Притчі 
…Ти стримано усміхаєшся веселому музиці. У відповідь… Бо він упродовж усього святкування пускає тобі бісики. А вже наприкінці хоч і не гучного, але таки гамірного весілля, яке організували твої сусіди єдиному сину Семену, підходить до тебе й каже:
– Чи назве дівчина своє ім’я?
А ти потуплюєш очі. Щоби не побачив, як тремтять твої руки, ховаєш їх у складках квітчастої спідниці. Мовчиш.
Молодий музика й не думає відступати. Підходить іще ближче, майже впритул. Чинить неприпустиме: кладе руку тобі на плече, другою торкається твого підборіддя, повільно підводить твою голову. Зазирає в очі. І на якусь мить, а може, і на цілу вічність ти тонеш у його очах. Забуваєш про все: скруту, що важким тягарем упала на твої молоді плечі; тихі сльози-печалі, які не дають спати вночі і які ховаєш від усіх навколо; почуття глибоко жалю, від якого до фізичного болю стискається серце… На якусь мить, а може, і цілу вічність ти забуваєш навіть про маленьку донечку, і про старих батьків… І про чоловіка, який так рано пішов із життя й залишив тебе молодою вдовою. Не бачиш осудливих поглядів сусідів, що, звісно, зацікавлено поглядають на тебе й молодого музику із сусіднього села… Не чуєш нічого. І навіть гупання власного серця…
Усе – турботи й клопоти, минуле й теперішнє – кудись зникає. Ти бачиш лише його усмішку, відчуваєш руки на своєму тілі й на все подальше життя всотуєш його запах: суміш скошеної трави, різнотрав’я, що попід лісом, і чомусь – молодих суничок (ох, як солодко!) та ще дощу…
І через якусь мить, а може, і цілу вічність ти стримано, але чітко кажеш:
– Парасковія.
***
Веселий музика Іван із сусіднього села стає тобі за чоловіка. За батька – твоїй доньці. За зятя – твоїм стареньким батькам. Приходить у ваше життя сонцем – гамірним, із відкритою душею й навстіж відчиненими дверима до свого серця. Він кохає тебе до нестями. Такий щедрий на ласку, ніжність, турботу.
А ти, як завше, стримана… Навіть у своїй любові до нього – чоловіка, якого кохаєш понад усе.
Така вже є, а чи, може, не навчена сипати довкруж солодкими словами, лестощами, обдаровувати гарячими обіймами?! А може, через усе пережите раніше чи те, що на вас чекає попереду?!
Ти добра й мудра. Дуже працьовита. Але часто мовчазна. Майже завжди врівноважено-спокійна. Тебе важко викликати на довгу задушевну розмову. Чи заразити сміхом… Таким, який важко спинити…
Іван усе сипле й сипле кумедними оповідками-приповідками. Розповідає тобі про все… Сміється – голосно й так щиро… Ти ж лише тихо радієш. А потім стиснеш губи:
– Досить, досить жартів, – кажеш чоловікові. І берешся до роботи…
А він обійме тебе, обцілує обличчя:
– Моя солодка!
***
У вас народжується син. І ще донечка.
Ви разом переживаєте нелегкі часи: голод, війну, смерть близьких, скруту.
Здається, немає кінця-краю бідам і горю, що напосідаються звідусіль. Але ви сильні й разом.
Іван – оптиміст за будь-яких обставин, а ти – тиха, спокійна й завжди скромна. Непохитно стримана.
Якось, не спроможна більше терпіти, ти йдеш до комори. Дістаєш зі скрині свої заквітчані спідниці – дев’ять, усі, які маєш. Загортаєш у пупку лляну тканину. Собі залишаєш лише сіру. І ту, в яку одягнута… Вистачить.
Віддаєш Івану. Він усе розуміє без слів. Каже: «Завтра піду!» А в очах – так багато надії, віри, сподівання, що все буде добре! Він навіть продовжує усміхатись. Як завше: усупереч усьому!
Ти не плачеш. Хоч від сліз голодних дітей крається серце.
Уранці наступного дня Іван вирушає на Волинь із надією виміняти твої квітчасті спідниці на зерно.
Не минає й тижня, як він повертається. Ні з чим. Без зерна й заквітчаних спідниць. І чи не вперше відтоді, як знаєш свого Івана, він сумний. Не усміхається. Пояснює:
– Усе злодії відібрали. Лишили ні з чим… Жінко, дай поїсти!
І ти даєш волю емоціям. Ось так – посеред погожого дня, на очах у голодних дочок і сина – ридаєш-голосиш-тужиш…
Іван пригортає тебе до себе, діти перелякано туляться до ніг. Поволі ти заспокоюєшся, витираєш обличчя фартухом. Глибоко дихаєш. І знову стаєш собою – тихою, спокійною, стриманою.
А тоді рвеш на волок лободу. Бо треба їсти… Хоч щось… Аби жити!
***
Діти дарують вам з Іваном онуків. Одне за одним… Таких гарних хлопчиків і дівчаток!
Позаду війна, голод, скрута.
У вас гарна родина. Затишне обійстя. Світла хата. І образи на стінах. Хліб у печі.
А на дерев’яних ліжках – перини, високі, м’які, як хмарки. І подушки у вишитих маках, барвінку, дзвіночках.
Через вікна в хату ллється сонце. Так невпинно летить-злітає життя!
***
У турботі за родиною, у повсякденних клопотах і невтомній праці – усе твоє життя.
І твоя любов до рідних і близьких – уся в роботі твоїй. Посадити город, доглянути худобу, наварити їсти, прибрати в хаті, навести лад на подвір’ї – ти завжди в русі. Не всидиш без діла. Навіть коли Іван жартівливо сварить:
– Жінко, дай спокій роботі. Присядь поруч, дещо розповім…
Ти все одно не слухаєш. Гукнеш у відповідь:
– Розповідай… Усе чую! – і сапаєш город. Або пораєш господарство.
А потім печеш паляниці. У печі. Бо надвечір над’їдуть онуки з правнучками. Маленькі дівчатка наввипередки побіжать до столу. І я серед них – твоя правнучка…
Така ти є – справжня у своєму служінні рідним! Така твоя любов – у смачно приготованих паляницях та інших стравах, у серветках і плетених для діточок шкарпетках. І навіть у висушених на зиму яблуках чи акуратно поскладаних і перекладених сухими пелюстками ружі вишитих рушниках – твоя любов.
Стримана любов працьовитої жінки. Але така всеохопна, така бездонна… Для всіх і кожного…
***
У хаті, де колись вирувало життя – пустка. Але, якщо притулитися до стіни чи присісти на старий бамбетель і вслухатись у тишу, можна почути, як прадід Іван без упину розповідає тобі небилиці або співає пісні. Чи жартує про життя-буття, або ж хвалить тебе й твій смачний борщ зі сметанкою…
У хаті, де ти виросла й виховала з прадідом дітей, онуків і правнуків, сиро й холодно. Мабуть, як у часи війни чи голоду. Але якщо зосередитися, то можна вловити ледь чутний аромат різнотрав’я й скошеної трави, а ще дощу… І чомусь суничок (ох, як солодко!).
У твоїй хаті вже нема ліжок із високими перинами, одначе якщо постаратися, то пам’ять повертає в дні теплі й затишні. І спогад дарує сонячні зайчики на стінах!
І якщо озирнутися (у цьому своєму спогаді), то можна побачити, як ти тихо виходиш надвір. Набираєш у криниці води. Відповідаєш щось прадіду Івану, теж тихо й стримано. І прямуєш до хліва. Твоя постать на стежині, яка розділяє подвір’я навпіл, маліє, маліє, маліє… І якоїсь миті стає зовсім дрібненькою.
