Притчі 
Місіс Гаргрівс не любила людей.
Вона з усіх сил намагалася в собі це притлумити, бо ж була релігійною жінкою з високими моральними принципами і добре знала: нам треба любити своїх ближніх. Але їй таке давалося нелегко, а інколи й зовсім не давалося.
Все, що вона могла вдіяти, це вдало імітувати протилежне. Вона надсилала чеки до поважних благодійних фондів на суми трохи більші, ніж могла собі дозволити. Брала участь у засіданнях, присвячених серйозним питанням, і навіть ходила на збори протидії несправедливості, і це було найважче з усього, бо, вочевидь, передбачало близькість до людських тіл, а вона ненавиділа, коли її хтось торкався. Їй було легко дотримуватися застережень у громадському транспорті на кшталт: “Не подорожуйте в години пік”; бо їздити автобусами та потягами, переповненими спітнілими істотами, було для неї уособленням пекла на землі.
Коли маленькі діти, траплялося, десь упадуть на вулиці, вона завжди підіймала їх і купувала їм солодощі або дрібні іграшки, “щоб утішити”. Вона посилала книги та квіти недужим у лікарню.
Найбільші суми грошей вона передавала спільнотам монахинь у Африці, бо й вони, і ті люди, яким вони служили, були так далеко, що їй ніколи не доведеться з ними зустрітися особисто, а також тому, що вона захоплювалася та заздрила монахиням, які, здавалося, щиро насолоджувалися своєю працею, і вона бажала усім своїм серцем бути схожою на них.
Вона прагнула бути справедливою, доброю, чесною і милосердною, допоки їй не потрібно близько бачити, чути або торкатися людей.
Але вона дуже добре знала, що цього не досить.
Місіс Гаргрівс була вдовою середніх літ, мала вже одружених сина та дочку, що жили далеко від неї; вона сама мешкала в комфортній квартирі в Лондоні, і їй не подобалися люди, й вона нічого не могла з цим вдіяти.
Одного ранку вона стояла біля своєї служниці, яка сиділа на кухні й ридала.
– Ніколи нічого мені не казала, нічого – своїй же матері! – бідкалася служниця. – Просто пішла туди в те страшне місце – як вона про нього дізналася, поняття не маю, і та відьма щось їй зробила, почалося зараження, її відвезли в лікарню, і тепер вона там вмирає… Не каже, що за хлопець був, навіть тепер. Це жахливо, моя донька – мій ангелик з милими кучериками. Я завжди так її гарно вдягала. Усі казали, що вона така красуня…
Вона перевела подих і висякалася.
Місіс Гаргрівс стояла біля неї, намагаючись перейнятися співчуттям і виявити доброту, але вона не знала, як це зробити, бо насправді в ній не було цього почуття.
Вона намагалася втішити бідолаху, казала, що їй дуже шкода, і спитала, чи може чимось зарадити? Місіс Чабб не звернула уваги на це питання.
“Мені, мабуть, треба було краще її доглядати… бути вечорами вдома, знати, чим вона цікавиться, хто її друзі, але ж зараз діти не люблять, коли хтось пхає носа в їхні справи, а я хотіла заробити трохи більше грошей. Не для себе. Я думала купити Еді крутий грамофон – вона завжди любила музику – або щось гарне до хати… Я не з тих, що тратять гроші на себе…”
Вона знову висякалася.
“Чи я можу чимось допомогти? – повторила місіс Гаргрівс, сподіваючись, що місіс Чабб прийме допомогу. – Може, приватна палата в лікарні?”
Але місіс Чабб ця ідея не сподобалася.
“Дякую за вашу доброту, але й у звичайній палаті її дуже добре доглядають. І їй там веселіше. Вона би сумувала в самотині. У палаті завжди якийсь рух, щось відбувається, розумієте?”
Так, місіс Гаргрівс сама це добре усвідомлювала. Багато жінок, що сидять або лежать із заплющеними очима; старі, від яких тхне хворобою та довгим віком, сморід вбогости і немочі, що проникає крізь густий запах дезінфекторів. Медсестри, що снують навколо із підносами з інструментами й візочками з їжею; машини для прання, завіси, що піднімаються навколо ліжка…
Усе змусило її здригнутися, але вона ясно відчула, що для доньки місіс Чабб буде втіхою та відволіканням лежати у “звичайній палаті”, тому що донька місіс Чабб любила людей.
Місіс Гаргрівс стояла біля заплаканої жінки і прагнула мати дар, якого не мала.
Раптом Місіс Чабб голосно висякалася і випросталася:
“Ух, – видихнула вона. – Мені полегшало”.
Вона поправила шалик на грудях, і її погляд засяяв бадьорістю.
“Інколи треба добре поплакати, правда?”
Місіс Гаргрівс ніколи раніше не плакала. Її темні печалі завжди були сховані всередині. Вона не знала, що й сказати.
“І нколи просто треба виговоритися”, – промовила місіс Чабб. – Йду помию посуд. У нас майже закінчилися чай і масло, до речі. Треба буде піти по магазинах”.
Місіс Гаргрівс, поспіхом запевнивши, що вона сама може помити посуд і піти по магазинах на закупи, наполегливо попросила місіс Чабб поїхати додому на таксі.
Але та сказала, що немає сенсу брати таксі, бо автобус № 11 миттю відвезе її, куди треба; тоді місіс Гаргрівс дала їй два фунти стерлінгів і запитала: може, вона захоче щось купити для доньки в лікарню? Місіс Чабб подякувала і вийшла.
А Місіс Гаргрівс, опинившись на кухні сама, вмить зрозуміла, що вона схибила. Для місіс Чабб було б набагато доцільніше поратися із брудним посудом, переповідаючи подробиці своєї жахливої історії, а потім піти за покупками, зустрітися із багатьма людьми, такими, як вона, і розмовляти з ними, – вони теж мають родичів у лікарні, і всі вони обмінювалися би своїми історіями. Таким чином час між візитами до лікарні спливав би непомітно і приємно.
“Чому я завжди помиляюся у своїх діях?” – подумала місіс Гаргрівс, вправно миючи тарілки; і не було потреби шукати відповідь. “Тому що я не люблю людей”.
Поскладавши помитий посуд, місіс Гаргрівс узяла сумку і вирушила до магазину. Була п’ятниця, тому скрізь досить людно. У м’ясному відділі зібрався цілий натовп. Жінки тиснули на місіс Гаргрівс, відштовхували її ліктями, пхалися зі своїми візочками і сумками до прилавка. Місіс Гаргрівс завжди поступалася.
“Вибачте, але я була перед вами”. Висока, худорлява засмагла жінка втиснулася попереду. Це було очевидною неправдою, і вони обидві знали це, але місіс Гаргрівс ввічливо відійшла назад. На лихо, у неї знайшлася адвокатка – одна з тих дебелих мускулистих жінок, патріотично налаштованих і перейнятих справедливістю.
“Вам не варто дозволяти їй виштовхувати вас, люба, – напоумила вона, важко схиляючись місіс Гаргрівс на плече і дихаючи їй в обличчя м’ятною жуйкою. – Ви стояли перед нею. Я прийшла вслід за нею і все бачила. Ходімо”. Вона тицьнула її кулаком під ребра. “Штовхай ось так і наполягай на своїх правах!”
“Це неважливо, – сказала місіс Гаргрівс. – Я не кваплюся”.
Та це нікому не сподобалося.
Призвідниця, яка саме торгувалася за півтора фунти смаженого стейка, повернулася і завдала удару у відповідь своїм писклявим, із легким акцентом голосом.
“Якщо ви думаєте, що стояли передо мною, то чому не скажете? Добре бути такою пихатою і зверхньою й казати (вона почала перекривлювати слова) «це неважливо»! Як, ви думаєте, я маю почуватися після такого? Я не хочу поступатися своєю чергою!”
“Звісно, що ні, – відповіла захисниця місіс Гаргрівс з неприхованою іронією. – Звісно, що ні! Ми усі це чудово знаємо, чи не так?”
Вона обвела присутніх поглядом і вмить отримала хор підтримки. Призвідницю усі чудово знали.
“Ми її знаємо як облуплену”, – похмуро сказала одна жінка.
“Півтора фунти телятини, – кидаючи на прилавок згорток, мовив продавець. – Ну, хто наступний?”
Місіс Гаргрівс закупилася і вибігла на вулицю, думаючи, які жахливі бувають люди!
Вона попрямувала до овочевої крамниці за лимонами і салатом. Продавчиня була, як зажди, привітною.
“Ну, кралечки, чим можу допомогти?” Вона дзенькала на своєму касовому апараті; казала “Ну-ну” і “Ось, серденько”, вкладаючи сумку з товаром в руки старенькому пану, що несхвально дивився на неї.
“Вона мене завжди так називає, – скаржився старенький пан, коли продавчиня відійшла за лимонами. – Сонце, серденько, і голубчик. Я навіть не знаю, як вона називається!”
Місіс Гаргрівс сказала, що тепер так модно. Старенький пан, здавалося, не повірив і пішов геть, залишивши місіс Гаргрівс трохи підбадьореною від того, що вона знайшла спільника в нещасті.
Її торба вже була досить наповнена, тож вона вирішила повернутися додому на автобусі. На зупинці чекало троє чи четверо людей, а зла кондукторка верещала на пасажирів.
“Проходьте, не стійте в проході, прошу, ми не можемо чекати тут увесь день”. Вона заштовхнула стареньку згорблену бабусю досередини автобуса, де хтось інший її підхопив і посадив у крісло. Далі кондукторка залізними пальцями вчепилася вище ліктя в руку місіс Гаргрівс, плече гостро запекло.
“Всередину, швидко! Ми зачиняємо двері”, – вона люто потягла за дзвоник, автобус зрушив з місця – і місіс Гаргрівс упала на огрядну жінку, що займала мимоволі три чверти місця, призначеного для двох.
“Вибачте”, – задихаючись, сказала місіс Гаргрівс.
“Місця вистачає на дитину, не більше”, – весело відповіла огрядна пані, безуспішно намагаючись зменшитися в обсязі. – Ці жіночки збіса прикрі, еге ж? Мені більше до вподоби чорні чоловіки. Вони ввічливі і привітні – не кричать на тебе. Обережно допомагають зайти і вийти”.
Вона дихала простодушністю і цибулею в обличчя місіс Гаргрівс.
“Тримайте при собі свої коментарі, – сказала кондукторка, яка тепер збирала гроші за проїзд. – Ви що, не розумієте, що ми мусимо їхати за графіком?”
“Ну так, саме тому ми стояли невідомо чому на передостанній зупинці, – сказала огрядна пані. – Ось чотири пенні, будь ласка”.
Місіс Гаргрівс приїхала додому, виснажена від сварок і небажаної уваги, окрім того, у неї боліло плече. У квартирі було тихо, і вона із вдячністю сіла в крісло.
Та майже одразу прийшов портьє мити вікна і почав просторікувати про хронічний гастрит своєї тещі.
Місіс Гаргрівс узяла сумку і знову вийшла. Їй хотілося – дуже сильно – опинитися на безлюдному острові. Та на безлюдний острів було не так легко потрапити (мабуть, довелося б іти в турагенство, паспортний стіл, отримувати вакцинацію, також, очевидно, оформляти іноземну візу і багато всього іншого, що передбачає зустрічі з людьми), тож вона пішла до річки.
“Водне таксі”, – з надією промовила вона.
Вона вірила, що таке існує. Хіба вона не читала про це? А ось і пірс – маленька смужка вздовж Набережної; вона бачила, як люди сходять з нього. Звичайно, водне таксі може бути переповнене, як і будь-який інший транспорт…
Але тут їй пощастило. Пароплав, або водний автобус, хай би як це називалося, на диво виявився порожнім. Місіс Гаргрівс купила квиток до Грінвіча. Це не був час пік, погода була не найсприятливіша, віяв холодний вітер, тож охочих прогулятися на воді було мало.
На кормі стояло кілька дітей із втомленим дорослим, що наглядав за ними, і кілька непоказних чоловіків та жінка у вицвілому чорному одязі. З іншого боку на човні був самотній чоловік, тому місіс Гаргрівс пішла туди, якнайдалі від галасливих дітей.
Човен відплив від пірсу на середину Темзи. Тут на воді було тихо. Місіс Гаргрівс відчула спокій і втіху вперше за сьогодні. Вона була подалі від – від чого власне? “Подалі від усього цього!” – найправильніше було сказати саме так, але вона не розуміла, що ці слова означають…
Вона з вдячністю подивилася навколо. Тиха, спокійна вода… Така рятівна. Човни курсували вгору і вниз по річці, але їм не було діла до неї. Люди на березі були заклопотані своїми справами. Та хай, якщо їм так подобається. А вона була тут, у човні, і її відносило вниз до моря.
Були зупинки, люди заходили і виходили. Човен плив своїм курсом. Біля Лондонської вежі галасливі діти зійшли. Місіс Гаргрівс люб’язно сподівалася, що Тауер їм сподобається.
Тепер вони рухались вздовж Причалу. Вона дедалі більше наповнювалася спокоєм і втіхою. Восьмеро чи дев’ятеро людей на кормі гуртувалися докупи – мабуть, через вітер, подумала вона. Вперше вона глянула на чоловіка, що був біля неї. Либонь, десь зі Сходу, промайнуло в голові. На ньому був довгий плащ-накидка з вовни. Алжирець, можливо? Марокканець? Він не схожий на індійця.
Тканина плаща така гарна. Здається, ручна робота. Така вишукана. Вона майже імпульсивно торкнулася її…
Пізніше вона не могла пригадати цього відчуття. Воно було невимовне. Це так, наче трясеш калейдоскопом. Частинки ті самі, але по-іншому розташовані; вони утворюють новий малюнок…
Коли вона сідала на човен, то хотіла втекти від себе і всього, що було з нею уранці. Вона втекла, але не так, як собі уявляла. Вона все ще була собою і все ще прокручувала в голові усі події, але цього разу все було по-іншому. Вона інакше дивилася на все, бо вона сама вже була іншою.
Вона знову стояла біля місіс Чабб – бідолашної місіс Чабб. Вона слухала історію, але це вже була інша історія. Йшлося не про те, що місіс Чабб говорила, а про те, що вона відчувала – її відчай і – так, її вину. Бо, звичайно ж, вона потай звинувачувала себе, намагаючись розповісти, як турбувалася про доньку, своє миле янголятко, пригадуючи сукенки, які купувала їй, і солодощі, і як вона йшла на усі її вмовляння, багато працювала, але глибоко всередині місіс Чабб знала, що йшла працювати не задля грамофона, а пральної машинки, такої, як у місіс Петерс по сусідству (як вона нею вихвалялася!). Її власна пиха змушувала її руки трудитися. Так, вона давала Еді все, що та хотіла, але чи думала вона про Еді? Про її хлопців? Про те, щоб запросити їх додому, щоб влаштувати якусь вечірку? Знаючи Еді, її характер, що було б для неї найкраще? Адже Еді, зрештою, була її завданням – її головним завданням у житті. Не варто було себе обманювати! Добрих намірів недостатньо. Не треба було бути дурною!
В уяві місіс Гаргрівс обняла місіс Чабб за плечі. Вона приязно подумала: “Дурненька, все не так погано. Я не вірю, що вона помирає”. Звісно, місіс Чабб перебільшувала, змальовуючи трагедію, бо вона так бачила життя – як мелодраму. Так було легше жити, не так нудно. Місіс Гаргрівс це чудово розуміла…
Їй спали на думку інші люди. Жінки, що сварилися в м’ясному магазині. Оце характери! Дивина та й годі! Особливо та червонощока пані з її бажанням справедливости. Їй подобалося влаштовувати скандали!
Чому ж, ради Бога, подумала місіс Гаргрівс, їй не подобалося, коли в овочевому продавчиня назвала її “золотцем?” Це було миле слівце.
А та зла кондукторка? Розум місіс Гаргрівс шукав виправдання її поведінки і знайшов. Її коханий не прийшов напередодні. Тому вона ненавиділа усіх навколо, свою одноманітну роботу, хотіла, щоб люди відчули її владу – так зазвичай почуваються, коли справи йдуть зле…
Калейдоскоп закрутився знову. Вона вже не дивилася в нього – вона була всередині – його частиною…
Човен загув. Вона зітхнула, розплющила очі й порухалася. Вони нарешті прибули до Грінвіча.
Звідти місіс Гаргрівс їхала назад потягом. Потяг, о цій порі, опівдні, був майже порожнім.
Проте місіс Гаргрівс не зважала б, якби він був переповненим…
Тому що на якийсь час вона зріднилася із такими ж істотами, як вона сама. Їй подобалися люди. Вона майже любила їх!
Це тривало недовго. Вона розуміла. Цілковито змінитися не вдасться, це нереально. Та вона була вдячна – глибоко, щиро і усвідомлено – за те, що отримала.
Вона тепер знала, яке воно – те, чого вона дуже хотіла. Вона знала це тепло, це щастя – не від спостереження зовні, але зсередини. Знала, що це за почуття.
І, можливо, тепер, пізнавши це, вона зможе навчитися знаходити його у всьому?
Вона подумала про той дивовижно витканий плащ. Вона не бачила обличчя того чоловіка, але подумала, що знала, Хто це був…
Тепло і видіння уже зникали. Але вона їх не забуде – ніколи не забуде!
“Дякую”, – сказала місіс Гаргрівс, промовляючи із глибини вдячного серця.
Вона промовила це, стоячи в порожньому вагоні.
Службовець на човні дивився на квитки у своїй долоні: “А де ще один?”.
“Що ти маєш на увазі?” – спитав капітан, що саме готувався зійти на берег, щоб пообідати.
“Хтось мусить бути на борту. Було восьмеро пасажирів. Я їх перерахував. А зараз маю тільки сім квитків”.
“На борту немає нікого. Сам подивися. Хтось зійшов на берег так, що ти не зауважив, або пішов по воді!”
І капітан весело засміявся зі свого жарту.
