На початку військового конфлікту між Сербією та Хорватією двоє студентів останнього курсу Белградського університету, серб Зоран і хорват Іво, не бажаючи брати участь у братовбивчій війні, покинули свої країни. Спочатку вони знайшли притулок у таборі для біженців під Копенгагеном, а згодом у пошуках ліпшої долі покинули Данію, нелегально перебравшись до сусідньої Норвегії. На їхнє щастя, у Королівстві Норвегія існує давній закон, згідно з яким люди, які знайшли притулок у монастирях, не переслідуються – доти, доки там перебувають. Двоє друзів знайшли притулок у маленькому домініканському монастирі в Осло. Православний Зоран щоденно бігав на службу до православної церкви за три квартали від монастиря. Якось по дорозі з храму він познайомився з чарівною норвежкою, через кілька місяців одружився з нею і увійшов в бізнес дружини з чищення одягу мешканців столиці. Іво перебрався вглиб країни, де високо в горах, у декількох будиночках зі зрубу четверо ченців вели аскетичний спосіб життя – в молитві, постах і духовному подвизі. Монастир містився у відлюдній місцині, електрика, газ та инші блага цивілізації його не торкнулися.
Невибагливий Іво дуже швидко призвичаївся до монастирського життя. Він змайстрував собі маленький стільчик – такий, щоб можна було, стоячи на колінах, «трішечки» сидіти, і годинами молився в невеликій затишній каплиці.
Минув час, Іво отримав легальні документи на проживання в Норвегії, але монастир не залишав. На третій рік його перебування в монастирі настоятель почав розпитувати про його подальші плани на життя:
– Чи замислювався ти над своїм майбутнім? Хочеш бути ченцем? Чи хочеш знайти роботу і одружитися?
– Я молюся. І чекаю. Якщо Бог хоче, щоб я був ченцем – я буду ченцем. якщо Бог хоче, щоб я одружився – то одружуся.
Настоятеля ця відповідь цілком влаштувала, і на цьому розпитування завершилися. Іво продовжував годинами просиджувати-простоювати на колінах і питати в Бога Його волі.
*
Пітер був неймовірно вродливим – смаглявий, зі жвавими виразними блакитними очима, перед якими не могли встояти ні молоденькі дівчата, ні зрілі жінки. У ньому грала португальська кров батька і норвезька – матері, й він не стримувався від безкінечних любовних пригод. Не встояла перед Пітером і Христина – діяльна, жвава фламандка. Пітер привіз її з Голландії в Осло, щоб познайомити зі своєю мамою і заодно – показати красу своєї батьківщини. Подорожуючи на санях, вони заглибилися в гори. Відвідали і маленький монастир.
Ченці молилися. Увійшовши до каплиці, Пітер застиг, не в змозі ворухнутися. Його вродливе лице засвітилося якимось внутрішнім світлом. Складалося враження, що людина довго йшла до чогось невідомого і незвіданого, шукала, але не могла знайти. І ось нарешті… Пітер знайшов Любов. Не відриваючи погляду, він дивився на ікону Милосердного Ісуса, поволі опускаючись на коліна.
Христина ж, увійшовши до каплиці, відразу ж спинила свій погляд на Іво, що смиренно молився в кутку.
Раптом вона рішуче підійшла до нього і сказала, рубаючи кожне слово:
– Я хочу, щоб ви стали моїм чоловіком.
Іво відсунув свій стільчик, підвівся, але його ноги затерпли від довгого перебування в одному положенні, і він упав на підлогу. Ще лежачи на підлозі, він почав говорити:
– Так… так… Я згоден.
Христина подала йому руку. Уже виходячи з каплиці, Іво обернувся і вдячно глянувши в бік престолу, прошепотів:
– Сталося… Дякую Тобі, Господи.
*
Після трьох років спільного життя дружина не витримала моєї зарплати соціального працівника і разом з тещею наполягла на тому, щоб я вирушив за кордон на заробітки. Залишивши вдома сім’ю, дворічну дитину, я потрапив спочатку до Польщі, а потім – і до Норвегії. Після недовгих поневірянь я опинився в горах, у маленькому монастирі, щоб допомогти ченцям постелити нову підлогу в каплиці.
Там і почув від брата Пітера історію про Іво і Христину.
А коли ми везли дерево через маленьке селище, де мешкало це подружжя, Пітер запропонував зайти до них у гості.
Гарний, доглянутий будиночок, за будинком електричний пастух пасе кіз. Двері були відчинені, ми постукали. Не почувши відповіді, увійшли. Підлога у великому холі була застелена солом’яними килимками. Двоє милих малят – дворічна дівчинка та однорічний хлопчик – повзали від батька до матері. А вони, присівши по-турецьки один навпроти одного, з великою любов’ю дивилися один одному у вічі, і світ немовби не існував для них. Кілька хвилин ми з Пітером не могли відвести погляд від цього торжества любови. Потім брат тихенько смикнув мене за рукав і вказав на вихід. Ми вийшли на вулицю і Пітер тихо сказав:
– Не будемо їм заважати… «Що Бог злучив, людина нехай не розлучає».