Притчі 
Портове місто Свиноустя – на північному Заході Польщі. Моє рідне місто лежало на південному Сході. Будь-який напрямок, який я б не вибрав, вів мене додому. От тільки дому в мене не було. Не було навіть однокімнатної квартири в комуналці. Я знову був бездомним.
Неабияк змерзнувши, я все ж таки дочекався «фури», готової «підкинути» мене хоч кудись. Літній шофер-румун, дізнавшись, що я з України, відразу ж перейшов на російську. Виявилося, він навчався в Києві і в нього були милі спогади про киянок. На щастя, румун потребував не співрозмовника, а радше слухача, тому мені досить було час від часу вставляти свої «так», «угу», «що ви кажете!» А думками я заглибився в спомини про своє навчання в Польщі…
*
Тоді, навчаючись у Кракові та Варшаві, я дуже потребував грошей.
Треба було оплачувати дорогу, житло, харчування. На щастя, навчання оплачував Фонд «Життя без залежностей». Але инші рахунки треба було оплачувати самому. Я розмістив в інтернеті оголошення, в якому пропонував свої послуги перекладача. Першими відгукнулися саме з Познані. Там мала відбутися велика міжнародна конференція, присвячена темі боротьби з бідністю. Участь у ній брали і представники республік колишнього СРСР. Потрібна була людина, що володіє польською, російською, українською та англійською мовами. Українська була рідною мовою мого батька, а польська – моєї мами. Я розмовляв ними з дитинства. Російською оволодів під час своїх довгих мандрів по Росії. А англійської мене навчив один пиячок-філолог, по дорозі з Архангельської області до Астрахані. Навчив мене не тільки цього…
Я підібрав його в селищі Каряжма Архангельської области, коло ресторану «Єрмак», коли він намагався витягти цигарки з кишені моєї куртки.
– Ну що, діду, – сказав я, вхопивши його за руку, – зараз втоплю тебе в Вичегді. На дворі весна, лід тонкий, підеш на дно – й кінці у воду.
Зі спокійною усмішкою на обличчі, зовсім не намагаючись вирвати руку, він відповів:
– Ти – дурний сопливий хлопчисько, що нічого не тямить у житті.
Старий викликав у мене симпатію своїм спокоєм:
– Ну, добре, я вже зрозумів, що ти хочеш курити. А як щодо того, щоб підживитися?
– Питають у хворих, – очі діда хитро примружилися, – а здоровим пропонують.
Я прожив у Каряжмі вже чотири місяці, підробляючи вантажником в «Єрмаку» і живучи в приймах у вдовиці, куховарки цього ж ресторану.
Дідусь їв жадібно, поспішно запихаючи до рота все, що приготувала моя вдовиця. Не встигаючи пережовувати, він кілька разів давився. Мені доводилося плескати його по спині, примовляючи:
– Гей, друже, не поспішай…
Я знав, що це таке – принизливе відчуття голоду, коли за шматок хліба готовий піти на все.
Дід наївся, ми вийшли на сонечко, закурили. Мій новий знайомий виявився кандидатом філологічних наук, досконало володів англійською, викладав в університеті, але призвичаївся до алкоголю і «зійшов нанівець». Хоча себе він вважав політичним дисидентом.
– Думаю, що ти – просто старий ледачий алкаш, а не дисидент, – висловив я своє припущення.
– Коли я кажу тобі, – з незмінно спокійною усмішкою відповів дід на мою репліку, – що ти – дурний сопливий хлопчисько, це не образа. Це діягноз.
Старий хотів побачити Каспійське море. Хотів пристрасно, з усіх життєвих сил.
– Просто босоніж пробігтися по воді, – мрійливо тягнув він.
– Побачити Каспій, і померти! – прокоментував я.
Він якось дивно подивився на мене і промовив:
– Та-ак… марна справа.
– Добре, Канді, – на ходу придумавши йому прізвисько, скоротавши і переробивши на англійський манер слово «кандидат», сказав я. – Доставлю я тебе в Астрахань. А ти навчиш мене англійської.
Його очі загорілися:
– Ну, може, не все так вже й сумно. Деякі проблиски надії ти подаєш.
Дивно, але я майже ніколи не ображався на цього старого, може, тому, що він і не збирався мене ображати. Його спокій, приємна посмішка, своєрідне почуття гумору, розумні очі викликали симпатію.
– Домовилися, – підсумував я, – завтра вирушаємо.
Наступного ранку, під сльози й голосіння вдови, що збирала нас у дорогу, ми рушили в дорогу.
*
Иноді мені хотілося його залишити. Він був справжнім тягарем: багато хворів, швидко втомлювався, а ще зупинявся біля кожного храму і довго бив поклони, плаксивим голосом благаючи: «Господи, прости… Господи, прости… слабкий я і грішний…».
У дорозі нам доводилося иноді підробляти, иноді – красти, а він умів тільки жебракувати (треба віддати йому належне, – це в нього виходило чудово). Та він спокійно ставився до моїх п’яних витівок, філософськи терпів мій кепський характер і вчив мене англійської. Тому я тягнув його за собою. Коли він хворів, я доглядав за ним, крадучи по чужих погребах і підвалах малинове варення і купуючи дешевий аспіринчик.
Канді не просто досконало володів англійською мовою, він її любив. Любив настільки, що коли через три місяці ми провели з ним перший повноцінний діялог на цій мові, він розплакався від розчулення.
Десь в околицях Волгограда я підвернув ногу. Вона спухла і страшенно боліла. Канді, наклавши мені шини, кудись зник. Корчачись від болю, я прочекав його більше години і зрозумів, що пригрів на грудях змію. У своєму житті я пережив багато зрад, та й сам був далеко не досконалим у вірності, але зрада Канді завдала мені чомусь сильного болю. Саме болю, а не злости. Мене це здивувало, і поки я намагався розібратися у своїх почуттях, з кущів виліз мій дідусь.
– А я гадав, що ти мене покинув. – полегшено промовив я
– Було б дивно, якщо б такий хлопчисько, як ти, думав инакше. – пожартував Канді
Наламавши гілок, він перекантував мене на ці саморобні ноші. І поволік вниз до річки.
Там відв’язав вкрадений ним човен з одним веслом і лопатою замість керма, завантажив до нього мене і речі й відчалив. Ми пливли вниз по Волзі. Канді намагався кермувати то лопатою, то веслом, місяць освітлював нам шлях, і було мені добре-добре. Адже вперше в житті в мене, самотнього і неприкаяного бомжа, був друг, який мене не кинув…
До Астрахані ми прибули в кінці літа наступного року. Канді скинув з себе одяг, і в старих, брудних і дірявих «сімейних» трусах побіг до води. Він був щасливий! Я був щасливий за нього. Думаю, помер він від радости. Просто не витримало серце. Ще секунду тому він борсався у воді, а потім раптом затих і… так і залишився лежати у воді. Я витягнув його на берег, збіглися люди, приїхала міліція… Мені довелося накивати п’ятами.
*
Поховали Канді в дальньому кутку місцевого цвинтаря під увіткненою паличкою і маленькою табличкою з написом «Невідомий». Накупивши на залишки наших заощаджень горілки, пива і вобли, я прийшов до нього на могилку. Зрубавши берізку, спорудив з неї хрест. Одірвавши звідкись шматок дошки, олівцем написав на ній: «Тут похований Канді – великий знавець англійської мови і дисидент». І підписавшись «Від вдячного друга», прив’язав табличку до хреста. Гадаю, Канді був би задоволений.
Потім, присівши на його могилу, пив горілку, запиваючи пивом і закушуючи воблою. Кожен другий келишок я чесно виливав на могилу, намагаючись не обділити мого друга. Тільки потім прийшли сльози, перші за багато років. Сховавши обличчя в свіжонасипану землю, я ридав, підвиваючи…
Розводячи сльозами горілку, я допив її і заснув, присунувшись ближче до саморобного хреста. Вночі мені приснився Канді. Спокійно посміхаючись, він сказав: «Дурний сопливий хлопчисько, пора б тобі вже почати розуміти життя».
Прокинувся я пізно. Допив пиво і пішов шукати найближчу аптеку. Купивши шприц, повернувся на могилу до Канді. Сів під хрестом і встромив собі у вену п’ять «кубів» повітря…
Смерть мене не взяла. Але щось змінилося в мені цієї ночі. Думаю, що Канді, прийшовши до Бога, і зустрівши Його Безмежне Милосердя, замовив слівце і про мене.
*
Зібравши свої речі, я попрямував у бік моїх рідних країв, знаючи, що вчорашня горілка і сьогоднішнє пиво були останнім алкоголем у моєму житті. І що я більше ніколи не буду таким, як був.
