Притчі 
Миколай
Село, де народилася Софійка, лежить у долині, обрамленій лісом, полями і луками. Там ніколи не дмуть пронизливі вітри і сонце завжди ласкаве, мовби ліс охолоджує його гарячі промені.
Софійка – худеньке дівча, з великими сірими очима і дрібною постаттю, – ще не знала географічного положення свого села, але воно вже було для неї найкращим. Їй здавалося, що більше ніде так не пахнуть дикі полуниці, немає таких рожевих острівців материнки, зозулиних черевичків і дрібного дикого косатиння, яке швидко втрачає свою принаду, коли його зірвати з рідного куща.
А ще Софійка дуже любила перший сніг…
Хата їхня була маленька, вкрита соломою, і ставала особливо ошатна, навіть пишна, коли тато клав загату, щоб узимку було тепліше. Хата стояла на горбі, з якого було видно все село, біля невеликої церковці. І Софійка тим дуже пишалася, бо могла першою прийти до церкви, де знала кожен куточок і кожен святий лик… Але зима – велика спокусниця, і коли випадав перший сніг, село ставало біло-голубе, ніби в найчарівнішій казці. Солом’яні стріхи задерикувато дивилися навколо. А повітря, ніби щойно навіяне з лісу, пахло сосною, бруньками і ще чимось незбагненим, і так хотілося його вдихати, щоб запам’ятати початок срібного дива, якого ще ніхто не насмілився порушити.
Софійка похапцем одягала свої шкарубкі чобітки та благеньке пальтечко, яке їй дісталося в спадок від сестри, і йшла милуватися тими зимовими чарами.
Дівчинці так шкода було, що незайману стежку порушив вуйко Міхал, що Стефан Макар пописав саньми нехитрі візерунки на снігу. Прикро було, що люди робили свої буденні справи: носили воду, напували худобу, прогортали доріжки, руйнуючи цю чудову зимову прелюдію.
А зима й справді була лагідна: з неба сипав лапатий сніг і будив у душі ту перчинку, яка ховалася там з далекого літа. Разом з нею прокидалося і багато мрій: про ковзани, про діжку для капусти, з клепок якої були б добрі лижі, про ковані сани, які не всі могли мати. Дівчинка хіба в снах гасала на лижах: тато не дозволив розібрати діжку, тож вона так і не навчилася на них кататися.
Але в зими є ще одна велика і здійсненна мрія – подарунки від святого Миколая. Софійка знала всі пісні про Чудотворця і кожного вечора при молитві просила Отця, щоб Миколай приніс їй гарний подарунок, старалася бути чемною, щоб тато не мав причини бути нею невдоволеним. Вона підмітала хату, носила з оборогу дрова і мріяла про ласощі, бо була велика ласунка.
Прикро було почути від мами, що цієї зими Миколай бідний і не знає, чи всім дітям вистачить дарунків. Софійка довго не спала в ту магічну грудневу ніч, сподіваючись, що святий Миколай врахує, що вона його так чекає, і навідається до їхньої родини.
Але нічка, яка заколисувала всіх дітей, заколисала і Софійку, а на ранок мала з трепетом пробудилась і, затамувавши подих, витягнула з-під подушки невеличкий згорток, в якому було… три грудочки цукру. Сестрі Маринці дісталося те ж саме. Чудо відбулося: святий Миколай, хоч і бідний, але побував в їхній хатині. Але як?! Двері зачинені, на вікні – в’язанка сіна, щоб мороз менше дошкуляв… Софійка була горда – Миколай її не забув, і це було так смачно – смоктати свою, подаровану самим святим Миколаєм, грудочку цукру!
Прийшовши до школи (а це було, коли Софійка навчалась у першому класі), діти жваво обговорювали свої подарунки. Героєм дня був Павльо, бо, окрім грудочок цукру, таких само, як у Софійки, йому святий Микола написав ще й листа. На звичайному шкільному аркуші стояв зверху хрестик, а далі йшли накази: бути чемним, шанувати маму, добре вчитися, любити сестру і брата, бо батька в них не було. Але лист і грудочки цукру для Павля були загорнуті в газету «Правда». Софійка йшла зі школи і думала: чому саме в таку буденну газету був загорнутий дарунок для Павля?
Різдво
Зима стала законною господинею села. Насипала сліпучого снігу, закрила всі ритвиці в землі. Дерева стояли зачаровані, горді, а ялини і сосни хизувалися своїми ошатними шубами. Мороз тріщав і дрібненько порипував під малими ногами Софійки, яка перебігала стежку до бабці або до Надьки і Леськи, з якими робила «пробу» на коляди.
Софійка знала багато коляд, і навіть тато з прихованою гордістю казав, що мала добре «підтягує». А далі… мрії, якою буде ялинка, чи щось вколядують, що мама спече і всмажить на свята.
Погідного дня тато йшов до лісу і приносив звідтіля через церковник омріяну ялинку. Вона похитувалась на широких татових плечах і ніби прощалася зі своїми посестрами, які залишалися в засніженому лісі. Софійка раділа, що скоро ялинка стане казково-чарівною – на ній заблистять золоті прикраси, кульки, ланцюжки, цукерки і яблука, а ще горішки, вбрані в позлітку.
В їхній маленькій хатині урочисто зазвучить «Бог предвічний», бо всі гарно співали: тато баритоном, мама альтом, а Маринка – диво-сопраном. Софійка чистенько, як дзвінкі крапельки, теж вливала свій голос у цей величний гімн радості народження Ісуса, Який спасе «люд Свій весь».
А далі тато з кропильцем і свяченою водою обійде подвір’я, худобу. Дасть їй різдвяного калача і з в’язанкою пахучої соломи та оберемком сіна зайде до хати зі словами: «Христос ся рождає!» – «Славімо Його!» – всі гуртом вітатимуть господаря, який приносить цю радісну вість.
А ввечері з першою зіркою – запашна кутя. Що може бути смачнішим за мамині рогалики з маком і рожею? А смажена риба, яку Софійка їла хіба що на Різдво! Пампушки, запах яких запам’ятався назавжди! Посеред столу на чистому обрусі горіла свічка, м’яко потріскуючи, як символ цього несказанного, піднесеного настрою.
І раптом під вікном: «Бог ся рождає, хто ж то може знати», – це знак, що всі в селі – від хати до хати, старе і мале, – співали осанну народженому Спасителю. Голосно, красиво, пискливо – хто як умів, долучався до загального хору, до цього дива, яке нікого не залишало байдужим.
Софійка, Надька і Леська оббігали півсела, співали добре і з душею. Губи їм позамерзали, вже не чули вони ніг, зате кишеньки поважчали від копійок. Довго сміялися, бо були схожі на малих сніговиків: вії в інею, хустки всі білі, тільки носики червоні і очі повні блиску. Чудо відбулося! Христос народився! Славімо Його!
Коляда
Олесь прибирав вертепну зірку, яку зробив сам. Він фарбував її голубою фарбою і навішував різнокольорові стрічки. Посередині зірки на жовтому шнурочку прикріпив дзвіночок, що мав сповіщати радісну новину, яку ніс маленький колядник.
Мама лежала хвора і сумними очима дивилася на сина, що дуже ретельно готувався йти в село колядувати. З мамою вони вже давно живуть самі… Тато до них навідувався ще тоді, коли буки в горах були жовтогарячі і листя прикривало сліди. Він гладив широкою долонею сина по солом’яній голівці і говорив: «Потерпи, синку, ми очистимо нашу землю від чужинців і прийдемо до своїх домівок, щоб бути ґаздами при своїх родинах». Мама тоді плакала і швидко збирала в стару тайстру харч, який був у домі.
Тепер у них зовсім не було чого їсти, і рятувала їх із сином коза Берка, яка давала трохи молока, щоб розбавити чир. На миснику в горнятку з літа чекала свята пшеничка, призначена на різдвяну кутю, а ще лежали в маленькій торбинці мак і лісові горішки, які приніс тато. Мама зварила цукровий буряк до густоти, щоб підсолодити кутю.
– Синку, не ходи нікуди, – кволо заговорила мама. – Он мороз береться, одежина в тебе легка.
– Та я недовго. Піду до Зозулихи, до Фортунихи, до Ганьки Олексової, а там місяць зійде, та й додому.
– Взувай мої чоботи і візьми мою тернову хустку. З нею тобі буде тепліше.
Олесь з-під ліжка витяг мамині чоботи, навхрест пов’язався хусткою, яка пасувала до його світлого чубчика, припасував на голову стару батькову шапку і з першою зіркою, яка на весь світ голосила про народження Христа, вийшов із хати.
Снігу цього року насипало рясно. Олесик провалювався в невидимі ями, набирав його за халяви маминих чобіт, змерз у руки, але вперто йшов і тримав свою зірку, час від часу трясучи, щоб голосніше було чути дзвіночок.
Тепер він шкодував, що їхня хата далеко від села, і в цій сніговій тиші йому стало моторошно. Мама залишилася вдома, села не видно.
Хлопчик глянув на небо. Йому усміхалася зірка і ніби заспокоювала його. Підбадьорившись, пришвидшив ходу і побачив перші обриси хат, які привітно вабили слабким, але радісним світлом. Не шукаючи вікон, ще йдучи засніженою дорогою, Олесь на повні груденята заспівав:
- Бог ся рождає,
- Хто-хто може знати.
- Ісус ‘му ім’я, Марія ‘му мати,
- Тут ангели чудяться…
Олесеві здавалося, що з ним співають ангели в білих ризах, а його дзвіночок так голосно дзвонить, як ангельські труби. Щічки в нього зачервонілися. Мамина тернова хустка цвіла маками, і весь світ був йому дивом.
Заспівав:
- Грають, співають
- Українські села,
- Щоб та дитина
- Була все весела…
І вступив під Зозулишине вікно. Вийшла тітка Марина, запросила малого колядника до хати і найперше шепнула:
– Тато живий, вітає вас із колядою. Нехай мама не журиться.
Яке то було щастя! Дві радості з’єдналися докупи. Тато вітав з колядою! До торбинки потрапило кілька картоплин і маленький кусник сала, а цілушка хліба пахла медом і стиглим колоссям. Олесик поцілував Зозулисі руку і рушив з підскоком далі.
Старий Олекса, якому хлопчик радісно колядував, виніс дрібні копійки і приказував:
– Маєш, малечо, цілого півгроша і кукурудзяну паляничку.
У вікнах старої Юськи Фортунихи блимав каганець, і вона вже не чекала нікого, хто до неї прийде. І раптом голосно і радісно:
- Любий Ісусе,
- Бався разом з нами –
- Із Іваськами і Михаськами…
Юська прилипла до віконця і таки впізнала Олеся, якого завжди любила.
– Заходь, Олесику. Зігрійся, поїж борщику теплого!
До торбинки положила трошки проса і ще теплої мамалиги. Розпитала, як там мама, і розрадила:
– Не журися, синку, будуть і в нас ще калачі з родзинками, тільки землю виметемо від непотребу. Народжений Господь нам допоможе. Спіши, хлопчику, поки місяць світить.
Олесик, здавалося, нісся додому в чарівних санях. Швидко біг, місяць сміявся до нього. Сніг уже не був колючий, а видзвонював свою зимову пісню. От і його хатина, його матуся, котра так його чекає, і Олесь для неї несе радісну звістку і коляду. Хлопчик сильно потряс чарівною зіркою, яка заграла по-особливому, найсвятковіше, і заспівав для мами, для татка, який серцем чув синову коляду:
- Бог предвічний народився,
- Прийшов днесь із небес,
- Щоб спасти люд увесь,
- І утішився…
Автор: Ірина Савка
