Виліт

Це завжди бувало якось несподівано. Ось вийшов Віталько з хати, скочив зі сходинок ґанку – і раптом…

Або ж іде чи біжить подвір’ям коло хліва, як ураз…

Над головою зненацька так – цвір! цвір!

Ластівки!

Ластівки прилітають до їхнього двору щовесни. Селяться в хліві: приладновують своє гніздечко до балки над коровою.

Серед літнього дня в хліві світло й тихо: корова з телям у полі на пасовиську, кури порозходились подвір’ям, свині, наївшись, сплять у своїй клітці.

Віталько любить у цей час спостерігати за ластівками. Як вони ліплять гніздечко, як висиджують пташенят, як потім годують їх, жовтодзьобих.

– Цвір! Цвір! – літають над Вітальковою головою ластівки. Не встигнеш їх навіть оком провести – так шугають!

За пташками Віталько дивиться з порога, щоби не тривожити їх. Мама казала, коли їм заважають – можуть покинути гніздо. Хіба ж Віталько цього хоче? Ні, звісно, хай живуть собі. З ними так цікаво. Ото погрався трохи на подвір’ї – і вже побіг до хліва, дивишся.

Та ось одного разу, коли Віталько став на порозі хліва, не почув звичного писку з гнізда. Пташенят не було видно, а ластівки металися по хліві, тривожно й безперервно цвірінчали.

Що сталося? Віталько й собі захвилювався, як ті ластівки. Ставав навшпиньки, щоби заглянути в гніздо. Але так нічого й не бачив.

– А що ти тут робиш?

Віталько здригнувся від несподіванки. На порозі стояла мама – якраз прийшла з роботи.

– Мамо, ластів’ят не видно! – кинувся до неї Віталько.

– Як не видно? – вигукнула мама.

Вона миттю скочила на ясла для корови і з них, тримаючись рукою за стіну, заглянула в гніздо. Ластівки із тривожним писком літали довкола її голови.

– Нічого нема. Де ж вони? – стривожена мама скочила з ясел.

– Я… я не брав, – гаряче запевнив її Віталько.

– Ой, біда яка… – скрушно похитала головою мама. – Це ж сорока!.. Це вона, розбійниця, забрала пташенят. Я ще вчора вигнала її з двору. Вважала, на курчат засідає, а вона… Підкралася, коли нікого не було, і…

Віталько згадав, що й він уранці бачив сороку: вона сиділа на сливці біля хліва. Віталько схопив було грудомаху й пожбурив у неї. Шкода, що не поцілив. Тепер от – украла ластів’ят. І коли ж устигла? Він же лиш ненадовго відвихнувся з дому, погрався машинками в піску. І ось на тобі…

Ластівки безугавно цвірінчали над їхніми головами, ніби скаржились на свою гірку долю.

– Що тепер буде, мамо?

– Не знаю, сину. Боюсь, що вони покинуть гніздо…

Цього Віталько теж боявся найбільше…

Ластівки справді покинули гніздо.

Наступного дня Віталько із самого ранку ходив попід город – якнайдалі від хліва. Або ж сидів під літньою кухнею на пеньочку, де ріжуть кропиву свиням. І подумки повторював: «Ну залетіть, ну залетіть…»

Проте ластівки жодного разу не залетіли до хліва. Стрілами пролітали над подвір’ям, сідали на дріт, але до хліва й не наближалися.

«А може, вони бояться мене?» – майнула надія у Віталька.

Він вирішив піти на хитрість. Удаючи, що подався геть із двору, до Федя Халамендри, вийшов за ворота, але потім переліз через паркан і сховався за кущами аґрусу. І вже звідти споглядав за пташками.

Ось вони з дроту перелетіли до молоденького горішка під самою хатою. Ось зірвалися і…

Зі своєї схованки Віталько міг бачити лиш декілька горіхових гілок – решта ховалася за ґанок. Хлопець витягнув шию, вліз поміж самі кущі, аж поколовся об аґрусові шпички, але птахів так і не побачив.

Куди вони поділися? Невже полетіли геть? Невже покинули їхнє подвір’я?

І все через оту розбишаку сороку! Ну чому, чому він тоді не налякав її дужче?

Раптом наче дві чорно-білі блискавки майнули над Вітальковою головою. Ластівки! Тільки звідки? І куди?

Знову шугнули пташки одна за одною. На горіх! Потім назад. І на горіх. Що ж вони там роблять? Звідси, з аґрусу, нічого не видно.

Віталько вибрався зі своєї схованки. Обійшов довкола літньої кухні й опинився якраз навпроти горіха.

Тепер він бачив, що ластівки летять зовсім не на горіх. Вони минають його і… залітають до хати! Правдивіше, що не до хати, а до кімнати, котра служить коморою. Там складали різне борошно, крупу, локшину, цукор і таке інше. Коли будували хату, у вікні не зробили кватирки. Тому влітку татко просто витягав одну шибку, щоби заходило свіже повітря.

І що ж побачив Віталько?!

Ластівки крізь цей отвір у вікні залітають до хати! До комори, правду сказати.

«Що вони роблять там?» – думав хлопчик. Швидше б мама чи татко прийшли. Сам зазирнути до комори не зважувався, щоб уже й тут не наполохати ластівок.

Мама, як завжди, з’явилася саме тоді, коли на неї так чекають. Почувши схвильовану й радісну розповідь сина, вона обережно прочинила двері до комори.

– А це що таке?! – вигукнула вражено.

Посеред стелі, коло самої лампочки ластівки ліпили до балки гніздо. У цю хвилину пташок тут не було, вони, мабуть, полетіли за болотом, але по наліплених до балки гульочках болота було видно, де має вирости гніздо.

– Ой, як добре! – радісно вигукнув Віталько.

Але мама чомусь стурбувалася.

– Зачекай-но… Як же це так: у хаті – гніздо?

– Та це ж не хата, мамо, це ж комора.

– Хоч і комора, але вона в хаті. І… гніздо. Де ж таке хто бачив! Треба затулити шибку.

– Мамо, – благально глянув на неї Віталько. – Ну хай собі ліплять гніздечко тут…

У цей час до кімнати залетіла ластівка. Вона, мабуть, побачила, Віталька з мамою, бо відразу ж заметалася по коморі, але, напевне, впізнала господарів, бо таки підлетіла до балки, затріпотіла крильцями – і дзьобиком притисла до вже прикріплених грудочок ще одну – із довгою стеблиною сіна, що повисла донизу.

– О, то вони ще якусь бороду чіпляють до цього гнізда, – мовила мама, щоправда, вже не так невдоволено.

Віталько хотів щось сказати, чимось захистити ластівок, але не міг. Справді, навіщо та стеблина? Приглянувшись, він помітив, що з-поміж грудочок звисає ще чимало стеблинок.

– Це щоби краще трималося болото, – пояснила мама. – Зараз якраз сінокіс – є звідки взяти стебла. Он скільки на дорозі валяється – понатрушували, як везли.

– Мамо… то хай будуть… тут, – тихо попросив Віталько, зазираючи їй у вічі. – Щоби сорока більше не дістала.

Мама помовчала хвильку, потім відступила назад, за поріг.

– Зачиняй двері. Не заважай їм.

* * *

– Ось-ось мають вилітати, – сказав одного разу татко, увійшовши до хати.

Вилітати мали ластів’ята. Троє пташат із отого «бородатого» гнізда в коморі. Ластівки не лише встигли збудувати його, а й відкласти яєчка, висидіти малят і вигодувати їх.

Тепер ластів’ята займали все гніздо. Ластівка-мама вже не вміщалась у ньому. На ніч вона сідала на самий краєчок, на стінку, і так спала. А ластівка-тато… О, він такий винахідливий – хоч куди! Уночі він улаштовувався спати… на лампочці. Так-так, на звичайній електричній лампочці, що на дроті звисала зі стелі. Він примощувався на ній зверху, якимсь дивом тримався лапками за патрон і так спав.

Віталькові було завжди цікаво й весело дивитися на цю картину, коли ластівчина сім’я ось так улаштовувалася спати. Птахи вже зовсім не боялися людей. Навіть коли на якусь хвилину-дві вмикали світло, ластівка-тато не тікав з лампочки. Тільки повертав голову до дверей і дивився, хто ж це сюди зайшов.

І ось тепер татко сказав, що ластів’ята мають покидати гніздо. Справді. Вони були вже великими, нелегко їх відрізнити від батьків – хіба що за жовтими смужками біля дзьобів.

Одного ранку, прокинувшись, Віталько, як завжди, нікого вдома не побачив: татко давно поїхав машиною в поле до комбайна по зерно, мама – на фельдшерському пункті.

Віталько вмився на подвір’ї під умивальником. Сніданок знайшов на столі, прикритий зверху чистою пілкою.

Хлопчик любив снідати на ґанку. За вікном, просто перед його очима, зеленів горішок, а навпроти дерева, у вікні, на місці витягнутої шибки, темніла дірка. Крізь неї час від часу пролітали ластівки. Нерідко вони сідали на горіх, щебетали, перемовлялися між собою.

Цього ранку, тільки-но Віталько взявся снідати, як із вікна теж вилетіла пташка. За нею – друга. І як же здивувався хлопчик, коли крізь отвір випурхнула ще одна ластівка. А потім – іще. Та це ж молоді! Значить, вони вже покидають гніздо!

І справді, ці ластівки чіпко, якось аж боязко трималися лапками за гілки. Двоє старших цвірінчали, наче підбадьорювали дітей. Молоді, трохи повагавшись, зірвалися з горіха. І перелетіли на дріт.

– Вилетіли! Вилетіли! – загукав Віталько, забувши і про сніданок.

Повними захвату очима він стежив за ластівками.

«А де ж третє пташа?» – раптом згадав.

Третє вже сиділо на рамі вікна, однак полетіти далі, мабуть, не наважувалось. Ластівки-батьки літали довкола нього, вмовляли щебетом, але пташа не могло перебороти страх.

– Ну, лети! – шепотів, підбадьорював його Віталько. Він став коліньми на стілець, припав лобом до шибки й не відривав погляду од малюка.

Пташа сиділо на рамі довго. Нарешті зважилося. Стріпнуло крильцями й майже перескочило на найближчу до вікна гіллячку. Учепилося за неї лапками й завмерло.

Знову щебетали батьки, знову малюк збирався із силами.

І таки полетів.

Низько, тріпотливо, але полетів. Долетів до яблуні й зник там у листі.

Цілий день Віталько стежив за ластівками. Вони не прилітали до гнізда, але хлопчик бачив їх на подвір’ї: на горіхові, на дроті, просто в небі над собою. Вони шугали врізнобіч і весь час щебетали, щебетали, радіючи від польоту.

Але їх було тільки четверо: двоє старих і двоє молодих. Третього малюка, хоч як приглядався Віталько, ніде не було видно. Невже пропав, невже не витримали його крила?

– Почекаємо вечора, – сказала мама, коли прийшла з роботи. – Увечері ж вони мають зібратися вдома. Тоді побачимо.

Віталько не міг погамувати неспокій. Усе думав про того, третього малюка. Де він? Що з ним?

Уже по обіді прибігли Федь із Льоньком, гукали Віталька із собою:

– Побіжимо до ставу. Гратимемося на березі.

– Побіжи, побіжи з хлопцями, – порадила й мама.

І добре зробила, що так сказала. За іграми на березі, у гурті дітей, день Віталькові проминув швидко. Не встиг зогледітися, як уже й смеркати почало, череду з пасовиська пригнали. Услід за чередою й Віталько прибіг додому. І тут тільки знову згадав про ластівок.

– Як там? Що вони? – кинувся до мами.

– Зачекай трохи. Нехай зберуться спати.

Уже поночі, коли тато повернувся з поля, вони всі троє ввійшли до комори.

Татко ввімкнув світло.

Як завжди, на лампочці вчепився спати ластівчин батько. На краєчку гнізда примостилася мати. А з гнізда на світло попіднімали голови молоді ластівки. Три ластівки. Три!

– Значить, повернувся малий! – вигукнув Віталько.

– Повернувся, аякже, – усміхнувся татко. І поклав руку Віталькові на голову. – Ось так і ти скоро, як ці ластів’ята, полетиш із гнізда.

– Я? Полечу? – здивувався Віталько. – З якого гнізда?

– Із рідного. З рідної хати. Ти ж незабаром ідеш до школи. Полетиш із дому, як ці ластів’ята.

– А й справді! – вигукнув вражений Віталько. – Вилечу – і щодня прилітатиму. Як ці ластів’ята!

Зміст