Притчі 
– …А ти знаєш, що це таке? Це ж не лише гуляти з ним, обіймати його… Годувати, чи що там ще…
– Спати разом.
– Ну, спати разом – це вже ні, цього вам мама не дозволить. Хто його пустить на ліжко з брудними лапами…
– Я йому митиму лапи.
– Це ти зараз так говориш. А тоді почнеться: не хочу, втомилась, не встигаю, набридло… А любов – це перш за все відповідальність.
– Я відповідальна, ба…
– Чай-каву замовляємо?
Ми повертаємо голови: бабуся, дівчинка і я, а хлопчик – ні, він і далі у своєму смартфоні, занурений у гру. У прочинених дверях купе – провідник.
– То що, чаю? – жінка перекидає запитання дітям.
Дівчинка аж підводиться, задоволено усміхаючись: звісно, так! Хлопчик ствердно підкивує, чує все ж таки, що довкола відбувається.
Ці діти, щойно сіли у вагон, як вже запитували: «Ба, ти канапки взяла? З чим?».
– І вафлі, – каже дівчинка.
– Тільки не вафлі! – бурмоче хлопчик, не відводячи погляду від екрана мобілки.
– Ми маємо вафлі, – жінка підводиться, тягнеться по свою торбу на горішній полиці. – Три чаї, будь ласка, – каже провідникові.
– У підстаканниках, – нагадує дівчинка.
– І мені, – озиваюсь і я. – Зелений без цукру.
– А ти кажеш: любов… – повертається до теми жінка, розкладаючи на столику домашні припаси.
Русяве волосся дівчинки зібране у високий хвіст. Вона повільно накручує його кінчик на вказівний палець, замислилась. Дивиться у вікно, на поля, вкриті сліпучим морозним простирадлом, на яскраве небо, на широкий білий світ, якому нічний сніг додав білої променистої барви. Дівчинка підперла підборіддя, зітхає по-дорослому. Брат зосереджений на своєму, увесь – як стиснута пружина, ноги підібгав під себе, спина зігнута, пальці шурхотять по кнопках – у нього там шалені автоперегони.
– Є! – раптом вихоплюється в нього.
Він відкидається на спинку сидіння, випростовує ноги, скидає вгору руки – пружина розтискається.
– Фух! Знову перший, Євко, прикинь! Круто?
Дівчинка забирає руку від обличчя. Розвертається до нього.
– Ти хочеш собаку, чи ні?
– Я… – з обличчя хлопчика не сходить усмішка переможця. – Звісно, хочу…
* * *
Він трохи соромився на початку, поглядав нишком, аж поки занурився в гру. Дівчинка одразу чулася впевнено. Ще й поїзд не рушив, ми лиш встигли розкласти валізи під долішньою полицею, а я вже знала, що її звуть Єва, що вона вчиться в другому класі, і вони з бабусею Валею і двоюрідним братом Тимуром – він вже в п’ятому – повертаються із Трускавця додому, і їм ось-ось, можливо, навіть завтра-післязавтра, куплять нарешті собаку.
Жінка зітхає, похитує із сумнівом головою.
– Батьки вже майже погодились, – нагадує Єва. – Правда, бабусю? Сказали: ну добре, на Різдво. Ми з Тимуром так хочемо собаку!
Крутнула на палець колечко волосся, погризла, докинула переконливо:
– Я його вже люблю. Наперед. Це буде бігль, знаєте таку породу? У них такі довгі м’якенькі вуха! Я крутитиму їх ось так!
І вона ніжно повела вказівними пальцями в повітрі, торкаючись уявних вух свого майбутнього собаки.
– Це буде дівчинка, – променисто всміхнулась. – З гарним голосом. У цих собак – ви знаєте? – прекрасні голоси.
Провідник приніс одразу чотири склянки окропу в металевих підстаканниках, ще й затискаючи в пальцях віяло чайних пакетиків і паперових патичків із цукром. Діти заходилися готувати собі чаї – розривати папір, тягати вгору-вниз нитяні хвостики чайних торбинок. В окропі за склом розпускалися брунатні пасма, цукор уповільнено кружляв, опадаючи на дно блискучими кристаликами. Особливий ритуал, що так подобається маленьким подорожнім, – пити чай зі склянок у підстаканниках. Какофонія енергійного дзеленчання ложок заповнила купе.
– Поглянь, Тимуре, – смикнула брата Єва, – опускаєш ложку в чай – вона збільшується. Бачиш? Дивись через скло, просто в чай. Бачиш?
Тимур ковзнув поглядом по склянці.
– Це буде вівчур, – відказав.
Зашарудів папером, розгортаючи вафлі. А наче ж не хотів…
– Який ще вівчур! – обурилась Єва. – Бігль! Ми ж говорили про бігля. Про дівчинку.
Вона відсьорбнула чаю й одразу висолопила язика, відхекуючись. Попеклася. Помахала рукою собі перед обличчям, поганяла повітря туди-сюди.
– Дівчинка, бігль, – видихнула.
– А я кажу: кобель. Вівчур сильніший. Ми купимо кобеля!
– Ба-а! Скажи йому, ба-а!
– У нас вже був колись собака, – рівний голос пані Валі годен зупинити будь-яку сварку. Такий тембр діє на усіх заспокійливо, а крикуни починають говорити тихіше. – Ти не спіши, нехай вихолоне. І посунься, дай тьоті до столу сісти.
– Не треба, – зупиняю її, – мені тут добре.
Мені й справді добре трохи на відстані від усіх, я наче з ними і водночас ні, немов у тіні, з розгорнутою книжкою на колінах, мовчазна й непомітна, слухаю і дивлюсь, я це найбільше люблю в дорозі – слухати і дивитись, спостерігати за людьми.
– Знаю, – хрумтить Тимур, крихти вафель сиплються на підлогу – Це був боксер. Його звали Лорд. Євки тоді ще не було.
– Тебе теж ще не було, – спокійно відказує жінка.
Єва спопеляє брата поглядом: чув?
– Розкажи про Лорда!
– Вас обох тоді ще на світі не було…
– Розкажи, – нетерпеливиться Єва, продовжуючи гратися з волоссям.
– Лорд помер ще до вашого народження. Я думала, ми після нього ніколи вже собаку додому не візьмемо… А от вже, чую, ваші батьки про це говорять.
* * *
Жінка ледь чутно помішує цукор. У неї і рухи неспішні, делікатні.
– А де ви тоді жили? – Єву цікавлять деталі.
– Там де й тепер, у тій самій квартирі.
Вона повертає голову до мене, пояснює:
– Ми живемо в трикімнатній квартирі, мої доньки з сім’ями і я. Доньки мої – їхні мами, – кивок на дітей. – Коли в нас Лорд з’явився, вони незаміжні були. Мама Тимура лише почала зустрічатися з майбутнім чоловіком.
– Його батьком? – уточнила Єва, кивнувши на брата.
– Його батьком.
– Ясно тобі? – задоволено усміхається хлопчик.
– Дівчинка ігнорує братову репліку, вона готова слухати далі.
– І от зима…
– Така, як зараз? – ще одне уточнення.
– Така. Хіба снігу було мало. Та майже зовсім не було, пригадую… Сиджу на кухні, аж ведуть собаку. Матінко рідна, страшно глянуть. Освенцимус! – оповідачка хитає головою, повторює перекручену назву: – Освенцимус! Шкіра, ребра, хребет. Шерсть бліда-бліда, така, наче геть вигоріла. Як трава, випалена сонцем.
– Така ж, як твій берет? – киває дівчинка кудись вбік.
– Приблизно, – погоджується жінка, її аніскільки не дратують безкінечні запитання онуки. Вона відволікається на мить – і повертається до оповіді. – Звідки воно таке нещасне?.. А що вийшло… Якісь знайомі взяли собаку, бо діти випросили, а тоді втомилися гуляти-доглядати, і що зробили – відвезли в гараж. Кинули йому на бетонну підлогу якусь шмату і раз на два-три дні приносили банячок їжі. От і вся любов.
– Він знав, що все одразу з’їдати не можна? – здивувалась дівчинка. – Він сам собі розподіляв ту їжу по днях?
Хлопчик зверхньо пирхає.
– Може, й так, – погоджується жінка.
– Давай далі, ба.
– Мої дізналися про собаку в гаражі, пішли просити його собі. Господар повів їх у гараж, двері відімкнув, а пес як лежав, то навіть голови не підвів, лише очі розплющив. Перед ним у баняку щось протухле, смердюче, бульками вкрилося. Мої його загорнули в стару куртку, на руки та й приносять додому. Поставили в коридорі на підлогу. А той намагається підвестися, ледь тримається, похитується, але вдає, що все гаразд. Сподобатись хоче. Боїться, що його назад відправлять.
– А ти що?
– А я що. Я тварин у квартирах не терплю. Ну куди нам ще собаку? Самим місця мало. Та що було робити? Не викидать же на вулицю. Живе ж створіння.
– Залишили.
– Залишили. А воно ж таке хворе… Що не з’їсть, з двох боків із нього ллється. Ніяка їжа не тримається. Не травиться. І сморід, жахливий сморід по всій хаті. Доньки кажуть: ма, ти не дивись, ми самі поприбираємо. По кілька разів на день мили підлогу. Сусіди на нас дивились, як на придурків. Ото, мовляв, сімейка…
– Хто його так назвав – Лорд?
– А от не пам’ятаю… Та наче він був Лордом ще до нас. Сяде вночі під дверима й скавучить. По кілька разів за ніч просився на вулицю. Ледве терпить. Мої по черзі виводили – то Оля, то Віка. А як, бувало, не втримається і наробить нам лиха, то прибирали за ним без розмов. А той під ліжком ховається. Сидить там винуватий, очі ховає. Розумний був, все-все розумів. Соромився своєї немочі, встидався, що стільки клопоту завдає. Так часом подивиться, аж проймає. Шкода його було. От люди мають кожен свій характер, так? І собаки так само. Лорд був добряк…
– А тато що? – озивається хлопчик. – От взяли Лорда, а тато що?
– А тато твій до нас відтоді нумо вчащати. Вони ж з Олею тільки познайомились, а тут, бачу – Вітя до нас мало не щодня заходить. Щось смачненьке намагається псові принести. Якусь печіночку… А то ж такі роки були, Господи, страшно згадать. Дітей годувать нічим, а тут ще собака хворий.
– А що він їв?
– Та йому ж багато чого не можна було, все життя на дієті, то він вівсянку любив. Від косточок йому шлунок забивався, а від вівсяної каші на кістяному бульйоні було добре. Ще й з кабачком. Отаке любив. Вітя з Олею йому кашу разом зварять, а тоді кажуть: вівсянка, сер! Їсти подано!
– А де він спав?
– У кріслі. Мої винесли з кімнати в коридор старе крісло…
– Хто?
– Ну, Оля, Вітя і Віка.
– А мій тато? – на обличчі дівчинки – нетерпеливе очікування, вона хоче почути, що її батько теж брав участь у цій сімейній справі.
– Його ще з нами не було. Віка з ним пізніше познайомилась. Тобто вони знали одне одного ще зі школи, але зустрічатися почали пізніше.
– І що? Ти казала: винесли крісло.
– Ну от. Винесли крісло в коридор, воно все одно було старе, продавлене, у ньому й вимостили йому тепле кубельце. Лорд вистрибне й спить. Задоволений.
– І одужав врешті-решт?..
– Та ні. Яке там одужав… Скільки років був із нами, стільки й хворів. Це зараз ветлікарень скільки хочеш, і там, і там, а тоді на все місто – жодної. Завезли його якось аж у Київ, його там обстежили, сказали так: уся піщєварітельна система, як це сказати правильно… – травна, нікуди не годна. І тоді мої навчилися уколи робити і крапельниці ставити. Подивилися як ветлікар це робить, купили ліки, системи, все що треба – і навчилися. Лорд все терпів, все понімав, і такий прєданий був…
– Відданий, бабусь… – озивається хлопчик.
– Правильно – відданий. Немає у світі нікого, прєданішого за собаку.
– Він знав, що ви його любили?
– Аякже, знав.
– Ну, як ви говорили: Лорд, ми тебе любимо, – так?
– Та ні… Так не говорили.
– А як?
– Твій тато, Тимур, казав: ох ти ж, морда… І чухав йому за вухом, а собака мружився від радості. Вітя його дуже любив.
– А ти?
– Спочатку – ні. Я його через своїх дітей полюбила. Не одразу. Спочатку навіть думала: або я, або він. Було таке. А згодом мені його жалко стало. Бачила, як мої доньки і майбутній зять, а тоді й другий, за тим Лордом ходять, і не замітила, як воно сталося. Ми усі його любили.
– То що, він одразу був як старенький? Тільки лежав і не бавився ні з ким?
– Чому? Бавився. Він був дуже життєрадісний і терплячий, не жалівся, не скавучав. А яке було кумедне! Як ми сміялося не раз із нього. А він бачив, що ми тішимось, і ще більше старався. Що ж ви думаєте – як хворе, то й радіти не вміє?.. Лорд ще довго протягнув… А тоді, бачимо, здає наш пес. Задні лапи волочить. А от вже й ходити не може, мучиться. Прийшлось усипити.
За вікном проноситься зустрічний поїзд, миготить гуркітлива строката стрічка, широка, на все вікно, затуляючи світло.
– Він все понімав, – веде оповідачка, коли гуркіт тане на віддалі, – плакав, і ми усі над ним плакали. А після того сказали собі: все, ніяких більше собак. А он вже, бачу, пішли знову розмови про собаку…
Тимур нахилився, намагаючись перехопити погляд бабусі, показати їй очима на сестру. У тої сльози, великі прозорі, котилися горошками по щоках.
* * *
– Ну чого ти, Єво…
Та вмить опинилася біля бабусі, обхопила її, припала до грудей. Плечі трусилися.
– Не плач, моя хороша, – жінка обійняла онуку. – Що зробиш, що так світ устроєн… Усе живе старіє і помирає. Як наша бабця старенька, помниш? Ну не плач, Єво, не плач. Це ж давно було. Ви й не знали його, хороший був собака. І знаєте що – це ж головне: йому було добре з нами, він у нас як член сім’ї був. На рівних. Красивим не був і сильним не був, все життя хворів, мороки з ним було багато… А любили його. І він любив.
* * *
Купе виповнюється тишею, особливим беззвуччям, яке триває і триває.
– У мене теж був пес, – порушую я тишу.
Діти підводять очі на мене. Єва бере з бабусиних рук паперову серветку, витирає очі й ніс, запитує:
– Хлопчик чи дівчинка?..
І я їм розповідаю. Згадую те, про що давно не згадувала вголос, а лише подумки. Єва розпитує про найдрібніші деталі, Тимур мовчки гмикає, усміхаючись.
– Скільки він прожив?
Я відповідаю, і діти знову починають сперечатися: дванадцять років – це нормально чи мало, і скільки загалом живуть собаки. Єва замислюється, крутить кінчик волосся, позираючи у вікно, повертається до мене:
– Коли мені буде десь так двадцять два, а Тимуру двадцять п’ять, наш собака може померти від старості?
Ми мовчки перезираємося з пані Валею, поступаючись одна другій із відповіддю.
Першим озивається Тимур.
– Ну добре, – каже він. – Хай буде бігль. Теж непогана порода.
Автор: Галина Вдовиченко
