Притчі 
Було це в грудні. Холод собачий. Снігу по коліно. Двірники не встигають згрібати з тротуарів сніг – і він перетворюється під ногами перехожих на брудно-сіре мокре місиво. Місто готується до свят, які тривають довше, ніж ангельське терпіння: від Андрія до Миколая, від Миколая до католицького Різдва, а там Новий рік, а за ним Різдво православне, а далі старий Новий рік, Йордан… Тяжке випробування. Не так уже й легко все це витримати, коли у твоєму звичному, у міру завантаженому фрілансі раптом западає глибока і безпросвітна діра. Усі замовники в цей період щезають, ніби їх заковтує снігоочисна машина. Нема. Нікому не потрібні твої послуги – твої очі, твоя компетенція з ерудицією, твоя працездатність врешті-решт. А тут іще сусідка, котра розводить персидських котів, ламає ногу. Вона ламає – а я маю вирішувати її проблеми.
Чому я погодилася на її дивне прохання, сама не знаю. Певно, дуже хотілося кудись податися з міста, щоб не бачити цього святкового рейваху, цих переповнених гламуром, усяким дорогим непотребом та ілюмінацією вітрин, які ще більше підкреслюють твою недоречність на цьому ярмарку святкового марнославства, не чути вибухів петард і не бачити салютів. Я чесно мріяла опинитися в якійсь глухомані, де тільки сніг іскриться, зорі на небі ряхтять – і тиша. Напевно, Бог дослухався. Виявляється, сусідка домовилася про продаж одного з породистих кошенят за місто, в якесь котеджне містечко, куди ще треба було якось дістатися і доставити (не загубити і не застудити!) оте мале м’явкуче створіння – подарунок під ялинку для однієї маленької дівчинки. Її батьки мали щедро заплатити за пухнастий чотирилапий товар. За планом я сідала на електричку, сходила в якомусь селі, де мене на крихітній станції перехоплював з «товаром» джип господаря і відвозив до оселі. Там усі мали пересвідчитися, що кошеня породисте, здорове, тоді – передати гроші, обігріти мене, нагодувати, відвезти назад на станцію і посадити на електричку, яка вертатиметься до міста. Сусідка дала мені невеликий котячий контейнер-перевозку, вистелений вовняною хустиною, а всередині сиділо мале і перелякане створіння. На щастя, в електричці було мало людей. А кошеня м’явчало до хрипоти упродовж двох годин, поки ми їхали до пункту призначення. Я вже майже втратила терпець і розум від цього безперервного котячого плачу, кляла свою дурість і сусідчину поламану ногу разом з місцевими олігархами, що оселились на краю землі. Врешті я вийшла на станції. Подивилася услід електричці. Розгледілася довкола і не побачила жодного джипа. Кинулася дзвонити – і похолола: телефон разом із зарядкою залишився у вагоні! Яка ж я дурепа: вирішила підзарядитися в електричці – аякже, чорта з два! Розетки не знайшла, а телефон до сумки назад не вклала. Коліна підкосилися від моторошного передчуття. Ніяких знайомих об’єктів. Кілька сосон. Станційна зупинка з дашком, засніжена дорога вглиб лісу. І жодної людини. Але ні, з іншого вагона, видно, зійшов якийсь чоловік. Він порівнявся зі мною, і, вже запідозривши щось недобре, я кинулася його розпитувати, що це за станція. Він сказав.
– Ви що, смієтеся? – я заніміла від жаху. – Я навіть не знаю, де це.
– Це не перше квітня, щоб сміятися, ще трохи – і я спізнюся на святкування Нового року. – І він, поправивши наплічник, пришвидшив крок, не маючи наміру вступати зі мною в довгу бесіду
Я ще хвилину постояла розгублено з моїм цінним вантажем у руці – кошеня примовкло, певно, також відчуло, що в нас проблеми, – і кинулася наздоганяти незнайомця. Він ішов досить швидко, розсипаючи довкола сніг, як гордий криголам, порівнятися з ним мені не вдавалося, але я не відставала, стрибаючи в лунки від його слідів. То була дорога в невідоме, а цей чоловік – провідник, і він же мав кудись мене вивести, до якоїсь цивілізації. А там, дасть Бог, знайдуться добрі люди і, може, щось придумають. Але що? Я не могла пригадати собі жодного номера. Ні сусідчиного, ні маминого, ні сестри. Але ж лайно… У дитинстві хоч домашні телефони були по хатах. Батьківський я і досі пам’ятаю, але ж там, де той номер, давно живуть інші, чужі люди. Тим часом мороз уже пропікав мені коліна наскрізь і я сто разів пошкодувала, що взяла куртку, а не довгий пуховик. Чоловік попереду перейшов на галоп, я поскакала за ним з граційністю поні Педро, друга свинки Пеппи, а кошеня в перевозці знову занявчало, аж поки не зірвало голос до хрипоти.
Нарешті ми проминули лісок і дісталися котеджного містечка. Тут на дорозі стало іти легше, видно, що недавно проїхався грейдер і розгріб сніг на дві кучугури пообіч. Але з людей – нікого. Ніби повимирали всі за високими парканами.
– Вибачте, – закричала я своєму випадковому подорожньому. – Вибачте, я не можу вас залишити, тобто тут сама залишитися. В мене кіт! Кошеня тобто. Воно замерзне на цьому морозищі!
Чоловік трохи сповільнив ходу Ми порівнялися, і він спантеличено зиркнув на мене.
– А я що? Служба порятунку? Звідки мені знати, хто ви і чого тут шукаєте?
– Я нічого не шукаю. Я навіть не знаю, де я! Просто зійшла не на своїй станції. А телефон лишився в електричці. – І, може, він би й не повірив цій, погоджуюся, недолугій історії, але на мене раптом напав такий жаль до себе, така лють на своє добре серце, яке увесь час мене заводить в якісь халепи, на сусідку з її котячим бізнесом, на маму, яка звалила на свята в Італію, на свою непутящу фрілансерську кар’єру, на мороз цей пекучий, на високі паркани, перед якими ти себе почуваєш нещасною комахою, що я просто заревла. Голосно, надривно, зі сльозами, червоним носом і соплями, які довелося втирати просто рукавицею.
– Стоп, стоп! Ну, не треба! На морозі не можна, кон’юнктивіт підхопите!
– А ви що, лікар?
– Ну, та яка різниця. Це всі знають. Ну, досить. Ось тримайте, – і він витягнув з кишені надпочату пачку паперових серветок.
Я коротко переповіла свою котячу історію, підняла котовозку йому до очей, щоб він просік усю серйозність моєї халепи. Він скинув рукавиці і порозминав руками свої замерзлі виголені щоки. Я нарешті його роздивилася. Ну, не скажу, що голлівудської зовнішності, але нічого такий, симпатичний. Вузькі сіро-блакитні очі, темно-русі брови, міцний правильної форми ніс – от щось я маю пристрасть до красивих носів. Ніс – це, як на мій погляд, дуже відповідальна частина обличчя, свідчить про походження, характер, якість, так би мовити, матеріалу. Бо як можна закохатися в чоловіка, в якого ніс – як обламаний качан кукурудзи?
– Ну, ок, – він вибив мене із моїх рефлексій на тему носів. – Ходімо. Бо холодно стояти. А там подумаємо, що з вами робити.
Я цілком підтримувала такий варіант подій, бо понад усе у світі мені хотілося в тепло. Не зрозуміло було, хто мав думати над моєю долею – він сам чи він з іншими людьми, друзями, родиною. Може, там повна хата людей, у когось точно буде машина, хтось, можливо, має справи в місті. Ішли ми доволі довго. Посутеніло і стало дуже незатишно. На щастя, ми вже були поруч з воротами дому, куди, роззираючись довкола, прямував мій кандидат у рятівники. Думку про те, що він може виявитися якимсь маніяком нехорошим, я гнала від себе подалі як неефективну, демотиваційну і просто недоречну в десятиградусний мороз. Тим паче у світі нормальних людей значно більше за розмаїтих виродків. І цього разу мені нарешті попався цілком адекватний чувак.
Ми зупинилися перед темно-сірою гладенькою брамою, яка закривала собою чиїсь поважні статки. Так просто сюди не проникнеш. Сигналізація, домофон. На кам’яному стовпі огорожі бовваніла акуратна табличка: вул. Липова, 13. Мій супутник дивився на цю браму точнісінько як той баран на нові ворота. Видно, бачив її вперше. Потицяв пальцем у кнопки домофона. Коротке деренчання – і тиша… Набрав когось на телефоні. Довгі гудки звучали неприродно голосно в заміській тиші. Потицяв знову в домофон – результат такий самий. Моє серце повільно падало в шлунок. Ніхто нас не зігріє, не врятує кота, не дасть гарячого чаю з шоколадним тортом, світ вирішив зіграти зі мною свій найгірший новорічний жарт.
– Не може бути… Це ж правильна адреса, – він погано приховував розгубленість.
– То ви тут не живете?.. – я це сказала по-дурному, звісно, бо й так було ясно, що хата не його.
Він витягнув цигарку. Я вийняла з котохатки кошеня. Він прикурив. Я заховала мурзика собі під куртку. Ми ще постояли біля замкнутих воріт, він зробив ще декілька спроб з домофоном та телефоном. Морозне повітря проходило через наші легені, виходило назовні теплими хмарками пари й осідало на шаликах. Раптом його гаджет блимнув новим повідомленням. Він кинувся читати смс, втупився в екран, ніби в кристал пізнання, й істерично зареготав:
– Аааааа!!! От ідіот! Кретин безмозкий! Так попастися! Дебіл безголовий! Дурака кусок!
– Самокритично, – вирвалося в мене, і він люто зиркнув з-під шапки.
Це моя карма, я вже давно зрозуміла. Мені в житті завжди трапляються якісь кретини, включно з моїми колишніми співробітниками і давніми коханцями, навіть у такій халепі я не мала шансів натрапити на добру, чуйну людину, з високим рівнем як IQ, так і емпатії, з теплим джипом, яким би він повіз мене кудись у затишок, бажано додому, бо опинитися тут у новорічний вечір і промерзати в сніговій пустці котеджного містечка – зовсім не збігалося з моїми планами. Але ж це було б надто ідеалістично, мені ж мав попастися якийсь безхатченко (принаймні цього дня) і безджипенко (на що я тільки розраховувала?), нехай і з гарним носом, та з поганим характером, який не віщував ніякого приємного розвитку подій.
– Тільки без зайвих запитань! Думаю, треба вертатися назад, у місто, – він рішуче вихопив порожню котовозку в мене з руки, розвернувся і попрямував сягнистими кроками в напрямку станції.
– Куди ви? – я думала, що він вигадає щось цікавіше – що викличе якогось свого друга-спецагента і той забере нас звідси мініатюрним гелікоптером, або що почне грюкати в наступну браму – і вона гостинно відчиниться, або ще, може, викличе «убер» у тишу-глушину вулиці Липової котеджного містечка Вастутнечекали. Але він сказав саме це:
– На електричку! Я сфотографував розклад.
Я ледве за ним встигала, притримуючи за пазухою котика, який вгрівся і затих. Чому я й далі йшла за ним – бо нерішуча, не ходжу на фітнес, не відстоюю своєї думки, провалюю дедлайни, втрапляю в халепи. А ще тому, що більше нікого довкола не було. Мабуть, усі давно сховалися по теплих домівках і накривають на стіл. Ех, чому в нормальних людей все так добре складається? Чому в них новорічні застілля, печена качка, олів’є, фаршировані яйця під майонезом, бізнеси, будинки, ялиночки в стилі еко, стосунки нормальні, зарплати порядні? Мені, безперечно, щось треба робити зі своїм життям – піти на йогу, влаштуватися в офіс, купити лотерейний квиток. І головне – ніяких проявів спонтанного людинолюбства, ніяких котів у контейнерах, тим паче – електричок у невідомість і непривітних лузерів, яких розіграли під Новий рік. До речі, хто розіграв? Не інакше як якась краля, для якої життя – нескінченне джерело веселих пригод. Може, й правильно зробила. Он який похмурий. Але він сам забрав у мене порожній котячий контейнер, бо мені було б незручно його нести. Отже, він уважний. І в нього гарний ніс.
В електричку ми вже практично заскочили на ходу. Ще той досвід зимового вечора. У вагоні ні душі, жоден контролер не питав про наші квитки і – яке щастя! – тут було дуже тепло! Ми посідали на лавах напроти одне одного, поскидали куртки. Холод виходив із мого тіла з бентежним поколюванням у пучках пальців і щоках.
Нарешті я остаточно впевнилася, що цей мій випадковий перехожий цілком симпатичний, плюс-мінус мого віку і в гарному светрі з оленями. У теплі минула вся його ворожість і моя упередженість. Ми познайомилися і, на диво, швидко розговорилися. Хлопець, як з’ясувалося, із Сум. Джипа в нього нема, але вдома в Сумах є сіра «мазда», у ремонті, щоправда, але є, і робота є, і батьки. І була дівчина – інтернетна краля. А тут в нього мала статися розвіртуалізація. Так я дізналася його розкішну історію онлайн-знайомства з нібито сексі-білявкою, із запрошенням відсвяткувати разом Новий рік, з детальним планом та адресою, яка завершилася таким-от недолугим розіграшем цього сумського наївняка і останнім повідомленням: «Сорі, у мене змінилися плани, Happy New Year!». А от я – розумніша, я не заводжу знайомств у віртуалі, мені треба, щоб усе було справжнє – електричка, кіт у контейнері, чоловік у светрі з оленями. Я витягла з торбинки маленьку баночку котячого корму і дала кошеняті. І поки воно захланно чавкало, сама відчула, що дико хочу їсти. Може, в мене очі світилися голодним блиском, може, мій попутник сам зголоднів, бо розстібнув свій наплічник і вийняв звідти банку ікри і пляшку шампанського!
– Ого! Набір аристократа, – спробувала пожартувати і тут же ляснула себе по колінах, – а в мене хліб є!!!
Ми були врятовані. У нас були намащені маслом канапки, які я сама собі приготувала ще вдома, грубим шаром я виклала на них ікру за допомогою кулькової ручки.
– Нам ще півтори години їхати, до речі, – він глянув на телефон. – А до Нового року 5 хвилин. Розкорковуємо пляшку?
– А… А келихи? З чого ми будемо пити?..
– Ну… З джерела!
– Я би сказала, з першоджерела!
Він спритно відкоркував шампанське і дав мені пляшку.
– Ну, з Новим роком! Зі старим прощаюся без жалю, хай собі іде. Новий має бути кращим! – я відпила шампанського, то був мій улюблений брют, і його бульбашки приємно обпікали потріскані від морозу губи.
Він теж відпив з горлечка, не відриваючи погляду від мене:
– З Новим роком! А ти знаєш, що це рік собачий, тобто рік Собаки?
– А я думала, котячий!
– Тільки котові не наливай!
Ми реготали, як навіжені, і пили шампанське, поки не спорожнили всю пляшку. Всього лишень за дві години в електричці цей чоловік став мені найближчим у цілому світі. І я зовсім не хотіла, щоб він просто так зникнув з мого життя. Але він загуглив розклад і купив квиток. Його потяг вирушав за годину після того, як наша електричка прибувала на вокзал. Пощастило йому.
Так завершувалася наша новорічна історія. Він провів мене до таксі, написав на своєму старому квитку телефон. Ім’я і прізвище й так були там надруковані. Нарешті треба було казати щось на прощання, а мені так хотілося його обійняти, що я не стрималася і повисла в нього на шиї. Ми по-дружньому поцілувалися, смішно потершись носами, і я сіла до авта.
Вдома зарилася в ліжко разом з котом і проспала до обіду. А коли прокинулася, відкрила на компі Фейсбук і давай шукати його профіль. Під вечір він вийшов на зв’язок і передавав вітання із засніжених Сум. Так я стала його новою інтернет-дівчиною, але ми вже принаймні були знайомі.
Увесь тиждень від Нового року до Різдва я практично не виходила з чату. Номер телефону вдалося відновити тільки через три дні, я вклала картку до свого старого-престарого, заліпленого скочем самсунга. Але телефоном ми не спілкувалися. Мені подобалися наші довгі фейсбучні діалоги – я була щаслива, що він пише практично без помилок і з правильною пунктуацією. Замовники так і не з’явилися, тож я благословляла свій фріланс за можливість випадати в іншу реальність. За тиждень я вже була настільки закохана, що готувала святвечірні страви в якомусь хмелю: пересолила салат, пересмажила рибу. Я! Готувала! Щось більше, ніж кашу з пакетика, ніж сосиску чи яєчню! Хтось би мене побачив за цим заняттям: я ліплю вареники!!!
Ага, забула сказати про кота. Він залишився в мене! Той замовник, дуже знервований, зовсім не захотів розбиратися в ситуації і терміново замовив кошеня деінде. Сусідка, щоправда, не дуже оцінила мій героїзм і сказала, що їй від мене потрібен не кіт, а гроші. М’яко кажучи, ми з нею посварилися. Але я не дуже й хотіла вже його віддавати – це ж кіт-талісман, знайшов мені кохання. І хоч на цього пухнастика я ще не заробила, але віддам їй за нього всі ті нещасні долари, хай тільки-но з’явиться якийсь замовник.
На цьому прощаюся з вами, бо чоловік мого життя дзвонить у двері, а я не хочу, щоб він подумав, ніби його знову розігрують. Біжу відкрию. Бо в мене нема ніяких сил зволікати. Треба ж нарешті поцілуватися як люди. А завтра Різдво.
Автор: Мар’яна Савка
