Притчі Криниця
В одному мусульманському селі в Ливані кілька осіб прийняли хрещення. Перед ними відразу зачинилися двері спільноти. Охрещені чоловіки більше не могли проходжуватися на майдані, аби разом з іншими курити тютюн та вести розмову. Жінки не могли разом з іншими брати воду з криниці. Відтак християни були змушені викопати для себе нову криницю. Та ось у селі геть висохло джерело. Християни відразу запросили односельчан приходити і брати воду з їхньої криниці. Ба більше, на своїх будинках вони почепили таблички з написами: “Тут мешкають християни”.
Кожен знав, що в такому домі йому завше подадуть руку допомоги.
І нарешті, будьте всі однодумні, милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні, смиренномудрі; не платіть злом за зло або лихослів’ям за лихослів’я; а, навпаки, благословляйте, знаючи, що ви на це покликані, щоб успадкувати благословення. […] Господа Бога святіть у серцях ваших; завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням. (Перше послання ап. Петра 3:8,9,15)
Миша
Якось одна чемна і добре вихована мишка, що мала симпатичний домашній вигляд, відчайдушно тікаючи від кота, опинилася в пивниці багатої вілли. Там було зовсім темно і мишка впала до якоїсь дивної калюжі. Це був добрий коньяк, що витік через попсутий отвір дубової бочки. Мишка несміливо лизнула дивну рідину. Смак їй сподобався. Це було щось міцне та запашне і гріло горло, мов вогонь.
Коли вона “випила” цілу калюжу, то нараз випросталася, вдарила себе лапками в груди, скорчила грізну міну і заволала: “І де той кіт?”
Дуже багато людей у нашому часі мають хіба що мишачу відвагу.
Під піччю
Молодим людям, які приходили до нього вперше, раббі Бунам розповідав історію вчителя Езекії, сина Єкеля, що з Кракова.
«По багатьох роках тяжкої праці (що, проте, зовсім не порушило його віри в Бога), йому приснився сон, ніби він мусить податися до Праги, аби там, під мостом, що провадить до королівського палацу, шукати скарб. Коли той сон повторився утретє, Езекія рушив у дорогу і пішо добрався до Праги. Але міст охоронявся денно і нічно, отож Езекія не міг здобутися на відвагу розпочати пошуки скарбу у вказаному місці.
Проте він щоранку приходив до моста і ходив коло нього аж до вечора. Врешті капітан сторожі, помітивши його мандрівки, наблизився до нього і приязно поспитав, чи той не загубив бува чогось тут або, може, на когось чекає. Езекія оповів тоді йому свій сон, що привів його аж сюди, у такий далекий край.
Капітан зайшовся сміхом:
– І ти, горопахо, повірив у сон і прийшов сюди пішака? Ох! Далеко ж ти зайдеш, коли так віритимеш у сни. Уяви собі, що якби я вірив у сни, то так само мав би пертися зараз аж до Кракова, до хати якогось жида Езекїї, сина Єкеля, аби шукати скарбу під його піччю! Езекія, син Єкеля. Ось, уявляю собі, як я іду і перевертаю всі будинки в місті, де половина жидів має ім’я Езекія, а друга половина Єкель!
Капітан засміявся знову.
Езекія ґречно попрощався з ним і рушив назад додому. Коли повернувся, одразу взявся шукати під піччю і – знайшов там скарб. Відкопав його, подякував Господеві і збудував у своєму місті синагогу».
Мовчання
Один чоловік прийшов до монаха пустельника. Він спитав його:
– Чого вчить тебе це життя в мовчанні?
Монах, що саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві:
– Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш?
Чоловік зазирнув до колодязя.
– Нічого не бачу, – відповів.
Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звернувся до гостя:
– Подивись тепер! Що бачиш у колодязі?
Чоловік глянув і сказав:
– Зараз бачу себе, своє відображення у воді.
Монах пояснив:
– Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знаходить себе саму.
“Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями… Моя бабця пахне лавандою, дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона просто плете і… дихає… Мені тоді здається, що заколисує мене…” (Амеля, 14 років)
Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.
Приятелі і ведмідь
Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через темний небезпечний ліс. Раптом із хащів, із грізним риком, перед ними вискочив величезний ведмідь. Один із хлопців, перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався поміж гілками. Другому не вдалося накивати п’ятами. Побачивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав зі себе мертвого. Хлопець-бо знав, що ведмеді не їдять мертвеччини.
Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затримував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов.
Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга:
– І що тобі шепотів ведмідь на вухо?
– Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з приятелями, які, замість допомогти в небезпеці, дають драла.
Любов вимагає забути про себе, вимагає довіри, що сяє, але не осліплює, вимагає цілковитої самовіддачі. Доведеться заплатити за всі невимовлені слова, за знехтувані почуття, за безсонні ночі.
Треба буде врешті здати собі справу з наших страхів і нашої скупості, що роблять неможливим справжнє почуття, із засліплення і пихи, що не дають нам злетіти.
Треба буде усвідомити собі усі наші нездійснені жести, наші сльози, які ми мовчки ковтали, любов, якою ми нікого не зігріли, наші невиконані обіцянки і наш утрачений час.
Співпраця
На сходах чоловік і дружина моцувалися з тяжкою комодою. Це побачив брат дружини.
– Я вам допоможу, – сказав. І вхопився за другий бік комоди.
За кілька хвилин ніхто уже не мав сили зрушити комоду навіть на сантиметр, отож усі троє зупинилися відпочити на якусь хвилину.
– Але ж важко було піднімати ту комоду! – вимовив шваґер.
Чоловік із дружиною вибухнули сміхом:
– Та ж ми хотіли знести її додолу!
Друзі не дивляться одне одному в очі. Вони разом дивляться в одному напрямку.
Пара, що збиралася вступити в шлюб, питала усіх:
– Що нам робити, аби наше кохання тривало завжди?
Учитель відповів:
– Разом любіть інших.
Складанка
Якось, коли дружини не було вдома, відомий торговець мусив залишитись пильнувати своїх пустотливих дітей. Він саме мав щось залагодити, щось доволі важливе, але двоє шибеників не давали йому спокою ані на хвильку.
Він намагався вигадати якусь забаву, аби зайняти дітей бодай на хвилю. Отож батько вирізав зі старої книги мапу світу, на якій країни були позначені різними кольорами, потяв на дрібненькі шматочки і дав дітям, аби ті склали її заново. Він гадав, що це займе їм щонайменше кілька годин.
Проте через п’ятнадцять хвилин діти прийшли до нього уже з акуратно складеною мапою.
– Як вам вдалося так швидко дати собі раду? – спитав здивовано батько.
– Це було легко, – відповів старший. – На звороті зображено людську постать. Ми звернули на це увагу, ну а мапа світу склалася сама собою.
Один мудрий чоловік не раз казав:
“У молодості я був революціонером, і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так: “Господи, дай мені сили, щоби змінити світ!”
Коли я сягнув зрілого віку і здав собі справу, що ось минула вже половина мого життя, а я так нічого й не досягнув, то змінив свою молитву: “Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, – просив я. – Мою родину, моїх приятелів – і буду задоволений”.
Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання: “Господи, даруй мені благодать змінити себе самого”. Якби я так молився від початку, то не змарнував би свого життя”.
Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпшим.
Як упіймати мавпу
Мисливці на мавп вигадали геніальний і безвідмовний спосіб як їх упіймати. Знайшовши місце, де найчастіше збираються ці тварини, вони закопують у землю горщики з вузькою і довгою шийкою, але так, щоб видно було лише цей вузький отвір. А потім до начиння всипають жменю рису і ягід, якими полюбляють ласувати мавпи.
Мисливці ховаються, і мавпи підходять ближче. Цікаві від природи, вони з усіх боків розглядають горщики; коли ж помічають у них ще й залишені смаколики, то негайно запихають досередини руку і жадібно горнуть їжу у жменю. Проте шийка начиння дуже вузька. Вільна долоня може прослизнути, а кулак, повний ласощів, видістати годі. І мавпа щосили смикає руку, намагаючись витягнути її з горщика.
Цього моменту якраз і чекають мисливці, що зачаїлися десь поблизу. Вони кидаються на мавп і ті стають легкою здобиччю. Хоча мавпи й запекло бороняться, та їм навіть на гадку не спадає розкрити долоню і висипати їжу, аби звільнитися.
Як то люди марнують життя, боячись розтулити долоню, у якій стискають те, що вважають за необхідне, а воно насправді ні до чого не придатне.
Мисливці, вишукані й усміхнені, дуже діяльні та винахідливі. Вони ховають свої пастки в яскравих часописах, на телевізійних екранах і на вулицях. І так виховуються люди зі стиснутими долонями та з вгаслими серцями. Не забувай, що сказав Ісус:
“Не бійся, мале стадо! Бо Отець ваш благозволив дати вам Царство. Продайте майно ваше і роздайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіють, і скарб, що не зменшується на небесах, куди злодій не наближається і де міль не точить. Бо де скарб ваш, там і серце ваше буде” (Євангеліє від Луки 12:32-34).
Зустріч
Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа.
Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, припав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна.
– Для чого він тобі? – поспитав халіф.
– У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басри і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там.
Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом.
Халіф спустився до саду і побачив Смерть, що там чигала.
– Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? – поспитав він.
– Не погрожувала я йому, – відповіла Смерть, – а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зустрітися за п’ять годин на торговиці в Басрі…
Яґин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанований учитель володаря, не хотів прийняти до своїх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся в боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою.
– Чого ще я міг би тебе навчити? – мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. – Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрості: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво володіння мечем і стріляння з лука.
Звертаючись до своїх учнів, учитель додав:
– Хто знає смерть, знає життя. А хто легковажить смерть, легковажить життя.
Монах бідний і монах багатий
В одному місті було два монастирі: один дуже багатий, а другий страшенно бідний. Якось бідний монах прийшов до багатого монастиря, аби відвідати свого приятеля.
– Мій друже, певний час ми не зможемо бачитись, – сказав бідний монах. – Я-бо постановив відбути тривалу прощу, аби відвідати сто великих святинь. Будь зі мною у молитві, бо мені належить здолати стільки гір і стрімких рік.
– Що ти візьмеш зі собою в таку довгу й небезпечну подорож? – поспитав багатий монах.
– Хіба горня на воду і мисочку для рису, – з усміхом відповів бідний монах.
Другий монах дуже здивувався і суворо глянув на нього:
– Ти такий недалекоглядний, мій друже! Не можна бути аж таким нерозважним. Я також вибираюся на прощу до ста святинь, але не рушу з місця, аж доки не упевнюся, що маю при собі все необхідне для подорожі.
Минув рік. Бідний монах повернувся додому і поспішив відвідати свого заможного приятеля, щоб поділитися з ним великим і багатим духовним досвідом, який здобув під час прощі. А багатий монах зізнався:
– На жаль, я ще так і не зібрався в дорогу.
Один чоловік сидів у купе потяга. На кожній станції він уставав і заклопотано виглядав у вікно, потім знову сідав і зітхав, повторюючи назву станції.
Коли потяг минув уже чотири чи п’ять станцій, супутник занепокоєно спитав його:
– Щось не так? Мені здається, що Ви чимось дуже схвильовані.
Чоловік глянув на нього і сказав у відповідь:
– Я вже давно мав би пересісти, бо їду не в тому напрямі. Але ж тут так зручно й тепло!
* *
Часто земний комфорт заважає нам думати про вічне.
Які слова?
Один чоловік, стурбований критичним станом свого подружжя, звернувся за порадою до відомого психолога.
Психолог вислухав його і сказав:
– Тобі треба навчитися вислуховувати свою дружину.
Чоловікові та порада запала в серце. Він повернувся через місяць і повідомив, що вислухав кожне слово, яке говорила дружина. Тоді психолог мовив, усміхаючись:
– А тепер повернися додому і вислухай те, чого вона не вимовила.
