Притчі 
«Клітка» у шведській поліцейській дільниці не дуже відрізнялася від «кліток» у передмісті Вільнюса, сибірському селищі Федорівка або далекосхідному Амурську, в яких мені довелося побувати. Тільки от поліцейські, на відміну від радянської міліції, були ввічливі й не агресивні. У лютому вони провели рейд по затриманню нелегалів, мене виловили і доставили у відділок. Отже, мене чекала депортація.
Металеві двері «клітки» відчинилися, молодий офіцер делікатно підштовхнув всередину невисокого чоловіка інтелігентного вигляду. Той, присівши на лаву, заойкав:
– Ой-йо-йой!
Ніхто не вміє «ойкати» так, як це робимо ми, в Україні.
– Привіт земляче, – посміхнувся я. – Звідки ти?
– Полтава.
– Ну значить депортувати нас будуть разом, вже веселіше.
– Та ні, мене не депортують, – у голосі звучала впевненість, – зараз прибіжить мій шеф і все владнає.
– Либонь, кадр ти цінний, – покпинив я.
– Ну так, – не образився він на іронію. – Працюю санітаром у місцевій приватній клініці для душевнохворих. Там більшість людей після стресів. Я їх розумію, і вони мене люблять.
Поглянувши на мене добрими, спокійними очима, додав:
– Я свій стрес пережив завдяки Богові.
– Видно, що пережив, очі в тебе світлі, – ця людина викликала в мене симпатію своєю внутрішньою силою і теплом. – Розкажеш?
– Розкажу, чому ні, може, і тобі це допоможе.
*
«У нас у родині молитва звучала завжди. До неї я був привчений з дитинства. А ось перше питання Богу я поставив на першому курсі інституту. Отримавши стипендію, я гордо ніс додому, мамі, перші свої зароблені гроші. Це справді було вперше, і я був щасливий. У під’їзді мені підставили ногу, кілька разів вдарили в живіт і забрали все, що в мене було.
Сидячи, побитий і пограбований, на сходовому майданчику, я питав Бога:
– Чому Ти мене не захистив? Адже вони свідомо йшли на підлість, усвідомлено робили зло. А Ти мовчав… Адже я люблю Тебе, молюся… А Ти виявився абсолютно байдужий до мене…
Бог відповів мені тільки через багато років.
*
Інститут, аспірантура, кандидатська… Одружився я пізно, шалено кохаючи свою дружину, і був на сьомому небі від щастя.
Розвалився Союз. Наш проєктний інститут розформували, я працював на дрібній посаді в приватній фірмі. У сім’ї гостро бракувало грошей. Новий пострадянський світ пропонував багато принад. Дружина вимагала їх дедалі наполегливіше і частіше. Товариш порадив взяти кредит, звів з “потрібними” людьми. Відкривши фірму і пропрацювавши кілька місяців, я збанкрутував. Абсолютно не вміючи вести бізнес, не маючи “ділової” хватки в цій справі, я був “лохом”. Мене швидко “підставили”, “обвели навколо пальця”, і, крім боргу “потрібним” людям, я опинився ще й у боргу перед своїм товаришем та постачальниками.
Дружина пішла жити до своєї матері, сказавши, що їй набридло жити в злиднях, дивлячись на моє сумне обличчя. “Потрібні” люди вимагали борг, а, инакше погрожували розправитися з моєю родиною. Кілька днів по тому зателефонувала дружина, повідомивши, що їй погрожують також. Товариш допоміг терміново, за пів ціни, продати квартиру, і на таких же умовах – обладнання фірми. Віддавши борги, одного, далеко не чудового дня, я прокинувся в дачному вагончику мого покійного батька. Без дружини, квартири і засобів існування.
Місяць я протримався, підробляючи на сусідніх багатших дачах. А потім дізнався, що в моїй колишній квартирі щасливо живуть мій товариш з моєю дружиною.
Я став волати до Бога:
– Боже, чому Ти не послав вогонь з неба, щоб спалити цих людисьок? Адже вони свідомо продумали і втілили свій хитромудрий, підступний, підлий план. А Ти мовчиш! Чому терпиш зло? Чому не покараєш? Поглянь довкола! Скільки людей творять зло, чинять підло, несправедливо! Скільки завдають сліз і лиха! А Ти сидиш собі на Своїх небесах, і Тобі байдуже до нас…
Мабуть, у моєму питанні було стільки безмежного відчаю, що, досягнувши тих глибин мого людського серця, в яких живе дух Божий, воно викликало відповідь:
– Дай людям робити те, що вони хочуть. А ти роби те, що хочу Я.»
*
Розповідь полтавчанина розворушила мені душу. Спав я тривожно. Мені наснився син у великому ковбойському капелюсі. У руках він тримав золоті ланцюги, у ланцюги були запряжені моя дружина і її новий чоловік. Малюк неприродно реготав, а навколо них, ляскаючи себе руками по боках, бігала теща, «кудкудахкаючи»: «Ми знесемо яєчко, але не просте, а золоте… Ми знесемо яєчко, але не просте, а золоте…».
Прокинувся я в холодному поті. «Навіщо, Боже? Чому?»
Намагаючись заспокоїтися, молячись Ісусову молитву, я заплющив очі. І… зустрівся поглядом з нею – тією, що кровоточила раною моєї душі.
Я зустрів її в російській глибинці, десь під Саратовом. Прекрасну і чисту, з великим серцем, що зуміло полюбити мене, брудного бомжа.
– Дивись не закохайся в мене, – шепотів я їй.
– А я вже, – дзвінкий сміх моєї Світланки, щасливі очі, в яких я бачив рай та звільнення з мого брудного алкогольного полону.
«Як довго я тебе шукав, Світланко, як довго я тебе чекав». А алкоголь чекав на мене, зачаївся й чекав… І в один момент вдарив. Несподівано і підло…
Після триденного запою я сів в електричку і поїхав, виправдовуючи себе тим, що життя зі мною, безнадійним алкоголіком, було б для неї нестерпним. Згодом я дізнався, що покинув її вагітною, що вона болісно пережила мою зраду і в неї стався викидень. Зрадивши свою Світлану з алкоголем, я погубив свою дитину.
Потім я шукав її через знайомих й інтернет, щоб вимолити прощення, але безрезультатно.
– Світланко, прости… Світланко, прости… – шепотів я в чужу темряву «клітки» шведської поліцейської дільниці.
