Притчі 
Опівночі, сидячи в теплому кріслі з горням щойно завареного чаю перед монітором, я раптом гостро відчула, що зараз дуже хочу обіймів. Так-так, саме обіймів. Не поцілунків, не кохання, а просто теплих рук, які б ніжним колом обвили мої плечі, і я потонула б у тих руках, надійних і сильних. Хоча, здавалося б, нащо вони мені? На вулиці мороз, вітер, сніг, а тут, у моєму кубельці, добре, затишно. Навіть киця зручно вмостилася на моїх колінах.
Але… тебе нема. Ти зараз дуже далеко, напевно, теж думаєш про мене.
Обійми… обійми… Що це таке? Як їх пояснити? Коли дві руки надійно, ніжно, тепло й щиро, наче крильми, охоплюють тебе. А в полоні тих крил хочеться залишитися, там так хороше… Чи гаряче й сильно, із жагою пригортаючи до грудей, чи трепетно та ніжно, як найдорожче у світі, з удячністю та невимовною любов’ю стискаючи за плечі, підтримуючи й заспокоюючи.
Ще маленькою я дуже любила, коли мене брали на руки й притискали до грудей. Та що казати, хіба лише я? Усі хочуть обіймів. І це бажання супроводжує нас усе життя. Ми ж тільки народжуємося – і нас одразу обіймають, закутують, загортають, обгортають, зігріваючи й даючи захист. Так, саме захист, спокій і тепло дарують обійми, й саме цього ми так прагнемо…
– Матусю, обійми мене… – просила я маленькою. І коли відчувала мамині руки на собі, весь світ був хорошим і привітним, а то в обіймах маминих був усесвіт, і я все могла.
Ми часто обнімаємо дітей. Маленьких – більше, старших – менше. Вони ще й пручаються, мовляв, ми вже великі. Куди ви тут зі своїми ніжностями! Удають із себе дорослих і ховаються за зовнішніми колючками, хоча в душі часто, як маленькі кошенята, прагнуть любові, розуміння й… обіймів.
– Обійми мене, коханий, – тонучи в його погляді та відчуваючи жар серця, шепотіла я. От і зараз мені так потрібні твої теплі руки, що міцно й надійно мене огортають… Але тебе нема… Давно нема… Та я чекаю…
– Обійми мене, доню, – просили мамині очі, коли я вкотре приїхала навідати рідних, – мені так добре в твоїх обіймах.
Як вони, старенькі, потребують від нас уваги й турботи.
І хоч би скільки нам було років, прагнемо знову опинитися в тому надійному й теплому кільці рідних рук… Мабуть, не варто шкодувати обіймів, адже руки, наче крила, дані нам для цього. Від них тепло й затишно. І більшого щастя – немає.
