Притчі 
У праці та молитві час у монастирі збігав швидко. Підлогу я настелив, пора було збиратися в дорогу на нову роботу. Ми з братом Рафаелем, присівши на краю скелі, вели неквапливу бесіду. Брат був з наших країв, але в пошуках усамітнення з Богом і суворого аскетичного життя опинився далеко від Батьківщини, у цих горах. Нас багато що об’єднувало, і ми потоваришували.
Сьогодні брат Рафаель, поринувши в спогади, згадував своє минуле.
«Поволі поверталася свідомість, наповнюючи розум і приносячи усвідомлення життя. Останнє несло з собою гіркоту, тугу та відчай. Якщо є життя – попереду ще один чорний день. Потрібне велике зусилля, щоб відкрити очі назустріч цьому дневі.
Душевний біль поєднувався з фізичним. Розривало голову, у роті було сухо-сухо.
До кімнати увійшла мати. Я чув її повільні кроки і знав, що вона зараз скаже. Мама присіла на край ліжка:
– Сину, схаменись. Тобі 27… Ти вже кілька років п’єш безупинно. Так і померти недовго, – голос мами звучав ласкаво.
Стільки лиха я їй завдав, а вона й далі любила мене.
– Це сильніше від мене, – не розплющуючи очей, прошепотів я. – Набагато сильніше.
– Тут гроші. Я півроку збирала з пенсії, – голос матері звучав втомлено. – У сьогоднішній газеті оголошення є. Лікують від цього.
Мама підвелася з ліжка. Біля дверей зупинилась:
– Синочку, прошу тебе, не пропий.
Десятиденне лікування притлумило потяг до спиртного… і не більше. Повертаючись додому, я шкодував матір і її невиправдані сподівання. На себе махнув рукою: “Не жилець…”.
Біля будинку, навпроти моїх вікон, випивали товариші.
“Зараз побачать, наллють… і все…”.
Різко звернувши убік, кущами обійшов будинок і чкурнув у під’їзд:
Фу-у… аж спітнів.
– Не йди на вулицю, сину, не йди, – голос мами тремтів, – посидь удома, а там, може, попустить. Мені тут сусідка Біблію дала, може, почитаєш?
*
Читав п’яте через десяте, багато пропускав. Чимало було незрозумілого, нудного, чудернацького. Але читав. Образ Бога виходив непривабливий. Я не розумів Його жорстокости щодо Свого вибраного народу, а особливо – до инших народів. Надію вселяло хіба що ставлення Бога до Давида.
“Той ще хлопець, – думав я, – бандюга і рекетир, бабій і гуляка, а Бог його все одно любив. Точнісінько, як мене моя мама.”
Прийшла сусідка:
– Ходімо до пастиря нашого. Він тебе розуму навчить.
“Чому б і ні”, – подумав я.
На зустрічі була сусідка, пастир, якась молоденька дівчина, що теж прийшла уперше. Подивилися відео про створення світу, потім пастир щось довго завчено говорив. Нічого не розуміючи, я відверто нудьгував.
Коли вийшли втрьох на вулицю, сусідка сказала, звертаючись до дівчини:
– Ти приходь післязавтра, буде більше людей, буде цікавіше.
А потім до мене: “А тобі пастир сказав не приходити, може, колись, иншим разом…” І махнула рукою непевно.
«Є причина набухатися», – зрадів я.
– Значить не твоє це, – спокійно сказала мати, – читай далі, знайдеш.
Її спокій передався мені. Продовжував читати. Особливо сподобалася “Пісня пісень”. І, раптом, як грім з ясного неба – “Нагірна Проповідь”. “…Не противитись злу, … йди дві милі, … віддай, … підстав… Будь милосердний…”.
– Де? Де так можна жити? – не стримуючи себе, вголос закричав я. – Вкажи мені місце, Господи, де можна так жити!
Тихий голос всередині мене відповів:
– У монастирі.
Два роки в монастирі пролетіли швидко. Мені подобалося моє послушництво – робота в храмі.
Сьогодні була неділя, а значить, будуть і шлюби. Ось і перший. Я відчинив великі двері храму. Увійшли прекрасні молодята в супроводі батьків і гостей. А за ними, бочком, у брудній фуфайці, неголений бомж. І просто – на середину храму, до розкішно вбраних гостей. Підкравшись до бомжа ззаду, я схопив його за руку, вивів з церкви і з силою відштовхнув:
– Іди звідси!
Ніч я не спав. Ніколи в житті мене так не мучила совість. Я вив, благаючи в Бога:
– Приведи його завтра… приведи його завтра… приведи…
На ранок Бог відповів любов’ю – привів учорашнього бомжа.
– Підвів я вас учора, – пробурмотів той.
– Пробач мене рідний, пробач, – мене переповнювали почуття радости, розчулення, вдячности… – їсти хочеш?
Я дивився, як бомж наминав канапки, гладив його брудний рукав і промовляв:
– Їж, їж, я ще принесу.
Наступної ночі я знову не спав, молився:
– Боже Милосердний, обдаруй Своєю любов’ю того пастиря, який сказав колись більше не приходити мені до нього. Пошли йому грішника, щоб, проявивши до нього своє милосердя, він сам став ближчим до Тебе.»
*
Закінчивши свою розповідь брат Рафаель підвів свій погляд:
– Завтра, Богдане, ти ідеш туди, за перевал, збирати чорницю. Можна тобі дати пораду?
– Навіть треба!
– Як і мене, Бог витягнув тебе з пекла. Хай там що трапиться у твоєму житті, пам’ятай про це, і будь Йому вдячний. Попри все, будь Йому вдячний.
