Притчі 
Я повернулася з ринку стомлена і знервована… Абияк жбурнула в кут напівпорожню торбу… Не роздягаючись, упала на диван, заплющила очі та спробувала заспокоїтися…
Усе дратувало мене: й усміхнені люди, що метушилися, як божевільні, і знижки на товар, і сам товар, і маршрутки, і святково прикрашений під’їзд… Мене нудило від запахів ковбаси та меду, від різдвяних ялинок і яскравих гірлянд… Мені набридло свято – суцільне свято й ейфорія, які опанували всіма…
* * *
Я давно не вірю в казки і в чудеса. Не вірю в те, що в новорічну ніч здійснюються бажання і що дух Різдва – священний. Я не вірю в щирість колядок і в побажання засівальників. Не хочу вірити або ж просто втомилася вірити в щось таке, що дарує радість, щастя та втіху, що несе добро…
Я сердита, і немає жодної людини на землі, яка б змінила мене, яка б відкрила моє серце назустріч іншим…
Вас, мабуть, уже обурили мої слова. Але найгірше, що вони щирі…
Хочете знати, чому я, двадцятип’ятирічна дівчина, не вірю в чудеса і таїнство Новорічних і Різдвяних свят? Тоді слухайте і не засуджуйте… Адже, як гласить мудрість, яка для мене нічого не означає і яку ви свято сповідуєте, не судіть – і вас ніхто не осудить…
* * *
У дитинстві на Різдво ми з батьками щороку їздили в село до бабусі. Свого дідуся я не пам’ятала, а от бабця була символом свята, такою собі берегинею доброї традиції, справжньою господинею та чарівницею. Вона вміла одним помахом руки, одним словом чи поглядом перетворити звичайне дійство на чудо. Так і було з Різдвом, точніше, із Святою вечерею.
За святковим столом нас збиралося чимало – я і мої батьки, тітка та дядько, їхні діти (мої сестри та брати) і навіть самотні сусіди (старенькі бабці, які не мали з ким святкувати).
– Різдво – родинне свято, – казала бабуся. – І в нашій хаті всім раді!
Вже подорослішавши, я запитувала в бабусі, невже не важко бути такою чесною і щирою, доброю та милосердною, і врешті-решт, хіба ж за це бабця отримує якусь вигоду чи винагороду? На що старенька відповідала мені:
– Це сучасне покоління таке корисливе та хитре! Не дай Боже, тобі, внучко; вирости такою. Є набагато дорожчі речі, аніж вигода чи винагорода, цінніші в стократ. Це вдячність і людська пам’ять. Повір, моє добро пам’ятатимуть навіть на тому світі…
І тоді бабця підіймала вгору вказівний палець. А я замислювалася, що означає цей жест і чи взагалі “той світ” існує. Вигадка та й годі…
Але в дитинстві я любила Різдво. Ми із сестрами та братами очікували на нього з наївним трепетом. І коли приїжджали до бабусі, намагалися всіляко допомагати їй: ліпили напрочуд кумедні вареники та розтирали кутю у великій глиняній макітрі, носили зі стайні сіно і встеляли різдвяний стіл, клали на кожен кут стола по зубчику часнику і в такий спосіб відганяли нечисту силу. Ми, малі і безпосередні, вчили колядки, а потім навперебій колядували, щоб заробити побільше грошей і ласощів у дорослих. А ще ми, як і дорослі, молилися…
І я молилася ревно та щиро – просила в Бога здоров’я для рідних й іграшок для себе. Чи чув у ті хвилини мене Господь?..
Щороку бабця поспішала сісти до вечері якнайшвидше, коли на небі з’являлася перша зоря, аби весь наступний рік добре ґаздувати. А наприкінці Святої вечері брала маленьку тарілочку і акуратно викладала на ній усі смаколики, що були на столі: кутю, смажену рибу, грибну підливу, вареники, оселедець – і ставила в кутку на припічку, примовляючи:
– Це для тебе, Іване. Знаю, що прийдеш сьогодні вночі до мене…
А тоді тихенько зітхала і витирала скупу сльозу, що котилася щоками…
І ось саме цього моменту я боялася найбільше. Мене лякала думка про те, що вночі до хати приходить покійник – мій дід, який помер десятки років тому, і мені ставало шкода бабцю, яка плакала і яка, як я вважала, страждає через це.
Дорослі чомусь не розуміли мого дитячого неспокою і страху. Швидко забавляли мене, і я забувалася.
Хм… ви знаєте, що до певного часу Різдво було моїм улюбленим святом. І взагалі, я любила зиму та вірила в чудеса – новорічні та різдвяні. А тоді… Одного разу…
Одного разу моя віра у все чудесне, святе і прекрасне розтанула, як перший сніг. І святкові усміхнені обличчя, і запах меду в куті, і мелодійні звуки колядок викликають у моєму серці лише болісні спогади та роздратування. Досі я злюся на все, що пов’язано з цими святами, і не люблю духу Різдва, який, мов на зло, щороку витає в повітрі, повсюди… І не сховатися від нього, не втекти…
Коли мені виповнилося чотирнадцять, ми з батьками, як завше на Різдво, вирушили в село до бабусі. Але рідненька не зустріла нас весело та бадьоро на порозі хати, не виціловувала в зарум’янілі щічки і не клопоталася біля печі. Вона лежала прикутою до ліжка, а мама, тітка, старенькі сусідки-бабусі та ми, діти, готували святковий стіл. І хоч у хаті було людно та гамірно, святкового настрою не було, атмосфера Різдва кудись зникла. У повітрі витало напруження та страх… Такий же страх, як і в мене в дитинстві…
Бабця так і не встала до столу, у ліжку помолилася, скуштувала кутю і ледь-ледь чутно заколядувала “Нову радість”. Тоді попросила мене приготувати тарілочку для дідуся і лише промовила, дивлячись кудись у стелю:
– Чую, Іване, що незабаром ми побачимося з тобою.
Вранці 7 січня бабця померла. Вона не мучилася і не страждала, тихо віддала свою душу Господові, в якого свято вірувала…
Вже відтоді Різдво стало для мене не святом, а сумним днем. Днем, коли померла моя бабуся.
А потім, через три роки після цього, 6 січня в автокатастрофі загинули мої батьки.
Вони поверталися з ринку, і ввечері ми мали сісти до столу, до Святої вечері, щоб пом’янути бабцю та вшанувати народження Христа… Але… Але зима була лютою, дорога слизькою, а водії інших авто неуважними…
Звістку про смерть батьків мені приніс телефонний дзвінок. Якась незнайома жінка без співчуття та милосердя, гостро повідомила:
– Такі-то і такі, що мешкають за цією адресою, загинули. Просимо когось із дорослих з’явитися на місце події та в лікарню…
Я не пам’ятаю себе в цей момент… Мені було сімнадцять років – багато для того, аби бути дорослою, і занадто мало для того, щоб пережити біль втрати найдорожчих людей…
Відтоді Різдво стало для мене не святом, а поминальним днем… Віра у вищі сили зникла, як і не було… І все, пов’язане з Різдвом, викликало в мене сльози і сум…
Ані наступні, ані якісь інші Новорічні та Різдвяні свята я не святкувала. І як не намагалися тітка та дядько, сестри та брати витягнути мене із стану відчужености – їм це не вдавалося. Щороку, після смерти батьків, як тільки починалися зимові свята, я замикалася в собі та у квартирі й виходила надвір лише для того, щоб купити їжу… Взимку я навіть не їздила на могилу батьків… Лише влітку чи навесні… лише в ту пору, яка не нагадувала минулого…
Я стала злою і цинічною, мовчазною і зневіреною. Церкви та храми взагалі оминала десятою дорогою. У мене не було про що просити в Господа… Він забрав тих людей, які були для мене найдорожчими…
У двері подзвонили. Наполегливо. Тричі. Я ще більше роздратувалася, думки так і не вдалося впорядкувати. “Знову ці родичі! Невже не зрозуміло, що святкувати я не маю наміру”, – майнуло в голові, та я неспішно попрямувала до дверей.
На порозі стояв хлопчик. На вигляд років семи. Він загортався в тоненьку балонову курточку та ховав змерзлі рученята. Не встигла я і рота розтулити, як нежданий гість затараторив:
– Пустіть погрітися, дайте чаю, не проганяйте! Я змерз і хочу їсти… Я не надовго потурбую вас, дозвольте пройти. Адже сьогодні Свята вечеря, а мені навіть нема з ким повечеряти…
Я здивовано мовчала і не впускала хлопчика за поріг. Він, розуміючи, що викликати співчуття в мене вкрай важко, вхопився за клямку, як за свою останню щиру дитячу надію. З його великих карих очей покотилися сльози:
– Якщо ви проженете мене, я замерзну і помру. Не дайте мені померти, тітко…
Тоді я відступила і мовчки дозволила хлопчикові увійти. Він чемно роздягнувся, поклав на полицю свою шапку та шалик. Я запросила його на кухню, поставила чайник з водою на плиту.
“Зараз за ним прийдуть батьки”, – подумки втішила себе і вголос запитала:
– Ти заблукав? Де живеш?
– Надворі, – відповів малий, а тоді усміхнувся і сказав: – Мене звати Назар, а вас?
– Софія.
Я приготувала чай, відчинила дверцята холодильника. Малий став із стільця і зазирнув усередину, і, побачивши майже порожні полички, розчаровано пробурмотів:
– Бачу, Софіє, ти не планувала святкувати…
“От малий нахаба, – знову подумки обурилася я. – Уже й на “ти” перейшов. Чого доброго ще й пограбує”.
Але Назар не був малим злочинцем. Відігрівшись і напившись гарячого чаю, він розповів про себе…
Про те, що виховувався в дитячому будинку і що з нього знущалися старші вихованці, про те, що здебільшого вихователям немає діла до сиріт і що, врешті-решт, він втомився від свого життя в дитячому будинку Тому й утік звідтіля ще навесні. Оселився в якомусь підвалі, влітку працював – мив машини – та жебракував, восени допомагав пенсіонерам на дачах збирати врожай та іноді в когось із них залишався на ночівлю, а от зима застала його зненацька. У підвалі холодно та голодно, заробітку нема, та й міліція полює на таких, як він… А він не хоче повертатися в дитячий будинок… І не хоче йти красти… Тому й зважився навідатися до чужої квартири, з надією віднайти там тепло та любов… Хоч ненадовго, хоч на один вечір… Різдвяний вечір.
– А знаєш, Софіє, я ніколи із сім’єю чи родиною не святкував Нового року та Різдва. Якщо ти не проженеш мене, то це буде моє перше справжнє Різдво…
Хлопчик розтопив кригу в моєму серці… І вперше за багато років я прислухалася до чужої біди, до чужого болю, забувши про свій… Не знаю, чим Назар зворушив мене. Можливо, своєю дитячою безпосередністю та щирістю. Але я дозволила йому залишитися. Навіть приготувала щось зі святвечірнього.
Ми повечеряли, і Назар захоплено переглядав американські різдвяні мультфільми. Як зізнався згодом, він ніколи раніше не дивився телевізора. А коли вже геть стемніло, запропонував прогулятись.
– Вже пізно. Нікуди ми не підемо… – спершу відмахнулась я, проте хлопчик був наполегливим. Він все ж таки вмовив мене вийти надвір. Ми неспішно крокували дорогою, і наш шлях якось зовсім непомітно привів нас до храму…
* * *
Все ж таки після Різдва я відвела Назара до дитячого будинку. Але не для того, щоб залишити його там і спекатися… Ні… Я почала оформляти документи на його всиновлення. І хоча це було важко зробити, насамперед через те, що я незаміжня, я все ж таки усиновила Назара…
Він прийшов у моє життя несподівано та залишився в ньому назавжди. Він розбудив мене зі страшного сну і показав, що життя триває. Його дитинство стало сенсом мого життя, його віра в чудо вселила в моє закам’яніле серце надію повірити в те, що чудеса все ж таки існують. Його сила волі, його твердий, незламний характер додали сили й мені.
А ще я зрозуміла, що чудо – це необов’язково те, що ми отримуємо, на що чекаємо… Дуже часто чудо – це те, що ми можемо зробити для інших!
Я часто ходжу до церкви – не тільки на службу, а й просто так… Молюся і прошу прощення за свою зневіру, за те, що колись зламалася і стала слабкою, за те, що звинувачувала весь світ і Бога за свої страждання…
Тепер із Назаром ми щороку святкуємо Різдво. Щороку я каюся перед Богом і дякую Йому за те, що Він навернув мене на істинний шлях і подарував мені чудового сина, компенсувавши втрату, біль від якої точив мене протягом багатьох років… І за те, що дух Різдва тепер щороку відвідує мою оселю… І з нами за святковим столом збирається чимало людей – родичі, сусіди та… покійні бабуся з дідусем і мама з татом…
Назар вже каже, що йому, окрім матері, потрібен й батько. Я мовчу, бо поки що не маю, що відповісти… Але вірю, що його слова справдяться. Адже все, що він говорив раніше, здійснювалося…
А наразі ми йдемо дорогою життя разом… Утрьох.
Я, Назар і Господь, до якого мене навернув маленький хлопчик – мій син…
