Притчі 
Все літо та осінь ми подорожували Норвегією, ставлячи циркові вистави. Але наближалась зима і потрібно було вирішувати, що далі… Наші подружні пари вирішили купити будинок на Атлантичному узбережжі і створити там дитячий санаторій, Павло повертався до своєї сім’ї до Варшави. Кристі хотів повернуться в Чилі, віддати свої борги і почати нове життя. У мене восени закінчувалась віза.
Мені було шкода покидати цю країну, з її північною красою і спокійними, трохи холодними, але добрими людьми. На жаль, візу мені не продовжили, запропонувавши залишити країну в десятиденний термін. Мені нікуди і ні до кого було поспішати. Дружина відвезла нашого сина не на відпочинок до Єгипту, а в еміграцію – до далекої Канади. Гроші можуть багато, а в її нового чоловіка грошей кури не клювали. Залишався ще дім моїх батьків, але мені було заборонено переступати його поріг. Минуло багато років, але сестра так і не змогла пробачити мені моїх п’яних бешкетів, бійок з її чоловіком, а найголовніше – смерти наших батьків. Вмираючи, і батько, і мати вимовляли моє ім’я, але про те, що вони померли, я дізнався тільки багато місяців по тому. Напевно, до кінця життя спогад про моїх близьких страшним болем відгукуватиметься в моїй душі.
Перед від’їздом я вирішив провідати ченців гірського монастиря. У монастирі з візитом перебував Юджин, співробітник Червоного Хреста міста Ламера. Саме він і запропонував мені приєднатися до нього. Через тиждень Юджин мав їхати з транспортом гуманітарної допомоги до Етіопії.
Тиждень в монастирі пройшов у молитві й тиші, трохи залікувавши рану безнадії в моїй душі.
З монастиря я вийшов опівночі, щоб до ранку встигнути до Юджина. Було приємно йти вночі лісовою гірською стежиною. Місяць світив ясно, відблискуючи сріблом чистого снігу, створюючи химерні тіні на деревах, скелях, пагорбах… Вона справді прекрасна, Норвегія. Пройдуть роки, а ці гори не раз будуть приходити до мене в снах…
Кинувши наплечник на заднє сидіння, я сів біля Юджина.
– Пиво? – запитав він, вказавши на пластмасову пляшку, прикріплену до мого наплечника.
– Ні, чай, – посміхнувся я. – Кожна людина випиває у своєму житті певну кількість алкоголю. – Свою кількість я випив до тридцяти років життя.
І вже серйозно додав:
– Я не п’ю вже чотирнадцять років.
– Я – сім, – сказав Юджин і, помовчавши, спитав: «Тобі теж Бог сказав не пити?»
– Ні, – засміявся я, – це радше я просив у Бога, щоб він ДАВ мені не пити, – я зробив наголос на слові «дав».
– А мені сказав Ісус…
Юджин виріс у місті, в якому проходили етапи Кубка світу з гірськолижних видів спорту. Усі його однолітки мріяли про високі досягнення в слаломі або швидкісному спуску. А Юджин марив футболом, жив ним, мріяв тільки про нього. Будь-яку вільну хвилину він присвячував роботі з м’ячем, посилено тренувався. Для того, щоб поставити силу удару, прив’язував до підошов свинцеві пластини й годинами стріляв по воротах. У вісімнадцять років він вже грав у «Русенборзі», найсильнішій команді Норвегії. Коли виповнилося 27, його запросили в англійський клуб «Манчестер Юнайтед», одну з найсильніших футбольних команд світу.
– Двічі, – Юджин підняв вгору два пальці, – чуєш, Стене, двічі я грав на лондонському «Вемблі»! І забив гол лондонському «Арсеналові»!
Слава, великі гроші, легкодоступні шанувальниці зіграли з Юджином поганий жарт. Порушення режиму, оргії, пиятики. .. Футбольну кар’єру він завершував у рідному Ламері, у клубі другого дивізіону. Потім його прогнали і звідти. Він вдарився в алкоголь, бо життя без футболу не уявляв. Одного ранку, похмеляючись у барі, Юджин підніс до рота склянку з віскі і…
– Хтось притримав мене за руку і лагідний голос запитав: «Може, досить?». Я озирнувся. У ці ранкові години бар був порожній. І лише у віддаленому кутку стійки місцева повія про щось стомлено спілкувалася з барменом. – Юджин посміхнувся.
– Потім мені казали, що це була галюцинація. Але я впевнений, що це був Ісус. Ніяка галюцинація на дасть сили алкоголікові не пити упродовж семи років.
– Круто змінивши життя, він почав працювати в Червоному Хресті, збираючи по Норвегії, Швеції і Данії пожертви, речі, продукти. І віз морем ці вантажі до Африки, здебільшого в Етіопію, де в той час був великий голод. Упродовж семи років він не випив жодної краплі спиртного.
– Все б було добре, Стене, – сумно мовив Юджин, – якщо б не одне. Щоночі мені сниться «Вемблі».
Ми мовчали, кожен думав про своє. Потім Юджин якось просвітлів:
– Не мій останній вантаж. В Адіс-Абебі я потрапив на тренування дитячої футбольної команди. Там був хлопчина років дванадцяти. Талант! Самородок! Якщо його не занедбати, якщо попрацювати з ним, Стене, побачиш, через десяток років цей малий вийде на поле стадіону «Вемблі» у формі «Манчестер Юнайтед» і ушкварить гол «Арсеналові». А я його до цього підготую. – й додав: «І не дам спитися».
*
Час за розмовами минав непомітно. В обід ми перетнули кордон зі Швецією, а до вечора досягли долини вітряків, недалеко від Мальме. Вітряків тут були сотні або навіть тисячі.
– Чудова ідея для забезпеченням електроенергією, – сказав я.
– У мене тут давній друг працює, обслуговує вітряки. Хочеш, поговорю з ним, може візьме тебе до своєї бригади? – запропонував Юджин.
Що ліпшого міг я бажати для себе у своєму становищі?
