Світло Різдва

Іще тільки початок грудня. Тепер дні стають зовсім короткі, вечір починається вже о четвертій, і невідомо коли встигає запасти ніч. Батьки бояться, щоб діти самі поверталися зі школи, кажуть: «Така темінь!». А діти відповідають: «Ні, роззирніться довкола, усе ж світиться! Скоро Різдво!».

І справді, світел багато. Найбільше – у торгових центрах, де всі вітрини рясніють наліпками: «Великі знижки!», «Різдвяний sale!», «Різдвяний розпродаж!», «Покваптеся, обмежена кількість товарів!». Всюди красуються штучні ялинки – прикрашені зі смаком і за останньою модою, за цим окремо стежили найняті дизайнери. Бо вдало прикрашена ялинка – так вони кажуть – може привабити грошовитого покупця. І так і є. Із кожним днем, який наближає всіх до Різдва, продажі зростають.

На майданах великих міст і на центральних площах містечок уже тривають різдвяні ярмарки. Тут так гарно і так святково! Всюди вилаштувалися рівненькі ряди ясно-жовтих дерев’яних яток, в яких можна купити пречудові речі на подарунки – комусь чи собі, – аж очі розбігаються! Тут і ангели – глиняні, скляні, дерев’яні; ангели, виплетені гачком і ретельно накрохмалені; ангели-м’які іграшки із дзвіночками в руках. Ангели-льодяники, ангели-пряники, ангели-свічки, ангели-ялинкові прикраси… Сотні пряників, розмальованих кольоровою глазур’ю; пряникові будиночки, як із казки «Гензель і Ґретель». Дзвіночки, сніговики, рукавички, теплі шкарпетки, карамелізовані яблука, сотні льодяників, розмаїті іграшки; подекуди серед смішних і м’яких ведмежат, зайців, песиків і Санта-Клаусів навіть трапляються дерев’яні Лускунчики, не надто поширені в наших краях. А довкола гірлянди, радісний сміх, ажіотаж вибирання подарунків… І, звісно ж, гарячі наїдки і напої, які можна з’їсти просто тут, біля столиків, дбайливо розставлених у належній кількості, щоб нікому не забракло місця. Тут парують ковбаски й шашлики, тушковані шампіньйони і печена кукурудза, квасоля по-бретонськи й гуляш, вишукані тістечка й пампухи – ще задовго до Різдва. Тут наливають глінтвейн і гарячий пунш, коньяк і чай із цитриною та імбиром. А поруч є ковзанка, і під святкові мелодії можна покружляти на льоду, уявивши себе найкращим ковзанярем світу.

Тут безліч люду. Сюди приходять батьки з дітьми вибрати іграшки на ялинку. Тут постійно можна побачити молоді закохані пари – у них небагато грошей, але вони купують одне одному найкращі дарунки, які тільки можуть собі дозволити. Сюди приходять старенькі пари – розділити спільну радість і передчуття свята, потішитися, що зараз краще, ніж було тоді, коли вони були молодими і коли святкувати Різдво взагалі було заборонено. Тут грають музики, а коли їм стає холодно, зігріваються пуншем – і грають далі.

А ще тут є вертеп. Біля нього надто довго не затримуються. Туристи зацікавлено фотографуються і йдуть далі. Молоді пари квапляться вибрати подарунки і пробігають повз нього. Ті, хто купують іграшки на ялинку, заклопотано мчать до чергової ятки, бо можуть усе розкупити і ялинка буде не така ошатна, як хотілося б. І гості, які прийдуть на свята, скажуть, що їхня ялинка святковіша, красивіша. Старенькі хочуть просто відпочити. Послухати музику, поностальгувати за молодістю. Посидіти за столиком, нікуди не поспішаючи і неквапно потягуючи глінтвейн, поки здоров’я ще дозволяє його пити. Скоро ж може бути не так. А багато хто просто не помічає вертепу. Тим більше, що он – неподалік манить світлами кінотеатр і в прокаті нові смішні різдвяні фільми. Або, навпаки, всім відомі різдвяні кінокомедії, які приємно передивитися веселою компанією майже всоте й посміятися з жартів, які, може, вже й трохи приїлися – але ж бути разом так весело! Це Різдво розтягується майже на місяць… Цей дух веселощів панує тут і впродовж різдвяного посту, і 25 грудня, яке нічим не відрізняється від попередніх грудневих днів. Хіба що тим, що Ґуґл уперше пише: «Сьогодні в світі певні релігійні групи святкують одне зі своїх свят», – але не називає його, а просто додає: «Веселих зимових свят!». Радість триває тут і 7 січня, і тоді її помножують групи колядників, чиї дзвінкі голоси нарешті співають: «Бог предвічний народився!» – і нарешті згадують Того, чиє свято, чиє Різдво сьогодні святкується. Не Різдво продавців у тисячах магазинів, не Різдво ярмаркарів, не Різдво кінотеатрів із написами на афішах про фільми, в яких панує «дух Різдва», «повсякчасне чудо» і товчуться різдвяні олені. Не Різдво Дідів Морозів, які теж невідомо чому вештаються цими ярмарками… А Різдво малої дитини, що прийшла у світ понад дві тисячі років тому – тихо й велично. Не в розкошах, а в убогій печері, у товаристві сумирних корів. Чомусь я часто думаю про це напередодні Різдва. Я теж люблю купувати подарунки. Теж люблю різдвяні ярмарки і різдвяні фільми. Але над усе мені хочеться, щоб Різдво було з Христом, а не без Христа. Щоб Ґуґл писав: «Щасливого Різдва!». Або принаймні щоб називав свято, яке нині святкується. Не означував його просто як «одне з релігійних свят однієї релігійної спільноти». І щоб фраза «дух Різдва» не ставала заїждженим шаблоном, маркетинговим гаслом, яке так успішно приваблює покупців.

А історій святкування в радості є мільйони, і історій святкування в смутку теж мільйони. Я ж знаю лише декілька десятків історій Різдва. І тут буде частина з них.

Різдво не завжди стається лише взимку. Різдво може статися завжди, коли треба. Коли комусь потрібно, щоб народився Христос. Моя подруга Богданка є однією з волонтерок у Київському онкоцентрі. У серпні вона якось повертається додому і розповідає, що сьогодні в них було Різдво. Зі справжньою прикрашеною ялинкою, із подарунками і зі снігом. Богданка була в шапці і в шалику – все як узимку. Це Різдво було для хлопчика Влада, який дуже любить це свято, чекає його і про нього розпитує. День народження у Влада теж перед Різдвом. Але часу в нього менше, ніж ці п’ять місяців, які відділяють його від січня. Коли настане січень, він може бути вже на Небі… А йому так хочеться відсвяткувати Різдво й тут – із тими, кого він любить. Тому Різдво для нього стається тепер – на повному серйозі.

А інша дівчинка, Даша, два роки тому святкувала Різдво вчасно – серед зими і снігу… Але всі знали, що це Різдво для неї останнє. У неї величезна пухлина на обличчі. Точніше, її обличчя вже майже й не видно. Пухлина майже повністю затуляє очі, і Даша бачить приблизно десять відсотків. Вона мусить підносити речі до самого личка, щоб їх роздивитися. Пухлина затуляє ніс, і дівчинка може дихати лише однією ніздрею. Але ні на що не скаржиться. У неї постійно бадьорий настрій, на запитання, як у неї справи, вона відповідає, що просто чудово. Усе в неї гаразд, і вона всім задоволена. Даша дуже любить котів, і Богданка приходить до неї з різними дитячими книжками, в яких тільки є коти. У мене вдома теж живуть маленькі котенята. Їм тепер два місяці, я розповідаю Богданці про їхні норови, поведінку, про те, як вони ростуть і пізнають світ, як гасають кухнею, бавляться горіхами, ховаються у своїх перших засідках, а Богданка переповідає про це Даші. Даша радіє, придумує про котів якісь свої цікаві історії і всією собою засвідчує, що таке радість. Коли настає весна, Дашу забирає до себе добрий Бог, і хоча ні я, ні мій чоловік ніколи не зустрічалися із цією мужньою дівчинкою, нам стає дуже боляче. І ми потай одне від одного плачемо.

Я думаю про історії Різдва людей на війні. Чоловіків, які понад усе хотіли би опинитися на Різдво зі своїми родинами, з дружинами і дітьми. Зі своїми батьками. А натомість вони лежать у холодних окопах, бережуть мир для нас усіх, хто тепер святкує. Телефонують своїм рідним, бажають їм щасливого Різдва і сподіваються, що наступного року все буде по-іншому. Мирно і щасливо. Що не буде війни, не буде розлуки. Що можна буде піти на святкову Різдвяну літургію і подякувати за це чудесне народження. Теж посидіти десь із друзями за гарячим пуншем. А тепер ці люди відчувають, яким було те найперше Різдво. Їм сьогодні теж не надто є де прихилити голову, окрім землі й не надто відповідного до цих сильних морозів спальника.

Я знаю історії людей, які не мають дому. А навіть якщо й мають, то не мають за що купити харчів і приготувати Святу Вечерю. І знаю тих, хто з року в рік 7 січня влаштовує для них справжній різдвяний бенкет. Уже багато років Спільнота святого Егідія в Києві й у деяких інших містах влаштовує різдвяний обід для убогих людей і бездомних. Їх тут ніхто не називає бомжами, не дивиться на них зверхньо і не крутить носом при зустрічі з ними, бо від цих людей не пахне парфумами. Спільнота підтримує їх упродовж усього року, вникає в їхні проблеми. Цих людей люблять і з ними приятелюють. Тож і в Різдво хочуть розділити з ними – своїми друзями – різдвяну радість. Спожити з ними трапезу, поколядувати, обдарувати їх подарунками. Спільно відчути, що таке світло Різдва і що таке безумовна любов. Вони дуже пов’язані. Бо й найсвітліше нам насправді тоді, коли ми любимо. Коли виходимо одні до одних і ділимося своєю любов’ю. Коли цінуємо тих, хто поруч. Кого Господь дав нам. Упродовж багатьох різдвяних свят обід для убогих відбувався в Києво-Могилянській академії. Із часом декільком сотням запрошених осіб стало там надто тісно, і Спільнота почала влаштовувати цей обід водночас у декількох локаціях. Цього року різдвяний обід відбувся в розкішному ресторані готелю «Братислава», і вірю, що це Різдво стало для багатьох знедолених просто незабутнім.

Я згадую ці історії і саме цих людей, бо багато для кого вони в цей день є особливо невидимими. Наготовані страви, від яких вгинаються столи, запрошені гості, свята пампухів і змагання вертепів затьмарюють зір, і ми не бачимо тих, для кого Різдво минає так, як минало для Богородиці та Йосифа. Як їм тоді було, коли вони стукали в двері домів і заїздів, і їм всюди казали: «Немає місця, ідіть деінде»? І не було нічого особливого. Ні дванадцяти страв, ні святкової одежі… Був віслючок, була жінка, якій народжувати, і була дорога, якою ідеш і не знаєш, куди вона приведе. Кажеш Богові: «Я не знаю, куди іти. Допоможи мені». Серед нас теж є ті, хто переживають складні часи, коли, може, немає грошей на подарунки і на святковий стіл, або коли немає здоров’я піти на різдвяний ярмарок, або коли на Різдво залишаєшся сам і немає з ким розділити це світло, цю тремку різдвяну радість. Або ті, хто лежать у лікарні чи переживають втрату близьких людей. Хочу пам’ятати про тих, кому сумно й гірко, не бути байдужою до них тоді, коли радію Різдву, коли всю мене переповнює трепет того, що у світ прийшов предвічний Бог.

Моє Різдво починається значно раніше, ніж настає січень. Я готуюся до нього ще тоді, коли западає листопад. Якщо не з самого його початку, то принаймні тоді, коли починається різдвяний піст. Печу різдвяні кекси, яким треба місяць вилежатися, а тоді я подарую їх комусь, із ким хочу розділити різдвяну радість. У грудні я починаю розспівуватися і після майже річної паузи беруся співати колядки. І в мене майже нічого не виходить. Я співаю свої найулюбленіші – і слова застрягають у мене в горлі, бо все, що стається на Різдво, є неймовірною таємницею. Мені не вистачить життя, щоб її вповні осягнути. Я починаю плакати, намагаючись заспівати «Пречистая Діва Сина породила» або «Свята ніч»… І так буде майже весь грудень, і так буде на Святвечір – коли стримуватиму сльози, щоб не текли, як співатимемо «Бог предвічний». Здається, у мене хоче спинитися серце, коли їх чую. Або просто хоче розірватися.

Напередодні Різдва пектиму багато тістечок і готуватиму різні страви. Точніше, робитимемо це разом. На одне Різдво ми з чоловіком печемо імбирні пряники й намагаємося гарно їх розмалювати. Так, як це роблять наші друзі, – їхні малюнки красиві й витончені. Але в нас так не виходить. Ми обоє не вміємо малювати, наші малюнки кумедні і явно не такі, які можна сфотографувати і похвалитися нашими шедеврами. Але ми сміємося, коли розмальовуємо пряники. Глазур вивалюється з пакетиків смужкою в півсантиметра завтовшки, а не делікатною цівочкою, товщиною з міліметр. Ми малюємо огрядних ведмедів, пухкі ялинки, сніжинки й щось зовсім непізнаване. І ми щасливі. На Святвечір ми разом готуємо кутю. Ставимо ялинку теж напередодні самого свята. Прикрашаємо її нашими розмальованими пряниками, цукерками, ялинковими прикрасами – і щороку до них додається нова іграшка. Сміємося, фотографуємо одне одного. І цієї миті нам не треба ярмаркових світел, щоб бути щасливими. Готуємо подарунки всім членам родини – прості і зворушливі. А часом смішні. Ми дістанемо їх з-під ялинки, коли завершуватиметься Святвечірня трапеза. А тоді колядуватимемо, і знов колядуватимемо, і знов, і знов… Несуттєво, скільки буде страв: дванадцять чи менше. Головне, що ми разом. І що наша радість повна.

Мені здається, що у Святвечір радіє все живе. Що по-іншому світять зорі на небі, і так особливо мерехтить перша різдвяна зірка… Що радіють зимові дерева, радіють наші звірята, особливо чистими стають звуки й навіть наші голоси змінюються. Все стишується і завмирає. Стає прозорішим. Засинаючи, думатиму про це і радітиму. Бо в Різдві інакше не випадає.

А зранку прокинемося і побачимо, що цілу ніч сипав сніг. Він замів усю вулицю, всі дороги. Його нападало до колін, і ми виходимо з двору й прокладаємо собі стежку до зупинки, бо сьогодні ще ніхто нікуди не йшов. І ми йдемо крізь сніг і мороз -17, трохи мерзнемо, але радіємо. Добираємося до церкви на Різдвяну Літургію, переживаємо цю особливу зустріч із Богом, що прийшов у світ як дитина. У цьому так багато трепету. Багато радості, вдячності, а водночас заніміння. І Євхаристія сьогодні теж така особлива. І особливо підійти після Літургії до вертепу, до якого довжелезна черга, бо кожен хоче сказати Новонародженому щось своє. Запитати. Подякувати. Або просто про щось розповісти. І це зворушливо й гарно, коли і старий, і малий так вільно, так легко говорять зі своїм Творцем. І коли ми пам’ятаємо, про що це свято. Знаємо, що святкуємо. Промовляємо прекрасний стих: «Все в нас сьогодні радістю наповнилося: Христос родився від Діви!».

Ми виходимо з храму – і довкола сніги, крижане повітря і таке чисте, ясне небо – як запорука того іншого Неба, яке колись зможемо побачити. Ми на мить зупиняємося, і кожен у своєму серці так багато за що в це Різдво дякує. А коли наші серця сповнені вдячністю і любов’ю – це найкраще, що тільки може статися в Різдво.

* * *

…Я дописую цей текст на початку осені. У день рівно за чотири місяці до Різдва. Де тепер Богородиця і як вона? Вона давно повернулася додому від Єлизавети, починається шостий місяць її вагітності, і її стан уже добре всім видимий. Про неї могло піти багато пліток, і навіть сам Йосиф не знав, що про все це думати. Точніше, знав. Хотів її відпустити, бо вагався, не розумів, що сталося і навіщо це все йому. Чиясь чужа дитина і жінка, яку, вочевидь, було спокушено. І аж коли Господній Ангел з’явився йому уві сні й сказав: «Не бійся взяти Марію за жінку», – він перестав тривожитися й прийняв її у своє серце назавжди. Хоча обоє і далі трохи бентежаться і з якоюсь непевністю чекають. Не знають, що це буде за дитина. Не знають, чому було обрано саме Марію, як не знають і того, що весь світ називатиме її Богородицею. І що попереду буде дуже багато випробувань. Марія роздумує про різне. Багато молиться. А коли дитя штурхає ніжкою в лоні, Марія усміхається. Іде своєю непростою і зовсім не «імбирно-пряниковою» дорогою до Різдва…

Дивний цей шлях, дивний і незбагненний. Чому все мало статися саме так? Чому історія Христового приходу у світ була оточена переслідуваннями Ірода, втечею до Єгипту? Чи Марія про це запитувала? Чи просто йшла, довірившись Тому, чию волю прийняла, хоч і була збентежена сповіщеним? Ми нічого про це не знаємо. Ідемо своїми дорогами до Різдва, і вони теж не завжди прості. Хочемо прийти до нього гідними й очищеними від свого внутрішнього бруду й болю. Від невдоволень і неспокою – а вони зникають тоді, коли довіряємося Божому промислові щодо нас. Коли приймаємо Божу волю. Коли цього навчимося, наші життя будуть впорядкованіші і в них буде більше чуда. Тоді, дійшовши до Різдва, зможемо підійти до ясел – і побачимо Світло.

Автор: Богдана Матіяш

Наступна

Кіт-талісман

Було це в грудні. Холод собачий. Снігу по коліно. Двірники не встигають згрібати з тротуарів ... Читати далі

Попередня

Весільний подарунок

Роман готувався до весілля свого найкращого приятеля – Павла. Адже минулого місяця друзяка надумав та ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *