Притчі 
Колись поняття «покликання» я пов’язував із близьким майбутнім підліткового віку, коли сформована людина готова до нового початку: незалежно від того, про що йтиметься – про шлюб, священиче життя чи життя релігійне. Ми збираємося в дорогу і, думалося мені, слід лише рухатися вперед.
Такий мій погляд був дещо наївним та спрощеним. Людина не раз може почути Божий заклик. Власне покликання і є закликом. Я не говорю про заклик до вдосконалення життя духовного, до щедрішої, повнішої віддачі, а про заклик до служіння Господеві, про заклик, який вимагає чи то зміни професії, чи прийняття нового стилю біднішого життя – більш апостольського чи більш споглядального. Щоразу владне і вимогливе Христове «Ходи за мною» вимагає: «Покинь…».
Справжні діти Божі не лише відповідають на заклик, коли чують його, але, оживлені любов’ю, яка прагне служити, живуть у постійній готовності, яку не слід плутати ні зі схильністю до показових учинків, ні зі сверблячкою нестабільности.
В історії Божого народу є безліч прикладів знаних покликань. На першому місці приклад «батька багатьох» Авраама. Цей чоловік похилого віку, володіючи значними статками, жив у краю з розвиненою цивілізацією. «Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі…» (Бут. 12:1). Із таким закликом одного дня, що став великим днем для всього людства, звернувся до нього Господь.
Ще характерніше життя Мойсея. Сорок років цей юдей, якого вигнали до Єгипту, користувався повагою великих людей цього краю. Змушений утекти з Єгипту, де його життя було в небезпеці, сорок років він кочує як пастух в аравійських степах. Зрештою, лунає остаточний заклик. Це Ягве довіряє Своєму слузі, який очищений випробуванням і тепер готовий до важкої місії – звільнити своїх братів, зробити з натовпу вигнанців народ Божий.
Незліченну кількість прикладів чоловіків і жінок, які на тому чи іншому етапі життя чують поклик Бога до нових завдань, нам показує також історія Церкви. Їхня доля змінює свій напрям. Подумаймо про монаха, якого Бог відриває від життя в келії, і який стає великим папою-реформатором – святим Григорієм VII. Подумаймо про молоду французьку вдову XVII ст. Марі дел’Інкарнасьйон, яка пливе до нещодавно відкритої Північної Америки, де засновує на берегах Сен-Лорану фундамент нового християнства, що невдовзі почне там процвітати.
Відтоді як я став священиком, зустрічаю багатьох мирян і служителів Богові, котрі одного дня почули новий заклик! Згадаю тут лише деякі сім’ї, які почули свій заклик і пішли за ним. Думаю про тих, хто залишив безпечне становище задля того, аби почати опікуватися знедоленими, людьми, яким бракує матеріяльних благ, освіти чи надії. Згадую відвідини сімдесятирічного духівника, який прийшов із дружиною повідомити про свій від’їзд на край світу. Пригадую чоловіка і дружину, які пішли до монастирів, коли повиростали їхні діти. Мене вразила радість цих людей у часі їхнього від’їзду. Їхній порив, піднесення душі, почуття свободи більші, ніж у двадцятирічного юнака, якого висвячують, чи ніж у юної монахині, яка їде лікувати прокажених.
Однак скільки тих, хто вдали, що нічого не почули, навіть не допустили, що може виникнути таке покликання! Ніхто з них відверто не зізнався у своєму переконанні, що має право на відпочинок після стількох років клопіткої праці. Насправді вони не бажали таких клопотів, які завжди пов’язані з Божим закликом. Звісно, вони знаходили причини: вже надто пізно, здоров’я вже не те, не можна занедбувати сімейні й суспільні обов’язки, нас потребують діти та внуки… Якщо я наводив таким людям інші приклади, то дуже швидко вони знаходили заспокійливе пояснення: мовляв, це люди певного темпераменту бажають змін, прагнуть пригод. Також, на їхню думку, такі зміни може викликати розчарування, несерйозне ставлення до свого суспільного обов’язку.
Поза сумнівом, є правдиве і неправдиве покликання. Не слід плутати справжнє покликання із тимчасовим захопленням. Щоб не помилитися у виборі, про це треба добре подумати, щиро помолитися за розв’язання проблеми, попросити поради в досвідченої людини. Але як легко, аж надто легко, списати все на помилки, яких допускається кожен!
Євангельська оповідь дає відповідь на запитання про те, чому люди часто не відповідають на Боже покликання. Один чоловік, який володіє багатьма чеснотами, запитує Христа, як здобути життя вічне. Однак Учитель відповідає йому закликом: «Одного тобі не вистачає: піди і все, що маєш, продай і роздай убогим… тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест» (Мк. 10:21). Чоловік повільно повертається додому, невеселі думки гнітять його серце. І євангельська оповідь завершується коротко, однак хвилююче: «Бо мав велике багатство» (Мк. 10:22).
Ось у чому причина багатьох невдалих покликань: багатства ув’язнюють. Гроші, стосунки, становище, інтелектуальні чи духовні блага. Стількох людей довелося бачити, котрі обрали правильний шлях, відповіли на Божий заклик двічі, навіть тричі, однак, урешті-решт, потонули в буденності, теплі, комфорті…
Ось так. Але це не обов’язково означатиме невірність. Однак ми часто переконані в тому, що Бог не вимагає від нас аж стільки. Тоді стаємо агресивними щодо великодушности інших. Безперечно, це вже не любов, бо любов ніколи не каже: «Досить».
На щастя, Господь вірний. Він не мириться з нашим заціпенінням, скочуванням додолу. Він прагне бачити нас живими. Адже жити – означає любити, давати, віддаватися. Щоб витягти з рутини того, хто в ній зав’яз, розбудити того, хто спить, Господь дозволяє випробування. Для Його дитини будь-що, навіть страждання, краще за смерть душі. Можливо, заклик до випробування ми почуємо швидше?
«О, коли б ви нині послухали голосу Його: Не робіть жорстокими сердець ваших» (Пс. 94:7,8). Остерігайтеся хитрощів душі і розуму. Будьте справжніми синами Божими, шануючи Його думку, адже Бог не вимагає того, що позбавлене здорового глузду. Будьте завжди готові піти за Ним, не претендуючи на першість, не вимагаючи відкласти це на потім.
Щасливі ті, котрі протягом усього свого земного шляху будуть готові відповісти на Божий заклик. Для них навіть смерть буде новим відходом, ще бадьорішим і радіснішим, адже це – відповідь на новий і останній Божий заклик: «Добрий і вірний слуго, ввійди у радості Господа твого» (Пор. Мф. 25:21).
