Притчі 
У церкві було досить людно. На вечірню тепер приходило більше, аніж на ранішню службу.
Місіс Грісон разом із чоловіком вклякнули поруч у п’ятому ряду від амвона. Місіс Грісон граційно стояла на колінах із елегантно вигнутою спиною. Звичайна вірянка, що спокійно промовляє молитву, подумав би сторонній спостерігач.
Проте в молитві місіс Грісон не було нічого спокійного. Вона линула догори, наче вогняний вихор.
“Господи, допоможи йому! Змилуйся над ним. Змилуйся наді мною. Зціли його, Господи, Ти всемогутній. Яви Свою милість… Простягни Свою руку. Відкрий йому розум. Він такий гарний хлопчик – такий ніжний, такий невинний. Даруй йому зцілення. Хай він стане нормальним. Почуй мене, Господи. Почуй мене… Попроси в мене що завгодно, але простягни Свою руку і вилікуй його. О Боже, почуй мене. Почуй мене. З Тобою усе можливо. Моя віра поверне йому здоров’я – я маю віру. Я вірю! Допоможи мені!”
Люди встали. Місіс Грісон підвелася теж. Елегантна, модна, зосереджена. Служба тривала.
Священик піднявся сходами на катедру, витяг текст проповіді. Дев’яносто п’ятий псалом, десятий вірш. Частину цього псалма ми співаємо щонеділі вранці.
“То народ, що блукає серцем; вони моїх доріг не знають”.
Священик був доброю людиною, але не красномовною. Він прагнув донести до слухачів сутність сказаного. Народ заблукав не своїми вчинками, неприємними для Господа, навіть не відвертими гріхами – цей народ навіть не знає, що він заблукав, не знає Бога… Вони не знають, який Бог є, чого Він прагне, як Він себе виявляє. Вони могли б знати. Саме це священик намагався пояснити. Незнання не є виправданням. Вони могли б знати.
Він повернувся на схід.
“В ім’я Отця і…”
Йому не дуже добре вдалося, із сумом подумав отець. Він зовсім не зумів пояснити те, що хотів.
Досить багато людей сьогодні ввечері, подумав він. Цікаво, скільки з них насправді знають Бога?
Джанет Грісон знову стала на коліна і почала відчайдушно й палко молитися. Їй потрібно було зосередитися, напружити свою волю. Якби тільки вона могла достукатися – адже Бог може все. Якби вона могла…
На якусь мить вона подумала, що їй це вдалося, але ось знову цей дратівливий шум людей, що встають, зітхають, рухаються. Чоловік торкнувся її руки. Неохоче піднялася. Він глянув на неї, ледь насупившись. Він був спокійною людиною, що уникала будь-якої напруги.
На виході вони зустріли друзів.
– Який гарний капелюшок, Джанет. Це новий?
– Та ні, він старий як світ.
– З капелюшками так складно… – поскаржилася місіс Стюарт. – Тут їх майже не носять, і в неділю почуваєшся незручно. Джанет, ти знайома з місіс Ламфрі? Вони оселилися в Острівному Будиночку.
– Дуже приємно, – відповіла Джанет, потиснувши руку. – Це чудовий будинок.
– Усі кажуть, що нас затоплюватиме взимку, – сумно промовила місіс Ламфрі.
– О ні, зазвичай ні.
– Зазвичай? А якщо все ж затопить? Я так і знала! Але дітям він так сподобався. І, звісно, їм би сподобалася й повінь.
– Скільки у вас дітей?
– Двоє хлопчиків і дівчинка.
“Едвард такого віку, як наш Джонні, – сказала місіс Стюарт. – Він піде до нашої місцевої школи наступного року, еге ж? Джонні їздить до Вінчестеру”.
“Ох, Едвард такий телепень, що його навіть до сільської школи не приймуть, – зітхнула місіс Ламфрі. – У нього лише ігри в голові. Йому треба репетитора. Це жахливо, місіс Грісон, коли твій син йолоп, чи не так?”
По шкірі Джанет пробігли мурашки. Тему розмови швидко змінили – на святкування в парку Велслі.
Коли пари розійшлися в різних напрямках, місіс Стюарт сказала подрузі: “Любонько, мені треба було тебе попередити!”.
– Я щось не те сказала? Я так і подумала… але що?
– У Грісонів є хлопчик. Він у них один. І він трохи ненормальний. Розумово відсталий.
– О який жах, але ж я не могла знати. Ну чому я весь час ляпаю щось не те?
– Ні, це просто Джанет дуже вразлива…
…Коли вони йшли польовою дорогою, Родні Грісон м’яко промовив до дружини: “Вона нічого не мала на увазі. Вона не знала”.
– Ні, звичайно, вона не знала.
– Джанет, ти можеш спробувати…
– Спробувати що?
– Так не перейматися? Ти не можеш прийняти…
Її високий і напружений голос перебив його.
– Ні, я не можу прийняти, як це ти називаєш. Можна ж якось зарадити! Він фізично такий здоровий. Може, це якась залоза, всього лиш якась дрібниця? Лікарі знайдуть це, я впевнена. Мусять бути якісь ліки – якісь ін’єкції, гіпноз, зрештою.
– Ти тільки завдаєш собі страждань, Джанет. Усі ці лікарі, яких ти тягнеш до хлопця… Це тривожить його.
– Я не ти, Родні. Я не здамся. Я знову молилася в церкві.
– Ти забагато молишся.
– Як можна “забагато” молитися? Я вірю в Бога, кажу тобі. Я вірю в Нього. Я маю віру, а віра може зрушити гори!
– Ти не можеш керувати Богом, Джанет.
– Це якась дурня!
– Послухай… – майор Грісон нервово засмикався. – Мені здається, ти не знаєш, що таке віра. Це мусить бути те саме, що й довіра.
Джанет Грісон не слухала.
– Сьогодні в церкві в мене було жахливе відчуття. Мені здавалося, що Бога там не було. Не те, що Бога немає взагалі, просто Він був десь деінде… Але де?
– Досить, Джанет!
– Де б Він міг бути? Де я можу знайти Його?
Вона насилу опанувала себе, коли вони повернули до воріт свого будинку.
Кремезна жінка середніх літ вийшла, усміхаючись, щоб привітатися з ними.
– Як служба? Вечеря майже готова. Буде за десять хвилин.
– О, добре. Дякуємо, Гертрудо. А де Алан?
– Він у саду, як завжди. Я покличу його.
Склавши долоні біля вуст, вона гукнула:
– Ала-не! Ала-не!
За мить він був уже тут. Білявий, синьоокий хлопчина, що сяяв від захоплення.
“Татусю, мамо, дивіться, що я знайшов!” – він обережно відкрив свої долоньки, показуючи крихітну істоту, що сиділа там.
“Який жах!” – Джанет Грісон здригнулася і відвернула лице.
“Невже тобі не подобається? Татку! – хлопчина повернувся до батька. – Бачиш, це ніби жаба, але це не жаба, вона має пір’я і крильця. Це щось нове, зовсім не схоже на інших тваринок”.
Він підійшов ближче і стишив голос.
– Я назвав його Рафіон. Це гарне ім’я, як думаєш?
– Дуже гарне, мій хлопчику, – сказав батько з тамованою напругою.
Хлопчик опустив дивне створіння додолу.
– Стрибай собі геть, Рафіоне, або лети, якщо можеш. Ну ось. Він мене не боїться.
– Ходи вечеряти, Алане, – покликала мати.
– О так, я зголоднів!
– Що ти робив?
– Я був у саду, розмовляв із другом. Він допомагає мені називати тваринок. Нам так весело.
– Він щасливий, Джанет, – сказав Грісон, коли хлопчик побіг сходами нагору.
– Я знаю. Але що з нього буде? І ті страшні створіння, які він знаходить… Вони тепер скрізь, після тієї аварії на Дослідницькій станції.
– Вони вимруть, кохана. Мутанти зазвичай вимирають.
– Чудернацькі голови і зайві кінцівки! – вона здригнулася.
– А що ти скажеш про багатоніжок? Не бридко тобі від них?
– Вони такі від природи.
– Мабуть, природним усе також колись стає вперше.
Алан збіг сходами додолу.
– Ви добре прогулялися? Де ви були? У церкві?
Він засміявся, вимовляючи останнє слово. “Церква… Церква – яка кумедна назва”.
– Це означає – Божий дім, – відповіла мати.
– Справді? Я не знав, що Бог мешкає в домі.
– Бог на небі, любий. Високо на небі. Я тобі вже казала.
– Але ж не завжди? Хіба він не сходить сюди і не гуляє навколо? Вечорами? Влітку? Коли прохолодно і приємно?
– В Едемському саду, – сказав Грісон, усміхаючись.
– Ні, у цьому саду, тут. Йому б сподобалися усі нові дивні тваринки, так, як мені.
Джанет скривилася.
– Ті дивні тваринки, любий… – мовила вона і замовкла. – Була аварія, ти знаєш. На станції внизу. Ось чому є так багато цих дивних істот. Вони такими народжуються. Це дуже сумно.
– Чому сумно? А я думаю, це чудово! Нові створіння, що весь час народжуються. Я маю дати їм імена. Інколи я можу вигадати дуже гарні назвиська для них.
Він покрутився на стільці.
“Я вже поїв. Будь ласка, можна, я піду? Мій друг чекає на мене в саду”.
Батько кивнув. Гертруда м’яко промовила: “Усі діти однакові. Вони завжди вигадують «друга», щоби бавитися”.
“Коли їм п’ять років, але не тринадцять”, – гірко відповіла Джанет.
“Намагайся не звертати уваги, дорога моя”, – лагідно сказала Гертруда.
“Як це можливо?”
“Мабуть, ти не так сприймаєш цю ситуацію”.
Внизу, у гущавині саду, в тіні дерев, Алан побачив друга, який чекав на нього.
Він гладив тваринку, наче й подібну до кролика, але не кролика.
– Тобі подобається, Алане?
– Так, звісно. Як ми його назвемо?
– Як ти скажеш.
– Справді? Я назву його… Фортеор. Це гарне ім’я?
– Усі імена, які ти даєш, гарні.
– А ти маєш ім’я?
– Я маю дуже багато імен.
– Одне з них – Бог?
– Так.
– Я так і думав! Насправді ти не живеш у тому кам’яному будинку в селі із гострим дахом?
– У живу в багатьох місцях… Але часом, прохолодними вечорами, я гуляю в саду – із другом, і розмовляю про Новий Світ.
