Притчі 
Депортації мені вдалося уникнути. Той самий молодий офіцер відвіз мене до Мальме і простежив, що б я сів на пором до польського Свиноустя.
«Що робити далі?» – ламав я голову, стоячи на палубі гарного білого порома.
– Богдане! Невже це ти? Що ти тут робиш? – рідна українська мова музикою прозвучала в моїх вухах.
Я не розмовляв українською і не чув її понад два роки. Вигук належав елегантно вбраному чоловікові зі спокійними очима та благородним обличчям. Не відразу я упізнав Сергія, мого першого клієнта…
*
Вісім років тому я повернувся з Польщі зі свіжоспеченим дипломом бакалавра соціяльної роботи та сертифікатом випускника Варшавської Школи терапевтів залежностей. Фонд «Життя без залежностей» надав мені кабінетик, де я міг почати роботу з алкоголіками і наркоманами. Інформація пішла по місту, і я чекав перших клієнтів. А вони все не йшли і не йшли.
Прочекавши тиждень, я вже почав переживати, що «нікому цього не треба». Але нарешті у двері постукали і на моє «увійдіть» на порозі з’явився неохайно вбраний, непоголений чоловік:
– Можна, докторе?
– Заходьте. Присядьте. Взагалі-то я не лікар, а соціяльний працівник.
– Ну тоді ви мені навряд чи допоможете, – на його обличчі відобразилося розчарування.
– Дивлячись у чому, – я намагався розговорити свого першого клієнта.
– А що – не видно в чому? – з нотками агресії в голосі відповів він.
Видно було навіть дуже. Брудний, занедбаний, запах спиртного з рота…
– Охолонь, хлопче, – треба було брати ініціятиву у свої руки. – Кажи, з чим прийшов. Хочеш грошей на похмілля? Не дам! Хочеш зав’язати з «бухлом»? Допоможу!
«Наїзду» від «доктора» він зовсім не очікував, і раптом зм’якнув:
– Добре, мужик, не кип’ятись, а послухай…
*
Хлопця звали Сергієм і було йому всього 27 років, хоча виглядав на всі сорок. Перший свій термін відсидів у п’ятнадцять. Але зона для неповнолітніх Сергія не виправила, а радше озлобила. Після повернення на волю взявся за старе. Двадцять перший рік життя він зустрічав на зоні посиленого режиму. З бажанням мстити всім і кожному за «злодійку долю». Там і познайомився з Андрієм:
– Разом тягнули свої терміни на одному загоні, – Сергій замислився, пригадуючи. – Я був вражений… Андрій – він же бандюга, розумієш, а такою Людиною виявився!
– Вірячи в Бога, Андрій зав’язав, одружився, у нього народилася дочка, – продовжував розповідати Сергій. – А потім спливла якась стара справа. Вирок – 8 років «посиленого». Коли я прийшов на зону, він уже два роки відсидів. І продовжувати вірити у свого Бога!
Обличчя Сергія просвітліло:
– Він допоміг мені подивитися на себе з боку. Відкрив для мене Бога. Я багато чого переглянув у своєму ставленні до життя й до инших людей. – Сергій знову напружився, – П’ять років я чекав: от вийду на волю, почну нове життя. А виявилося, я тут нікому абсолютно не потрібний. Ні роботи, ні житла, ні ставлення людського…
Останні слова він майже кричав.
Сергій запив. Запив «по-чорному». Він і раніше пив, із самого дитинства. Але за цей останній рік, як звільнився з ув’язнення, опустився на саме дно, глибоко увійшовши в залежність.
– Добре, Сергію, давай будемо працювати, – запропонував йому я, – ось тільки сидиш ти в глибокій ямі, і гарувати треба буде безжально.
*
І ми справді гарували. Не шкодували ні себе, ні один одного. Працював я з ним неймовірно жорстко, «на межі». А він дуже хотів жити, і головне, – дуже хотів жити з Богом.
Притулок Сергій знайшов у свого брата, який укотре йому повірив. Приходив на терапію чисто поголений, у випрасуваному одязі. З кожним днем його обличчя світлішало. Через три місяці цей чоловік разюче відрізнявся від тієї неголеної, занедбаної особи, яка вперше з’явилася в моєму кабінеті.
На останнє заняття він прийшов не сам. Поруч з ним стояв високий, кремезний чоловік з розумними очима.
– Знайомся, Богдане, – Сергій увесь світився, – це Андрій.
Ще раз зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, я повірив йому:
– Що ж, Андрію, гадаю, що передаю Сергія в надійні руки.
*
Ми затишно вмостились у м’яких кріслах у холі третього поверху порома. Сергій розповідав, як Андрій привів його до своєї Церкви, як доброзичливо прийняла його громада, як минув рік, і йому запропонували навчатися в Біблійній школі, а потім дали рекомендацію на подальше навчання.
– І ось я священик Лютеранської Церкви, – він вимовив це з неймовірною радістю і почуттям власної гідности, – їду зі Швеції, зі стажування.
Потім раптом стрепенувся:
– А ти як, Богдане? Адже я весь цей час намагався стежити за твоєю діяльністю. Читав твої доповіді з конференцій у Венеції та Празі, у своїй роботі використовував твоє бачення духовного аспекту залежностей. Стягнув з інтернету розроблені тобою програми духовної терапії залежних і співзалежних. Чув, ти навіть на зоні суворого режиму вів групу з наркоманами. А зараз, що робиш зараз? Повертаєшся з якоїсь конференції?
– Із заробітків.
– Не зрозумів? – Він виглядав настільки розгубленим, що мені його стало шкода. – Як із заробітків, Богдане? У тебе ж талант! Ти ж терапевт від Бога!
– Мені просто треба було годувати сім’ю, Сергію. Просто годувати родину…
Вдалині засвітилися берегові вогні. Ми проговорили всю ніч. Треба було прощатися. Сергій довго й міцно тиснув мені руку. І з теплотою в голосі сказав:
– Спасибі тобі, Богдане… За все.
Мені раптом стало нестерпно сумно:
– Богові дякуй, Сергію. Я тут ні причім.
