Звуки арфи – Частина 3

Караван у пустелі

Їхав якось пустелею могутній володар, а вслід за ним тягнувся довгий караван верблюдів, обтяжених незчисленними скринями золота і самоцвітів, що належали володареві.

Дорогою один із верблюдів, засліплений блиском розжареного сонцем піску, зідхнувши гучно, звалився на коліна й підвестися вже не зміг.

Скрині, тріскаючи, сповзли з його боків додолу, а перлини й самоцвіти змішалися з піском.

Володар не зупинив походу, бо запасних скринь не було, а верблюди були і так переобтяжені. З помахом руки, в якому рівною мірою було і жалю, і великодушності, він дозволив своїм пажам і зброєносцям повизбирувати коштовне каміння, котре ті спроможуться відшукати.

І доки вони, ретельно перетрушуючи пісок, пожадливо шукали свою здобич, правитель далі верстав свою путь на чолі каравану.

Та від певного часу почав відчувати, мовби хтось безупинно прямує за караваном услід. Озирнувся – аж то біжить один із його пажів, задиханий і спітнілий.

– А ти що, – запитав його державець, – не залишився збирати коштовності?

– Я йду за моїм володарем! – відказав юнак радісно й урочисто.

Відтоді багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили. Тоді Ісус сказав дванадцятьом: чи не хочете відійти і ви?

Симон-Петро відповів Йому: Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого (Ін. 6:66-69).

zvuky-arfy_19 

Друзі

Давним-давно жили собі в Китаї двоє друзів. Один умів чудово грати на арфі, а другий був обдарований дуже рідкісним хистом слухача.

Коли перший, акомпануючи собі, співав про гори, другий сказав:

– Я мовби бачу ті гори, неначе вони зводяться перед моїм зором.

Коли перший відтворював своєю музикою дзюрчання струмка, другий, слухаючи, мовив:

– Я чую, ніби вода струмує поміж каміння.

Проте одного дня той, хто вмів слухати, занедужав і невдовзі помер. А друг його перетяв струни арфи й відтоді вже ніколи не грав.

Ми живемо лишень тоді, коли нас слухають. Найкращий дар, який можна піднести іншому це НАСПРАВДІ вислухати його.

zvuky-arfy_20 

Страус Олівер

Один вельми освічений і доволі пихатий страус читав лекцію страусятам на тему про вищість їхнього виду над іншими.

– Ми є найбільшими серед птахів – це означає, що ми найкращі.

– Авжеж! Авжеж! – підтакували учні-страусята.

І тільки один сміливець на ймення Олівер висловлював свої сумніви:

– Але ж ми не вміємо літати назад, як уміють колібрі.

– І що з того, зате колібрі не споріднений зі своєю землею.

– Атож! Атож! – підтримали вчителя всі страусята, крім Олівера.

– Ми зносимо найбільші, а водночас найсподобніші яйця, – вів далі старий учитель.

– Неправда, яйця вільшанки є сподобнішими, – заперечив Олівер.

– З яєць вільшанки вилуплюються тільки вільшанки, – буркнув на відповідь учений страус. – А вільшанка вміє лишень видзьобувати з землі хробаків, та й годі!

– Аякже! Аякже! – вигукували всі страусята, знову ж крім Олівера.

– Ми вміємо ходити на чотирьох пальцях, тоді як людина для ходіння потребує цілих десятьох, – нагадував своїм вихованцям старий учитель.

– Проте людина може літати навіть сидячи, коли ж ми не здатні літати взагалі, – прокоментував Олівер.

Страус-наставник зміряв його суворим поглядом.

– Людина безнастанно літає навколо кулястої Землі й робить це надміру швидко. Незабаром вона, чого доброго, впаде собі на голову і навіть не втямить, що те, що на неї звалилося, – вона сама.

– Звісно! Звісно! – вигукували страусята.

– Поза тим, у небезпечні моменти ми стаємо невидимками, ховаючи голови в пісок, – з притиском казав учитель. – Інші живі істоти не вміють цього робити.

– Як можемо знати, що нас ніхто не бачить, коли ж ми самі нічого не бачимо, – запитав невгомонний Олівер.

– Демагогія! – вигукнув старий страус.

– Демагогія! – мов луна, повторили страусята, навіть не відаючи значення цього мудрованого слова. І саме в ту мить учитель з учнями почули якийсь лиховісний гул, подібний до розкотів далекого грому, – він наближався дедалі швидше. Але то був не грім, а важкий тупіт величезного стада оскаженілих слонів, готових потрощити все на своїм шляху. Невідь чим нажахані, вони мчали і мчали наосліп.

Старий наставник разом із своїми учнями негайно сховали голови в пісок. Лиш Олівер мерщій укрився за великою скелею, що височіла неподалік, і зостався там доти, допоки знавісніле стадо не зникло за виднокраєм. Коли ж вийшов з-за скелі, то угледів на геть розритому піску мертві тіла та пір’я – це було все, що залишилося від старого вчителя та його учнів. Аби впевнитись достеменно, Олівер заходився робити переклик, але єдиний страус, що міг озватися на власне ім’я, був він сам.

– Олівер! – вигукнув.

– Присутній, – озвався до себе. І то був єдиний голос живої істоти, що пролунав у пустелі.

Корабель налетів на скелі і розбився. Пасажирів посадовили до великого рятівного човна. Спустився на човен і капітан корабля з деякими офіцерами. Заки шлюпка відчалила від борту потрощеного судна, капітан звернувся до них із останньою настановою:

– Слухайтесь офіцера, який знає, як керувати човном!

– Знає? Я б не була в цім такою впевненою, – бурмотіла собі під ніс одна жінка на схилі віку. – Таж тільки-но він розбив корабель об скелі!

Не підкоряйтесь чужому розумові. Число слухачів ще не засвідчує високого інтелекту мовця.

zvuky-arfy_21 

Цар корольків

Якось, давним-давно, один великий, грубий ведмідь довідався, що царем усього птаства є корольок. Корольок – птах маленький, такий маленький, аж ведмідь не міг повірити, що саме він є пташиним царем. І, не в силі побороти своєї цікавості, запхав свого носа в гніздо – до царських покоїв.

– Фе! – обурено заревів ведмідь. – І це палати царські? То корольок є хіба царем злидарів.

А в гнізді сиділи пташенята, настільки крихітні, аж ледве помітні. Та, скривджені словами ведмедя, вони хоробро вистрибнули назовні, запищавши в один голос:

– Ану перепроси, і зараз же – ти, селюче!

Але невдовзі прилетіли цар із царицею. Пташенята розповіли їм усе, що трапилося.

– Не дозволю нікому кривдити моїх дітей, – заявив цар. – негайно ж оголошую війну ведмедеві.

Як мовив, так і зробив.

Та коли маленький, зовсім непоказний царський посланець підлетів до ведмежого барлогу й оголосив війну, лісовий велетень зайшовся таким реготом, аж здмухнув геть малюсінького, як мушка, посланця. Тим часом цар корольків та всього птаства збирав військо. Складалося воно з усіх, що є на світі, крилатих створінь: пташок, метеликів, мух, бджіл…

Довелося ведмедеві громадити своє воїнство. Його армія складалася з великих і дужих чотирилапих звірів: слонів, вовків, коней… Верховне командування доручили вовкові, славному своєю неабиякою хитрістю… Перед битвою вовк розкрив воякам план бойових дій:

– Рушайте за мною, і я приведе вас до перемоги! Хвостом я подаватиму вам сигнали. Хвіст буде випростаний – мерщій вперед, і бийте ворога без промаху! Коли ж опущений – це означатиме, що справи наші кепські, і треба тікати. Але такого перебігу подій не варто навіть припускати…

А в поближніх кущах саме ховалася маленька бабка, яку послали на розвідку. Не гаючись, полетіла вона до свого правителя й, прилетівши, переказала йому все, що підслухала.

– Добре, – сказав пташиний повелитель. – Одразу ж тільки-но вовк стане на чолі свого війська, комар повинен підлетіти і вжалити його під хвіст!

І ось дві армії стали одна проти одної. Вовк стояв, задерши хвоста вгору, за ним – ведмеді й вовки, що знімали супротивника на кпини.

І тут маленький, малюсінький комарик підлетів до вовчого хвоста й заходився так люто кусати і гризти, що вовк, неспроможний витримати сверблячки й пекучого болю, опустив хвоста додолу.

Вояки ж, уздрівши хвіст свого полководця в такій позиції, всі як один сказали собі, що битву програно, й щодуху накивали п’ятами геть.

А військо царя корольків та всього птаства, його відважні пташенята заливалися нестримним сміхом.

У той час зрадів духом Ісус і сказав: славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від премудрих та розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було Твоє благовоління (Лк. 10:21).

zvuky-arfy_22 

Королева Вікторія

Королева Вікторія, велика правителька Англії, всім серцем кохала свого чоловіка Альберта. А той не здатен був, на жаль, ні титулу королівського носити, ні опікуватися жодною суспільно важливою функцією. Попри велику любов, між ними незрідка спалахували сварки. Одного разу після чергової колотнечі герцог Альберт замкнувся у своїй кімнаті. Вже за хвилину Вікторія переборола себе і постукала у двері Альбертової кімнати.

– Хто там? – почувся голос Альберта.

– Королева Англії! – пролунала відповідь.

Двері не відчинилися. Молода королева постукала ще.

– Хто там?

– Королева Англії!

І знову тиша.

Так повторювалося ще кілька разів. Аж нарешті…

– Хто там?

– Твоя дружина, Альберте, – відповіла королева.

Двері відчинилися негайно.

Бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться. (Лк. 14:11)

zvuky-arfy_23 

Чудний парубок

Власник одного великого господарства потребував наймита для праці в стайні та стодолі. Як веліла традиція, заходився шукати його на сільському ярмарку. І постеріг там юнака шістнадцяти-сімнадцяти років, що походжав собі проміж ярмаркових наметів. Був він дуже худорлявим і на силача не скидався.

– Як тебе звати, хлопче?

– Альфредом, хазяїне.

– Я шукаю людину, що згодилась би працювати в моїм господарстві. Ти знаєшся на селянській праці?

– Авжеж, хазяїне. Я можу спати буряної ночі!

– Що ти сказав? – перепитав здивований господар.

– Можу спати буряної ночі, – спокійно повторив юнак.

Хазяїн скрушно похитав головою та й відійшов.

Та вже добряче пополудні знов зустрів Альфреда і знов-таки завів розмову про наймитування. Відповідь Альфреда була незмінною:

– Можу спати буряної ночі.

Хазяїн потребував тямущого помічника, а не парубійка, гордого тим, що здатний спати буряної ночі. Він силкувався знайти іншого робітника, але не зміг. Отож, не маючи вибору, постановив найняти Альфреда, який увесь час повторював:

– Не журіться, хазяїне, – я можу спати буряної ночі.

– Ну, гаразд. Побачимо, що ти вмієш робити.

Альфред працював у господаря вже кілька тижнів. Той був настільки заклопотаний, що мало цікавився тим, як порає свою роботу молодий наймит.

Проте якось уночі розбудив хазяїна потужний буревій. Рвучкий вітер гойдав дерева, завивав у димарях і хряскав віконницями. Хазяїн схопився з ліжка. Буря ж могла розчахнути навстіж ворота стайні, настрашити коні й корови, розмахати сіно і солому, завдати ще й іншої шкоди.

Відтак побіг до кімнати, де спав Альфред, сильно постукав у двері, та жодної відповіді не отримав.

Стукав ще і ще.

– Альфреде, прокинься! Вставай поможи мені. Поки буря не знищила все! – гукав він. Одначе Альфред спав як мертвий.

Господар не міг гайнувати часу. Збіг по сходах донизу, стрімголов перетнув подвір’я і нарешті опинився коло загорожі.

Аж тут на нього чекала велика несподіванка.

Ворота стайні були зачинені щільно, всі вікна старанно закріплені. Сіно і солома складені й накриті так, що навіть буря не могла б розкидати їх. Коні стояли на припоні, вівці, кури та інші тварини спали мирно і безтурботно. Надворі шаленів буревій, а в стайні й стодолі панували спокій та лад.

І враз господар вибухнув гучним реготом. Збагнув-бо, що мав на думці Альфред, коли казав, що може спати навіть буряної ночі.

Парубок щодня виконував свою роботу на совість. Перевіряв, чи все в господарстві гаразд. Щільно зачиняв двері та вікна, дбайливо порався коло хатніх тварин. Повсякчас був готовий до бурі. Й саме тому ніколи її не боявся…

А ти спроможний спати тієї буряної ночі, що є твоїм життям?

zvuky-arfy_24 

Брама

Є відома картина: Ісус поночі в саду. У лівій руці Він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили в галереї, один відвідувач звернув увагу художника на дивну особливість.

– У вашій картині є похибка: двері – без клямки…

– Жодної похибки, – заперечив художник. – То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише з середини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби потрапити на борт літака ДЦ-3, який чекав, готовий знятися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмостився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допомагала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екіпажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли мужчину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, одною рукою тримаючи над собою плаща, другою взявся щосили гатити у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. “Я не можу… Запізно… Мусимо вилітати”, – повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполягав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюардеса відімкнула двері й простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

І враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого життя.

zvuky-arfy_25 

Сходи

Хлопчик зі своїм однолітком бавився на сходах будинку “у священика”. Все було добре, але до моменту, коли його товариш, збуджений роллю тільки прислужника, виліз на сходинку вище і взявся виголошувати проповідь.

І, звісно ж, дістав негайну і гостру відсіч.

– Казати проповідь можу тільки я, – заявив обурений приятель. – Ти не можеш казати! Тобі – зась. Ти не подобаєшся мені, не вмієш бавитись.

Стривожена криком, з’явилася мама й звернула увагу синочка на те, що він, як господар, не повинен забороняти гостеві й собі виголошувати проповідь.

Вислухавши матусину науку, хлопчик похнюпився, проте за хвилину зіп’явся ще на сходинку вище і мовив:

– Добре, можеш казати свої проповіді, але тоді я буду Богом.

Якщо ти гадаєш, ніби світ – це сходи, то гаєш час, розштовхуючи інших та силкуючись вилізти бодай на одну сходинку вище.

zvuky-arfy_26

Наступна

Квіти просто квітнуть - Частина 1

Щодня Одного вченого і шанованого всіма рабина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту ... Читати далі

Попередня

Звуки арфи - Частина 2

Нещасний старий Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *