Притчі 
Кілька місяців тому я випадково обідав разом із монахом похилого віку. Він належить до єзуїтів, про яких не знає широкий загал. Однак саме єзуїти через реколекційні проповіді впливають на монахів, священиків та усіх духовних наставників. Захищений від пристрастей людини дії та закам’янілости, яку так часто можна зустріти серед чиновників, він випромінював мудрість та святість. Коло нього відчувалася неймовірна насиченість життя внутрішнього. Його погляд було важко витримати, однак посмішка надавала його обличчю глибокої доброти.
Коли монах дізнався про мою роботу з подружжями, то поставив запитання, яке його дуже турбувало: «Який знак підказує вам, що в конкретного подружжя любов починає занепадати?»
Насамперед хотілося відповісти, що таких знаків — безліч, і вони дуже різні. Але відразу ж подумки почав думати, чи є знак, притаманний усім випадкам. Подумавши хвильку, що, здавалося, монах сприйняв дуже прихильно, я відповів: «Вирішити, що більше не можеш нічого зробити для того, кого любиш. Саме в цьому, на мою думку, й полягає не лише знак, а насамперед причина занепаду любови. Зрозуміло, що «зробити більше» для блага і щастя особи часом означає спонукати її саму робити більше для нашого блага і нашого спільного щастя».
Він слухав мене настільки уважно, що це заохотило мене сформулювати свою думку чіткіше.
«Погляньмо на справжнє юне кохання: однією з його рис, без сумніву, найосновнішою, є поривання, яке спонукає прагнути щастя для коханої особи. Але оскільки щастя можна постійно вдосконалювати, то в того, хто кохає, живе постійна напруга, неспокій, нетерпеливе прагнення щастя для іншого, а також страждання, що він не може спричинитися до зростання цього щастя. Вбачаю тут беззаперечний знак живої любови. Для справжнього кохання не існує відпочинку.
І навпаки, любов стає приреченою тоді, коли через втому серця говоримо “ні” цій внутрішній напрузі, яка, звісно, не є комфортною, коли вирішуємо, що більше не зробимо нічого більше для щастя своєї половинки, вважаючи, що вже і так достатньо для неї зробили. Можна навіть сказати, що тоді любов вмирає. Не залежно від того, чи на той час це почуття вже тривало роками, чи лише починало свій шлях, реальність неминуча: цього дня любов втрачає свою душу. Залишається відданість, прихильність, чуттєвий потяг, “якась” любов, але це вже більше не кохання».
Помовчавши деякий час, я зрозумів причину запитання, яке поставив мій співрозмовник, і цікавість, яку він проявив до відповіді. Наче говорячи сам до себе, він мовив:
«Отже, такий фундаментальний закон будь-якої любови, любови християнської чи подружньої: вона справжня лише тоді, коли прагне добра і щастя для іншого».
«Я міг би слово в слово повторити те, – додав він, – що ви сказали про любов подружню, про любов християнську. У серці молодого монаха, який дійсно відкрив Бога, любов є гарячим прагненням щастя, хвали Бога, поривом працювати для цього чи то проповідництвом, чи життям споглядальним. Так постійно виникає бажання робити більше і краще. Цей душевний неспокій у його позитивному розумінні є найкращим доказом справжньої і живої любови. Також слід зазначити, що “робити більше” для Божої слави часто полягає в тому, щоб “дозволити це робити” Господеві, відкрити себе до Його дарів, віддатися на Його милість. Чи не казав Христос: «Блаженніше давати, ніж приймати».
Далі продовжив:
«Майже завжди настає момент, коли монах, як і одружений чоловік (чи жінка), про яких ви мені говорили, також зазнає спокуси відкинути неспокій. Причина може полягати в недбайливому духовному житті. Вік також може відіграти свою роль: у молодому монахові поєднуються людська життєва сила з любов’ю, аби принести їх у дар від себе, однак коли знижується біологічна активність, то людина відчуває схильність любити стриманіше, прагне зцілитися від гарячки, що стільки років спалює її. Якщо він уступить цій звабі, звільниться від неспокою, тоді його любов почне занепадати, а її тоненьке осердя знищиться. І він приєднається до пенсіонерів любови».
