Притчі Інші
Батько зі сином сиділи у бічній наві храму. За якийсь час дитина торкнула батька і сміючись сказала:
– Тату, поглянь на того чоловіка. Він спить.
Батько пильно подивився на сина і відповів:
– Було би ліпше, якби ти теж спав, замість обмовляти інших.
Якось монахи звернулися до старця Помеона з питанням:
– Як ти гадаєш, чи варто розбуркувати зі сну братів, що сплять?
Старець на це відповів:
– Якби я помітив, що якийсь із братів задрімав, то поклав би його голову собі на коліна і дозволив йому відпочити.
* * *
Нам належить наново відкрити для себе, що означає співчуття.
Найліпше вино
Чоловік і жінка досить пізно одружились, у них народився син. Вони виховували його з любов’ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячити батькам.
– Чи міг би я щось для вас зробити? – спитав він. – Щось, що принесло би вам радість.
– Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, – відповіли старенькі. – Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті…
У хлопця не було ні копійки. Та одного дня коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.
– От мій подарунок, – сказав він батькам. – Це баклажка вина для вас.
Батьки покуштували той напій, але крім смаку води не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подякували.
– Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку, – пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.
Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала в собі якусь чудодійну силу.
Існує чудо “вдячності”. Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова “дякую”.
Сказати “дякую” – це не тільки питання доброго виховання. Це означає сказати комусь:
– Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш.
Вовк у Вифлеємі
В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.
Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовисько сповнилося світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося дитятко – такий маленький рожевий клубочок.
Вовк здивувався, що прості і суворі пастухи, всі як один, побігли, аби уздріти дитя. “Скільки метушні через це людське щеня”, – подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стаєнки зупинився в тіні і став чекати.
Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.
Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєнки, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху.
“Ласий шматок”, – подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір зібрався, аби схопити крихітну здобич.
І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорстокої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало:
– Вовче, я дуже люблю тебе.
І тоді в темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з’явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був раніше вовком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою звіщав усім:
– Народилося Боже Дитя, Яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!
Перемінювати створіння через любов – такий був Божий план. Можливо, вдається він лише з тваринами…
Омана
У кінематографічних колах Лос-Анджелеса кажуть, що відомі люди кіно нерідко вдають, ніби увесь час зайняті реалізацією “великих життєвих планів”. Свій звичайний день вони описують приблизно так:
– Встаєте о восьмій. Випиваєте помаранчевого соку і вживаєте денну норму вітамінів. Півгодинна прогулянка підготує організм до сніданку. Потім переглядаєте газети і кореспонденцію. Десь о десятій тридцять – плавання в басейні, потім пів години гімнастики, після того душ і сонячні ванні. Далі настає час обіду, а обідати, звісно, найліпше з приятелями.
По обіді – кава і приватний перегляд фільму або ж крамниці чи телефонні розмови. Близько четвертої пополудні – теніс або гольф.
Після повернення знову басейн і заняття на тренажерах або в гімнастичному залі. По закінченні цих тренувань душ, масаж, потім короткий відпочинок. А коли прокинетеся від того пообіднього сну – вам уже вісімдесят.
Чи не нагадує це вам власне життя?
Звернутися до серця
Підприємець, змучений і засмиканий нескінченими клопотами, вдався до духовного наставника за порадою. Наставник сказав йому: “Риба, що покинула водну стихію, швиденько вмирає. Так само ти умираєш, коли дозволяєш, аби тобою заволоділи справи цього світу. Риба може врятувати своє життя, якщо негайно повернеться у воду. А ти мусиш звернутися до самотності”.
Підприємець занепокоївся:
– То я маю залишити все і вступити до монастиря?
– Зовсім ні. Займайся своїми справами, але звернися до свого серця.
* * *
У словнику духовності є чудове слово – “зосередження”. Воно окреслює хвилину, коли затримуємося, або “згромадити, зібрати” докупи частинки нас самих, які порозкидав день.
Калюжа
Була колись невеличка калюжа. Калюжа жила собі щасливо і тішилася, коли в неї в’їжджало якесь авто і вона могла обхляпати перехожих.
“Сонце – це смерть для калюжі”, – часом думала вона, і від тієї думки її аж страх збирав.
Один поет, замислившись, вступив у калюжу. Проте він не образився на неї, а навпаки, – вони заприятелювали.
– Доброго дня! – сказав він до неї.
– Доброго дня! – відповіла Калюжа:
– Як ти прийшла на землю? – спитав поет.
Калюжка, замість відповіді, зібралася і показала йому відображення хмари.
Вони довго розмовляли про дощ, про Великого Батька і про страх, який мала калюжа, – страх перед сонцем.
Поет хотів, аби калюжа позбулася своїх побоювань. Він розповідав їй про неймовірну морську просторінь, про риб, що плюскочуть у ній, про радісні хвилі. Він говорив, що море було батьком і матір’ю усіх калюж і що життя на землі залежить від сонця й води. Життя калюжі також.
Уже настав вечір, а поет і калюжа була поглинуті своїм німим діалогом.
Через кілька днів поет повернувся до своєї мокрої приятельки.
Він побачив її, коли вона танцювала в повітрі під теплими променями сонця.
Калюжа подякувала:
– Я зрозуміла це завдяки тобі. Коли сонце так лагідно мене обігріло, я перестала боятися і дозволила, щоб воно забрало мене до себе. А тепер дикі гуси показують мені дорогу до моря. Бувай! Не забувай про мене!
Вуглина відчувала себе брудною й осоружною, геть непотрібною. Вона вирішила стати білою і чистою. Перепробувала різні способи, і хімічні, і хірургічні, але все намарно.
– Стань вогнем, – почула вона.
Вуглина стрибнула у вогнище і перетворилася на нову істоту, ясну, чудову, блискітливу, гарячу і пломінку.
– Згориш, – сказали їй.
– Але я даю світло і тепло, – відповіла вуглина, яка нарешті була щаслива.
* * *
Дозволь, аби світло і пломінь Духа обняли тебе. Яснітимеш як зоря в просторі на дорогах Того, Хто не має кінця ні краю.
Скарб
Батько сімейства натер машину мастикою і старанно пуцував, щоб надати їй бажаного блиску.
Одинадцятилітній син допомагав йому – він чистив шматкою бампер.
– Бачиш, сину, – мовив з повагою батько, – ця машина – справжній сімейний скарб. З нею треба поводитися обережно, дбайливо, їй треба приділяти увагу і час.
– Так, тату!
– Розумний хлопчик!
Після хвилинної мовчанки дитина тихо промовила:
– А я не є сімейним скарбом?
– Чому ти таке питаєш?
– Бо ти ніколи не маєш часу для мене.
Який твій родинний скарб?
* * *
Один мій приятель має сина, який страшенно любить кошиківку. Приятель ніколи не цікавився цим видом спорту. Але якось присвятив відпустку, аби поїхати зі сином і подивитись всі ігри на європейському турнірі з кошиківки.
Окрім того, що та виправа зайняла понад три тижні, себто цілу відпустку, вона й коштувала немало.
Коли вони повернулися, я спитав у приятеля:
– Чи ти справді так любиш кошиківку?
– Ні, терпіти не можу, – відповів він. – Але я дуже люблю свого сина.
Божа мірка
Коли цар Соломон вирішив звести для Бога чудову святиню, будівництво мурів він доручив чотирьом станам: землевласникам, ремісникам, купцям і бідноті. Перші три стани оплатили працю робітників, а біднота власними руками, у поті чола, зводила західну стіну святині.
Будівництво цієї стіни коштувало багатьох зусиль і спричинило численні жертви: не один робітник поклав там своє життя.
Господь Бог прийняв жертву тих, що зводили західну стіну, поблагословив її і зберіг від зруйнування.
Це Стіна Плачу, до якої юдеї приходять молитися по нинішній день.
Ідеальна дружина
Мулла Насредин сидів у своїй чайній крамниці, коли до нього завітав сусід, аби порозмовляти.
– Мулло, я збираюсь одружитися, – сказав він, – і через це дуже хвилююся. А ти ніколи не думав про те, щоб одружитися?
Мулла відповів:
– Звісно, думав. Коли я був молодий, то дуже хотів одружитися. Та я прагнув знайти ідеальну дружину. Для того щоб її знайти, пустився в подорож. Спершу я подався до Дамаску. Там знайшов чарівну жінку, привабливу, люб’язну й одухотворену, але вона зовсім не орієнтувалася в справах цього світу.
Я знову рушив у дорогу і прийшов до Ісфахану. Там зустрів жінку, що була одухотвореною, світська і дуже гарна, але ми не змогли порозумітися. Нарешті я опинився аж у Каїрі і після тривалих пошуків знайшов. Вона була глибока духовно, прекрасна у всіх розуміннях, уміла дати собі раду у світі, як і жити тим, що переходить людський вимір. Я знав, що знайшов досконалу дружину.
Коли він скінчив, приятель поставив йому питання:
– Мулло, скажи, чому ти з нею не одружився?
– Ох, на жаль! – відповів Несредин, похитуючи головою. – Вона також шукала ідеального чоловіка.
Один чоловік хотів, аби комп’ютер знайшов йому досконалу пару: “Шукаю тендітну вродливу дівчину, яка б займалася водними видами спорту і любила перебувати в колективі”.
Комп’ютер видав відповідь: “Одружися з пінгвіном”.
* * *
Любити означає прийняти “іншого” з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобу наших снів. Досконалий чоловік – це не той, котрий хоче мати ідеальну дружину.
Великий вождь
У давніх часах, ще коли всі ходили босі, був собі великий індіанський вождь, який мав дуже чутливі стопи і черстве серце. Він страшенно страждав, коли йому доводилося ходити по гострих каміннях, якими була вкрита земля, що належала його племені.
Після довгих роздумів вождь прийняв важливе рішення: він наказав своїм воїнам убити всіх бізонів і їх м’якою шкірою вистелити терени володінь племені. Позаяк вождь не міг змінити своїх ніг, то бажав змінити поверхню, по якій вони ступали, коштом винищення усіх бізонів.
Рішення це вразило увесь люд. Делегація воїнів подалася до старого воїна, який славився своєю мудрістю, щоб спитати в нього поради. Той повідав: “Порадьте вождеві нехай виріже два шматки шкіри й огорне ними свої стопи. Хай куди тоді піде – болю вже не відчуватиме”.
Так з’явилося взуття.
Один чоловік скаржився лікареві:
– Лікарю, мене все болить. Доторкнувся до голови – болить голова, торкаюся живота – болить живіт. Торкаюся коліна – болить, торкаю руку – болить. Що мені робити? Як утамувати біль?
Лікар уважно оглянув пацієнта, а потому сказав:
– Твоє тіло здорове, тільки палець маєш зламаний.
* * *
“Те, що виходить з людини, оскверняє людину. Бо зсередини, від серця людського, виходять лихі помисли” (Мк. 7:20, 21).
Щоб змінити інших – почни від себе.
Дзеркало
Якось володар покликав до себе одного зі своїх васалів, котрий славився у своєму князівстві крутійством і хитрістю. Підлеглі йому люди жили в постійному страху. Коли він прибув на вимогу володаря, той віддав йому наказ:
– Хочу, аби ти вирушив у світ і знайшов чоловіка, який би був цілком добрий.
– Так, пане, – відповів васал і слухняно розпочав пошуки.
Васал зустрічався і розмовляв із багатьма людьми. Після тривалих пошуків повернувся і сказав своєму володарю:
– Пане, я учинив так, як ти звелів, але зараз маю переконання, що немає жодної доброї людини. У світі повно злосливців та себелюбців, але немає такого місця, де б жили ті, котрих шукаєш.
Володар відіслав його і попросив покликати іншого васала, що був відомий своєю щедрістю і добротою, а піддані його дуже любили. Господар сказав йому:
– Друже, я хотів, аби ти вирушив у дорогу і знайшов для мене людину, яка була б уособленням зла.
Цей васал так само слухняно подався в мандри. Він зустрів багацько осіб, розмовляв із ними. Коли спливло трохи часу, васал повернувся до володаря і мовив йому:
– Пане, мені не вдалося виконати твого наказу. Є люди необачні, є розбещені, є такі, що поводяться немов сліпці, але жоден із них не є цілковитим уособленням зла. У кожного криється в серці добро, хоча вони й роблять багато помилок.
Під вечір один селянин сів на порозі своєї скромної хатини, аби насолодитися вечірньою прохолодою. Попри його хату звивалася дорога, яка провадила до села. Чоловік, що переходив по ній, помітив селянина і подумав: “Ця людина – взірець лінюха. Нічого не робить, тільки сидить цілими днями на порозі…”
Трохи згодом переходила інша особа і подумала: “Це якийсь джиґун. Сидить цілий день і пасе очима жінок, що тут ходять. Напевно, чіпляється до них…”
Нарешті ішов до села якийсь мандрівець і подумав: “Мабуть, це працьовитий чоловік. Трудився увесь день, а тепер сів собі відпочити”.
Справді, майже нічого не можемо сказати про селянина, що сидів на порозі своєї хатини. Натомість про трьох перехожих, що ішли до села, знаємо: перший – це ледар, другий – особа підозрілива, а третій – чоловік працьовитий.
Усе, що говориш, свідчить про тебе; особливо, коли твої слова стосуються до інших.
Поступ
Коли моя бабуся вирушила навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один – аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи в саду, і третій день – на дорогу назад.
Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.
Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автом, затримуюся в неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи в супермаркеті. А коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?
Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джерела, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали води до відер, дзбанів і баклаг. На зворотньому шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися.
Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити. Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.
