Притчі 
Зима наздогнала нас на другий день подорожі. Знемагаючи від утоми, голоду та холоду, ми не раділи ані першому снігу, ні красі навколо нас. Переночувавши в будиночку лісорубів на перевалі, почали спускатися вниз До найближчого населеного пункту було ще пів дня шляху…
Ще вчора вранці ніщо не віщувало біди. Відпрацювавши сезон на зборі чорниці, ми з Павлом вже підраховували заробітки, мріючи про повернення додому. Павла в Варшаві чекала велика родина – мати, дружина і п’ять доньок. Я дуже хотів побачити сина. Але господар чорничних плантацій вирішив инакше. Очевидно, він теж підраховував свої прибутки, і їх йому видалося мало. Він зробив найпростіше, що можна зробити. Звинуватив нас у крадіжці, навіть не завдаючи собі клопоту доказами. Його зять служив у поліції, а хто були ми? Нас просто вивезли на гірську звивисту дорогу і, показавши напрямок шляху, відпустили. І на тому спасибі…
Спочатку ми крокували бадьоро, хоч і йшли вгору – добре, що встигли поснідати. А далі було все важче і важче. Але найважче було те, що ми розуміли: повернення додому нам не світить, треба знову шукати роботу, і дітей своїх ми побачимо не раніше, ніж через рік. До того ж ми так себе картали! Адже знайомі норвежці попереджали нас про непорядність хазяїна, але ми «купилися» на заробіток, який він пропонував і проігнорували всі попередження.
До вечора вийшли на перевал, переночували в будиночку лісорубів. Їжі в ньому не було, але була пічка і відро. Джерело поруч, дрова скрізь. А о п’ятій ранку знову вирушили в дорогу. До одинадцятої раптом похолоднішало, подув різкий вітер, о дванадцятій вже валив сніг.
У сутінках, абсолютно бездумно, на повному автопілоті ми увійшли в чистеньке доглянуте містечко біля підніжжя гори, що так виснажила нас. Бредучи по центральній вулиці (всього їх тут було три), шукали церкву. Можливо, священик чи хто б там не був, не відмовить нам у шматкові хліба…
Церковця була неймовірно малою, присадкуватою. І зачиненою… Але за церквою стояв будиночок, теж невеликий і такий же чистенький та доглянутий. Але найголовніше – з комина клубочився дим, смачно пахло, і там були люди! Майже бігом, з останніх сил ми кинулися туди. Перед нами відкрилася чудова картина: група закутаних у ковдри людей смажила на мангалі ковбаски.
– Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! – Павло зовсім втратив голову.
– Слава Ісусу Христу! – повторив я, не відводячи голодного погляду від мангалу.
Ми навіть не звернули уваги, що невисокий сивий чоловік у джинсах і светрі відповів нам на наших рідних мовах:
– Амен. Слава навіки!
– Поїсте з нами? – продовжував він вже англійською.
Поруч заметушилися решта учасників бенкету, наповнюючи нам тарілки салатом, кетчупом, сосисками і тим, що вони називають гірчицею.
Нам з Павлом було абсолютно однаково, як ми виглядали в очах цих людей. Ми їли! Запихали в рот, кидали, бруднилися… Ми їли!
Інтелігент у п’ятому коліні, нащадок дворян і прекрасно вихована людина, Павло «смачно», від усієї душі, гикнув, схилив голову мені на плече і заснув. Останнє, що я пам’ятаю, – як двоє високих чоловіків несли мого побратима в будинок…
*
Прокинулися ми лише під обід наступного дня. Обід був чудовим, але ще чудовішою була атмосфера за столом. Видно було, що ці люди ставляться один до одного турботливо. Инше слово важко і підібрати. Навіть жартували вони одне з одного доброзичливо й не колюче. Абсолютно беззлобно «пройшлися» і по нас із Павлом.
Після обіду ми перейшли в просторий хол з каміном.
– Будемо знайомитися!? – напівзапитав-напівствердив сивочолий чоловік, що відповідав вчора на наші вітання.
Знайомство вони почали з себе, даючи нам час звикнути, перейнятися до них довірою і відчути атмосферу щирости, яка панувала в цьому будинку.
Сивий чоловік виявився місцевим священиком, родом із Закарпаття. Коли йому виповнилося 18 років, загинув його батько, і він разом з матір’ю-полькою виїхав до Польщі. Тому й знав польську, українську та російську мови. Закінчивши римо-католицьку семінарію, з головою поринув у соціяльну роботу.
– І майже загинув для Бога, – задумливо сказав отець Ентоні, – Людський гуманізм всмоктує своєю видимістю добра. Треба Божої благодаті, щоб зрозуміти глибоку різницю між гуманізмом людським і гуманізмом Бога. Гуманізм людини обмежений рамками людського життя, від народження до смерти. Гуманізм Бога для кожної конкретної людини простягається від зачаття у вічність, виходячи за рамки часу і простору. Иншими словами, людський гуманізм спрямований на тіло людини, заохочуючи аборти, евтаназію, гомосексуалізм і розуміння життєвого успіху як влади, грошей, слави. А Божий гуманізм спрямований на душу людську, і з позиції вічности аборт – вбивство, евтаназія – самогубство, гомосексуалізм, як пише Біблія, – «мерзота», а життєвий успіх – це повнота Духа Святого.
Бог не обділив Своєю благодаттю нерозумного вчорашнього семінариста, що горів спрагою діяльности, і отямившись, Антон прийняв свячення. На його ж прохання і був відправлений на далеку важку парохію в гори Норвегії.
Не треба бути дуже проникливим, щоб зрозуміти, чи радше відчути, що саме отець Ентоні був душею всієї цієї компанії. Навіть, можна сказати, охоронцем духу.
Але керувала тут всім надзвичайно вродлива молода жінка Єлизавета.
Єврейка-християнка, вона покинула Ізраїль після того, як від бомби терориста загинули всі її близькі – мати, батько, сестричка. Не в силах жити там, де все нагадувало їй про втрату, приїхала до товаришки в Норвегію. А тут зустріла Барта, одного з найдобріших людей у світі.
Барт, католик із Нової Зеландії, потрапив до Норвегії разом з трупою циркових артистів, де він завжди був на перших ролях. Але зустрів Єлизавету… І осиротілий цирк поїхав на батьківщину без свого першого номера.
Двометровим громилою, який разом з Бартом заносив вчора в будинок сплячого Павла, виявився Дитріх, лютеранин з Німеччини. Успішний рок-музикант, пісні якого наспівувала вся країна, свій внутрішній біль глушив алкоголем, наркотиками і безладним сексом. Але біль не вщухав, ніби взиваючи до чогось иншого, чистого. У пік кар’єри Дитріх раптом все покинув, і з гітарою, наметом, спальним мішком та необхідними речами в наплічнику рушив у подорож у тутешні гори. На одній з туристичних стежок йому трапився величезний лось, що шукав собі подругу. Прийнявши Ді за конкурента, загнав його на дерево і стеріг майже добу.
– Саме там я й почав молиться, на цьому дереві. – Ді сміється, – Все не як у людей. Инші приходять до Бога завдяки людям, а я завдяки лосеві.
На щастя, стежка була знайома иншим туристам. На світанку наступного дня група молодих баптистів-євангелистів з Фарерських островів галасом і піснями відігнали лося. Звільнений Дитріх, ледь опустившись на землю, заспівав їм гимн любови до Бога, що увійшов у його серце минулої ночі. Результатом його гімну любови стала любов молоденької тендітної євангелистки Моніки.
– Я думаю це все ж таки справа рук Бога, а не лося, – дзвіночком звучить тоненький голосок Моніки. – Та й сам лось – справа рук Бога.
У холі були ще двоє людей, яких ми не бачили вчора.
Бред, англіканець з Манчестера, володар дивного прізвища Гудмен. Загальний улюбленець і «приколіст», Бред усе своє свідоме життя хотів бути ченцем. Але жодного разу навіть не спробував переступити поріг якогось монастиря. Прекрасний адміністратор, чудовий фокусник, по дитячому глибоко віруюча «добра людина», він ішов по життю легко і весело, приносячи радість довколишнім.
Останнім з тих, що сиділи в холі, був Кристіян, син чилійського комвіяжера і російської емігрантки, яку його батько нелегально вивіз із Владивостока. У Кристі дивно поєднувалися благопристойність і душевність православної матері та любов до азартних ігор безбожного батька. Вже потім, коли ми вчотирьох – Бред, Кристіян, Павло і я – жили в одній кімнаті, дивно було спостерігати за нашим російським чилійцем. Часто вночі він вставав, що б творити Ісусову молитву, а потім раптом загулював на кілька ночей в казино або иншому розважальному закладі.
Всі разом (крім отця Ентоні, звичайно), вони були трупою мандрівного цирку. Ось уже три сезони подорожували Норвегією, даючи вистави по містах і селах, тішачи місцевих хлопчаків, відриваючи їх від комп’ютерів. Всього місяць тому вони досягли і цього маленького містечка. І скориставшись запрошенням священика, зупинилися до весни в його парохіяльному будиночку.
*
Ось ми і знайшли роботу. Нашим новим друзям потрібні були працівники сцени. Хоча це голосно сказано. Павло виявився професійним піротехніком (скільки знаю цю людину – стільки він мене по-доброму дивує). Я непогано знаю авдіотехніку, а ще в мене був досвід роботи зі світловою технікою. Свого часу, коли я вештався по неосяжних просторах Радянського Союзу, доля закинула мене на Урал, до Пермі. Була зима і треба було десь притулитися. Притулок мені надав світлооператор місцевого театру дід Андрій. Він дуже любив свою роботу, можна сказати, жив нею. Йому скоро було на пенсію і він шукав заміну, кому міг би передати свої вміння, досвід, ідеї. До мене він ставився чудово, я ночував в операторській, їв те, що він принесе, допомагав йому в усьому. І вчився керувати «світлом і тінню», як любив говорити про свою роботу дід. Але прийшла весна і потягнула мене в дорогу. Поцупивши в глибоко шанованого мною діда 50 рублів, я рушив у бік Свердловська.
Через багато років, вимучений болем покаянної душі, я намагався знайти діда Андрія і відшкодувавши йому збиток, випросити прощення, але, на жаль, на той час він вже помер.
*
Незабаром ми стали повноправними членами трупи, разом з усіма приступивши до підготовки нового сезону.
О сьомій ранку отець Ентоні служив месу, на якій були присутні Барт, Павло і я. Як греко-католик, я міг приступати до Святих Тайн Покаяння та Євхаристії, хоча иноді сумував за нашими східними церковними традиціями. До пів на восьму до церкви підтягувалися всі инші. Отець завершував службу, і лідерство в молитві брала на себе Єлизавета:
– Благословенний Ти, Господи…, – тихо заспівувала вона псалом, і ми входили до її співу, намагаючись потрапити в такт.
– Подаруй мир моїй Батьківщині! – просила Єлизавета.
– Дай здоров’я моїм донькам, – Павло.
– Зроби мого чоловіка трохи м’якшим, – Моніка про Дитріха.
Кожен просив про своє, а решта долучалися:
– Просимо Тебе, Господи…
*
Після сніданку починався робочий день. Отець Ентоні сідав у старенький «фордик» і їхав до своїх вірних. Бред об’їжджав міста та селища по проходженню нашого маршруту, привозячи дозволи від мерій та магістратур на розміщення нашого циркового шатра для вистав. Їхав він все далі й був відсутній дедалі частіше. Ми, всі инші, йшли на околицю містечка, де на засніженому невеликому футбольному полі стояла наша фура з цирковим добром. А далі йшла виснажлива наука. Треба було до автоматизму навчиться швидко розкладати намет, підключати і налаштовувати апаратуру, стелити килими, ставити трапеції… Дивлячись як до сьомого поту мої друзі відпрацьовували свої номери, я дивувався їхній працездатності.
Віддаючи данину пам’яті обдуреному мною дідові Андрію, намагався свою роботу світлотехніка виконувати дуже відповідально. Багато з його ідей, про які він мріяв, але так і не зміг втілити, я застосовував, притому не найгіршим способом. Думаю, дід допомагав мені з неба в моїй роботі зі світлом і тінню. І, сподіваюся, простив мене і радів за мене разом зі мною.
Вечорами, повечерявши, зовсім розбиті й утомлені, ми збиралися в холі біля каміна. Молилися, спілкувалися, співали псалми, жартували або сумували… Отець Ентоні говорив мало, але сама присутність цієї спокійної, чудової людини глибокої духовности створювала атмосферу затишку і доброзичливости. Часом ми просто відчували якусь містичну присутність Святого Духа.
І для одного з нас молитви ці не минули даремно. А я удостоївся чести бути присутнім при чуді покаяння…
На Новий рік, у відповідь на привітання, я отримав з дому листа. Дружина писала, що я «безвідповідальний невдаха», що їй треба «влаштовувати своє життя і майбутнє дитини», що вона зустріла «справжнього чоловіка, який стане гідним батьком» для її сина.
До листа було докладено фото, на якому моя дружина обнімала кремезного дядька зі золотим ланцюгом на шиї, а на руках у нього щасливо сміявся мій синочок.
Попросивши дозволу в отця Ентоні, я зателефонував додому.
– А-а, Богдане… – єлейним голосом, погано приховуючи зловтіху, відповіла теша. – Оленки і хлопчика немає. Вони разом з Денисом відпочивають у Карпатах. Подзвони, будь ласка, – на слові «будь ласка» теща зробила наголос, – у понеділок.
І поклала слухавку.
Була субота, два дні пройшли як жахіття, я поривався їхати додому, вночі марив і, врешті-решт, зліг з температурою.
У понеділок дружина відразу ж перейшла в атаку:
– Ти лох і нездара! Я не хочу з тобою говорити! Усе, що мені потрібно – нотаріяльно завірені згоду на розлучення і дозвіл на виїзд за кордон для малого. Ми з його новим татком їдемо відпочивати в Єгипет.
Слова «новий тато» зовсім збили мене з пантелику, у голові закрутилося, і щоб якось захиститися, я навів останній аргумент:
– Я католик, а католицька церква не дозволяє розлучень.
– А мені начхати! – у голосі дружини переважали верескливі нотки. – Я з твоєю довідкою до церкви не піду, мені потрібен штамп у паспорті, – і кудись убік: «Боже, який він ідіот».
*
Гарячка відпустила мене тільки через тиждень. Хлопці доглядали за мною, молилися, і вже через десять днів після розмови з дружиною, не впевнений у своїй слушності, я вирушив у долину, у Велике місто до нотаріуса. Зі мною зголосився їхати Кристі, оскільки всі побоювалися відпускати мене одного.
– Дивись, Кристі, церква з банями. У нас в Україні так виглядають православні церкви. Давай зайдемо.
– Якщо хочеш…, – без особливого ентузіязму погодився він.
У церкві правилася служба. Священик заспівав перше прохання єктенії, за яким, я знав, буде молитва «Отче наш».
Кілька жінок неймовірно мелодійно і задушевно відповіли:
– Го-осподи, поми-и-луй!
– Стен, Стен, – смикав мене Кристі за рукав, – тут все, як у нас у Чилі, у церкві, де мене хрестили, і куди ми ходили з моєю мамою.
Сльози струмком бризнули з його очей, він упав на коліна і відбиваючи поклони, дедалі голосніше вигукував, заглушаючи спів священика і вірних:
– Лорд, хэв мерсі! Лорд, хэв мерсі!
Його англійське «Господи, помилуй» змінилося іспанською, і раптом відчувши неймовірний біль у грудях, я опустився на коліна поруч з Кристіяном, шепочучи:
– Господи, прости їй…
Терпляче завершивши службу, священик підійшов до нас. Почувши мою українську, він звернувся до мене:
– Брати православні?
Я вказав на Кристі.
Священик поклав свою руку на плече мого товариша. Той підняв до нього мокре від сліз обличчя і з якихось глибин підсвідомости, де зберігається наше дитинство, чистою російською мовою промовив:
– Батюшка, исповедь…
Вперше за багато-багато ночей Кристі спав міцно, з посмішкою на устах, щасливим сном безневинно засудженого і помилуваного перед стратою.
*
Весна в горах Норвегії коротка. Не встигає розтанути сніг, як через три тижні вже щосили припікає літо. Ми вирішили влаштувати виставу ще до настання весни. Першим на нашому шляху було високогірне містечко, затиснуте між двох скель. Шість місяців на рік сонце ходило по колу, не заглядаючи в нього. І лише на початку березня висвітлювало вершечок місцевої ратуші. І тоді в місті починалися святкування. Ми мали встигнути до них на карнавал.
Розлука була важкою. Хоча ми приготували костюмовану виставу для отця Ентоні, багато жартували і сміялися, але пізно увечері смуток все ж таки переміг нас. Всі ми добре розуміли, що прийшов час прощатися з нашою чудовою згуртованою громадою.
На світанку ми з сумом покинули гостинну парохію маленького норвезького містечка. Отець Ентоні довго стояв біля воріт, дивлячись нам услід…
