькими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.
Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.
Їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й інші звірята.
Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора наближалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб. Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спати усі разом і в теплі.
Чи не здається тобі, що мали б існувати так само “Десять заповідей сердечності”?
Вони могли б виглядати приблизно так:
- Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.
- Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.
- Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.
- Поважайте себе.
- Виявляйте співчуття до інших.
- Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.
- Відкривайте в людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це приховати.
- Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві і байдужі ніколи не входять у суперечку.
- Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.
- Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає перед прикрощами.
