Світло душі

Тишу в квартирі Олени Степанівни порушив телефонний дзвінок. Жінка поволі підвелася із крісла, зняла слухавку і спокійним, тихим голосом сказала:

– Я слухаю…

На протилежному кінці тарахкотіла її харківська подруга Лариса, яку вона знає зі студентських років, говорила вона швидко і якось безладно:

– Оленко, ти повернулася? Як усе минуло? Я так хвилювалася! У тебе все гаразд? Не мовчи… Оленко, ну що..?

Олена Степанівна декілька секунд помовчала, а потім таким же спокійним голосом відповіла:

– У мене все гаразд!.

– Я така щаслива! – не вгавала Лариса. – Нарешті, дякувати Богові…

Поговорили про те, про се та й розпрощались. Олена Степанівна поклала слухавку. Витягла телефонний дріт із розетки. І повернулася у своє улюблене крісло-гойдалку біля вікна. Надворі була осінь. Молода вереснева осінь, яка жовтим кольором малювала візерунки на деревах у сквері, під вікном Олени Степанівни…

Жінка втомлено провела рукою по очах…

Подрузі Олена Степанівна сказала неправду…

* * *

Олена народилася в незаможній сім’ї на Західній Україні. Окрім неї, батьки виховували ще п’ятьох дітей – її сестер і братів. Головною в їхній родині була праця. Олена ще змалечку важко працювала і допомагала рідним. Про освіту і щасливе та світле майбутнє не мріяла, була дуже дорослою, як на свій вік, та реально оцінювала ситуацію. Була певна, що все своє життя проведе в селі, вийде заміж, народить п’ятьох дітей і чекатиме на внуків, працюватиме не покладаючи рук, щоб забезпечувати себе та сім’ю всім потрібним.

Війни Олена не пам’ятала, проте назавжди в пам’яті закарбувалися повоєнні роки. Скрута… Відсутність зимового взуття… Мамині сльози… Батькові нарікання… Похорон бабусі, а потім – дідуся, якому пощастило живим повернутися з війни… І цих спогадів та вражень Олені вистачало й донині…

Щастя прийшло до Олени випадково й несподівано…

У село приїхала бригада з центру – зі столиці, щоб перевірити стан відновлення сільського господарства в селі. Члени бригади затрималися на декілька місяців, за всім пильно стежили, постійно щось занотовували, щотижня проводили в колгоспі наради.

Четверо молодих вродливих доглянутих чоловіків, зовсім інших – не таких, як в їхньому селі, відразу привернули увагу місцевих незаміжніх дівчат. Не заглядалася на столичних потенційних кавалерів лише Олена.

Але один чоловік із бригади з першого дня запримітив працьовиту дев’ятнадцятирічну дівчину, яка без упину поралась на подвір’ї, ніколи не приходила на збори до колгоспу, жодного разу ні про що не попросила та не брала участи в молодіжних музичних вечорах, які учасники самодіяльности проводили щосереди.

Петро завітав до Олени в справі – знайшов причину та нагоду. Одного дня на світанку запропонував Олениним батькам допомогти полагодити дах і сільськогосподарські добудови на подвір’ї. Не тямлячи себе від щастя, мама і тато Олени пристали на пропозицію. А як же ж відмовитися, коли все безкоштовно?!

Коли дах було полагоджено і наведено лад на подвір’ї, Петро попросив в Олениних батьків руку і серце їхньої доньки. Навіть не розмірковуючи, ті погодилися. А в Олени взагалі ніхто нічого не запитував.

Не можна сказати, що Петро дівчині не був симпатичним. Він їй подобався. Але думка про те, що вони зовсім-зовсім різні, м’яко кажучи, лякала. Та йти проти волі батьків Олена не наважилася.

Так молода дівчина покинула рідне село і поїхала з Петром до столиці, де на неї чекало зовсім інше життя.

У двадцять три роки Олена народила сина. Через два роки – дівчаток-двійнят. Жодного разу вона не пошкодувала про свій вчинок. Петро виявися хорошим чоловіком і сім’янином. Окрім того, що палко і щиро кохав дружину та дбав про свою сім’ю, не забував і про її велику родину, яка залишилася в селі.

Олена також полюбила чоловіка. Так, як вміла… Проте Петро не скаржився.

Коли дітки підросли і пішли в садочок, Олена вступила до інституту. Після того, як вона його закінчила, Петро допоміг їй влаштуватись на роботу в столичний універмаг на посаду бухгалтера.

Життя в Олени минало доволі спокійно і розмірено – у злагоді та взаєморозумінні; допомагала жінка і батькам, і сестрам, і братам; була чудовою мамою для своїх діточок, дбайливою дружиною для чоловіка, добрим фахівцем на роботі.

Біди в родині почалися, коли жінці минуло сорок сім.

Зі села отримала сумну звістку про те, що помер батько.

Після похорону Олена забрала маму до себе в столицю. Старенька почувалася погано. У столиці без власного подвір’я, господарства їй було незатишно. Після смерти чоловіка занедужала й померла через рік – стужилася.

Олена намагалася тримати себе в руках, адже мала для кого жити і про кого піклуватися – сина і двох дочок.

* * *

День народження – п’ятдесятирічний ювілей – став трагічним днем в її житті. У цей день Олена втратила не лише коханого чоловіка, вірного друга, а й здатність бачити навколишній світ.

Олена та Петро поверталися до столиці. Коли трапилася дорожньо-транспортна пригода, сутеніло і земля повільно поринала в сон. Олена не пам’ятала нічого з того, що відбувалося тоді. Сильний удар, глухий звук і зойк Петра. А потім – пустка – темна і непроглядна. Темніша за ніч…

Петро загинув на місці трагедії. Її лікарі рятували тиждень. І їм вдалося вибороти для неї життя. Проте відтепер воно стало зовсім іншим – Олена втратила зір.

Довго жінка оговтувалася від трагедії, сили покидали Олену з кожним днем. Якщо раніше вона звикла до того, що Петро завжди залагодить усі справи та вирішить проблеми, то тепер Олена залишилася наодинці зі своїм горем і своєю бідою.

Звісно, залишилися діти. І вони, як уміли і як могли, підтримували матір. Проте тільки після трагедії Олена зрозуміла, наскільки сильно любила Петра.

* * *

Минуло ще декілька років. Доньки Олени повиходили заміж, одружився і син, пороз’їжджалися хто-куди. Й Олена залишилась сама.

До одного ніяк не могла звикнути – до того, що не бачить. Темнота проїдала її зсередини і була такою набридливою та різкою, що від неї боліла голова і краялося серце. Коли в однієї з дочок народився син, Олена навіть плакати не змогла – ані від радости, що має першого внука, ані від розпачу, що не може побачити його.

Ще в лікарні, коли медики констатували, що Олена втратила зір, один із молодих спеціялістів повідомив, що за кордоном проводять операцію, яка повертає зір, і що знає декілька схожих історій, коли люди з такою ж проблемою, як в Олени, знову починали бачити.

Спочатку до його слів ніхто не дослухався. У родині було інше горе. Але згодом про них згадав син Олени і почав збирати кошти на операцію для матері.

Сума на таку операцію, яку робили лише в Німеччині, була величезною. Але хлопець долучив до збору коштів усіх, кого лишень знав. І таки зміг зібрати потрібну суму.

Рік Олена їздила на різноманітні обстеження до Німеччини. Рік мучилася і картала себе, адже вважала, що зібраних грошей могло б вистачити на все її подальше життя. Спочатку вона навіть відмовлялася від операції і переконувала в цьому сина. Проте син наполягав і сказав, що покійний батько вчинив би так само – зробив би все можливе і неможливе, щоб Олена знову змогла бачити.

Жінці було вже п’ятдесят дев’ять, коли вона разом із сином, востаннє все обговоривши, вирушила на операцію до Німеччини, сподіваючись на те, що через декілька тижнів знову зможе побачити сонце та небо, своїх дітей і внуків, переглянути світлини, на яких зображений її Петро…

* * *

У лікарні все було бездоганно білим і чистим. Шкода, що Олена не могла бачити цієї білизни…

Син оформляв усі потрібні документи, залагоджував останні справи. Олена проходила передопераційні обстеження.

В лікарняній палаті жінка познайомилася з Лілією, яка приїхала з Росії. У молодої жінки теж було горе. Її п’ятирічний син, здоровий та міцний хлопчик, як і Олена, потрапивши в автомобільну катастрофу, втратив зір. Чого тільки не робили батьки, щоб малюк знову міг бачити, але місцеві лікарі лише розводили руками. Хтось порекомендував їм цю лікарню в Німеччині. Втішені батьки, в яких з’явилася надія на порятунок, одразу кинулися збирати гроші на операцію для свого сина.

Вже рік вони поневірялися на чужині, ледь зводячи кінці з кінцями, але вперто прямували до здійснення своєї мрії. Наразі маленького хлопчика Романа привозили на обстеження та різноманітні процедури, бо коштів, які мали його батьки, вистачало тільки на це, а день операції все переносили і переносили.

Ліля довго розповідала Олені про всі випробування, через які їм доводиться проходити, про те, як маленький Роман підростає і запитує, навіщо людям очі та що означає слово “бачити”, адже перед ним завжди чорна порожнеча. Він навіть не пам’ятає, який він – світ навколо нього, і не знає, яка гарна в нього мама і що його очі мають колір батькових…

– Лікарі кажуть, що можуть допомогти, потрібні лише гроші, але я боюся, – плачучи, розповідала Ліля, – що ми ніколи не зберемо стільки, щоб оплатити операцію, і наш синочок уже ніколи не зможе бачити…

Олена слухала жінку і подумки уявляла собі маленького хлопчика, а в її голові, як кадри старого кіно, пробігали спогади із власного дитинства.

“Яка ж я все-таки щаслива людина, – зловила себе раптом на думці. – Адже прожила щасливе життя. І хоч іноді було важко, проте поруч завжди були найближчі і найдорожчі люди”. А ще подумала, що за ці роки змирилася з тим, що сліпа… Змирилася або звиклася… І, мабуть, набагато краще було б, якби замість неї лікарі повернули зір маленькому хлопчикові Роману із Росії…

* * *

Подруга Лариса з Харкова телефонувала щодня. Розпитувала про операцію і про те, які тепер в Олени Степанівни відчуття. Як воно – знову почати бачити?

Щоразу Олена Степанівна відбріхувалася. Не хотілося вдаватися в подробиці та пояснювати подрузі, що всі кошти, які назбирав їй на операцію син, вона переказала на операцію із повернення зору для маленького хлопчика Романа.

Після знайомства з Лілею, після важливого рішення і після того, як її син мовчки схвалив вчинок і згодився на те, щоб прооперували Романа, а не його матір, життя Олени Степанівни дуже змінилося.

І хоча перед очима залишилася пустка – темна і непроглядна, проте тепер в її душі було світло та чисто… І біло-біло, як, мабуть, у лікарні в Німеччині. В якій одного дня маленький хлопчик Роман, прокинувшись і розплющивши свої блакитні-блакитні очі, із здивуванням сказав:

– Мамусю, це ти? Яка ж ти в мене гарна!

Наступна

Повернене Різдво

Я повернулася з ринку стомлена і знервована... Абияк жбурнула в кут напівпорожню торбу... Не роздягаючись, ... Читати далі

Попередня

Клавдія

Клавдія народилася в Канаді в сім’ї українських мігрантів. Її мати Іванна та батько Євгеній мігрували ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *