Притчі 
В одній добрій родині, як воно і має бути, старше покоління дбало про молодше: батьки опікувалися нащадками з повнотою любови, можливостей і старань. Тому їхні діти завжди перебували в достатку, мали улюблені творчі заняття і були щасливими. Усі, окрім одного, який вирішив, що до всього буде доходити власним розумом і діятиме за своїми, а не за чужими бажаннями.
Бачачи, що з раннього дитинства хлопець проявляє здібності до малювання, батько віддав його в художню школу. Також і сам працював із сином, бо був знаним художником. Учив його малюванню, щоб той набував майстерности, яка знадобиться в зрілому віці. І син справді подавав великі надії в малюванні. Але коли треба було вступати до вищого навчального закладу, хлопець раптом відмовився. Сказав, що сам буде шукати свого стилю, і почав малювати примітивні картини, неподібні портрети і крикливі пейзажі. Як не просив батько наступного року вступати на навчання до вищої школи, поки не втратив добрих навичок середньої, син не погодився.
Зовні хлопець мав дещо кволу статуру, тому в ранньому віці батько запропонував йому відвідувати якусь зі спортивних секцій. Однак син не хотів. Тоді батько попросив тренера спортивної школи про індивідуальні заняття для його сина, і той погодився. Спортивна школа була поряд із будинком, де вони жили, тому випадало зручно її відвідувати. Але хлопець не пристав і на те, мовляв, у нього інші плани. Самостійно не займався, тому виріс, образно кажучи, без дружби із власним тілом.
Оскільки син хотів бути самостійним, то разом зі своїм товаришем тимчасово пішов працювати на меблеву фабрику. Хоча батько всіляко його переконував, що потрібно йти своєю дорогою життя і старатися найповніше реалізувати свої здібності та можливості, той не погодився.
Усе це завдавало великого болю батьківському серцю: болів кожен втрачений шанс його дитини, як свій власний. І хоча інші його діти жили і розвивалися повноцінно і гармонійно, не було повноти в серці батька, бо цей його син не почувався щасливим. Частинка батьківської душі, яка належала цьому синові, постійно ятрила ще й через те, що син відкидав усі спроби допомогти, підтримати і спрямувати. Навіть тоді, коли все важке і необхідне брав на себе батько, а синові залишалося тільки прийняти і погодитися, син відмовлявся. Та батько приймав як свої усі життєві шляхи своєї дитини, шануючи її право вибору, хоч як йому було боляче.
І коли, здавалося, уже нічого не зміниться, син прийшов до свого отця і визнав, що помилявся. Розповідав рідній людині, що на роботі його не розуміють, йому важко і нецікаво. Що мусить постійно терпіти грубощі тих співробітників, які чуються там комфортно, бо не так просто змінити місце праці. І що він втомився від цього всього, і шкодує, що не розвивався як художник, бо саме так міг би проявити свою особистість. І що іноді йому здається, ніби життя проходить повз нього. У його голосі чувся біль. І ще сказав, що якби батько погодився ще зараз підтримати його, він, хоч і з запізненням, але почав би все спочатку. Але батько, якому завдав стільки болю, певно що не погодиться…
Та він помилявся. Батько обійняв сина і сказав, що ніколи не переставав чекати цього моменту і зараз є дуже щасливим від того, що син потребує його, свого батька. І коли син здивувався, що після стількох років відчуження батько навіть не нагадує його провини, той відповів: «Тепер я розумію, сину, якого сильного болю ми всі завдаємо Богові, опираючись Його любові. Але Він усе ж приймає нас, коли приходимо. Так і я приймаю твою сьогоднішню відкритість. Так само, як би прийняв її тоді, у час твого дитинства і ранньої молодости. Можеш на мене розраховувати. Зроблю все, що від мене залежить, аби ти почувався щасливим, щоби знайшов себе в усій повноті життя». А син, вражений його словами, лише зміг промимрити: «Як я міг не бачити, що в мене такий чудовий батько? І як я міг забути, що є його сином?..».
Після цієї розмови син поміняв місце праці на більш відповідне і під опікою відомого художника, який мав добрий підхід до початківців, почав серйозно студіювати живопис, радіючи з кожного свого успіху. Утішений, що вся його родина торує свій власний, а не чужий шлях у житті і розвивається для світла і добра, батько, як глава сімейства, врешті зміг осягнути ту повноту сердечного спокою та умиротворення, якої так очікував усі довгі роки.
