Разом сімдесят

Наприкінці кожної служби Божої священик розповідає новини за тиждень, подає розпорядок на наступний. Більшість служб закінчується саме так. Сьогодні після фрази «А, мало не забув», усміхнувшись, отець дістав листівку-привітання для пари парафіян, які святкують сімдесяту річницю спільного життя в шлюбі. Я збентежено перепитав чоловіка, який стояв поруч: «Сімдесяту?» – «Еге», – не менш здивовано підтвердив він.

До священика стримано наближалися «молодята», які загалом виглядали на сімдесят. Скільки ж їм тоді? Трохи вайлувато попереду йшов кремезний чоловік, слідом тендітними кроками ступала жінка. Вони взяли грамоту з привітаннями, подякували. З очей жінки лилися сльози, а чоловік показово не плакав, мужньо витримував на собі погляди всіх присутніх у церкві. Подумати тільки – подружжя, яке прожило сімдесят років разом. Сімдесят! Порівнюючи з цим, двадцять, сорок, та ба, навіть п’ятдесят – це дрібниці, бо до сімдесятої річниці важко просто дожити, не те, що дожити разом і до того ж мати доволі «молодий», як на їхній вік, вигляд.

Коли люд почав поступово розходитися, я не стримався й підійшов: «Вітаю! Ви чудовий взірець для наслідування. Як вам це вдалося?» «Молодята» перезирнулися між собою, тоді поглянули на мене, і жінка промовила: «Юначе, а не хочете випити з нами чаю? Бачу, вам справді цікаво». Голос жінки був таким молодим, що язик просто не повернувся би назвати її бабусею. Чоловік важною рукою поплескав мене по плечу: «Ти ще не пив такого чаю, чесне слово». Голос чоловіка відповідав його кремезній статурі та дужим рукам.

Так я опинився в їхній оселі. Розкішна стара кам’яниця, розташована в серці Франківська, розніжувала своєю прохолодою. Зручний австрійський стілець, на який мене посадили в просторій вітальні, усе ніяк не міг стримати моєї непосидючості. Я сприймав цей візит не просто як візит у гості до пари, котра прожила разом сімдесят років, а як візит у своєрідний музей, що може відкрити якийсь із секретів їхнього спільного щасливого довголіття разом. Доки пані Софія готувала чай, я зацікавлено розглядав пана Василя. Я знову оцінив його кремезність і подумав, що завжди хотів мати такий голос, як у нього. Голос, який нагадує грім. Можна припустити, що пан Василь дуже добра людина. Адже після великого грому падає малий дощ… Імовірно, колись чоловік був блондином. Зараз сивина контрастує з блакитними очима. Трохи стиснені губи і зграбний ніс добре гармоніюють із широкими вилицями.

«Тебе, мабуть, цікавить наша історія?» Я стримано хитнув головою. «Софія тобі все розповість. Я більше люблю показувати», – і пан Василь зробив жест, що мав слугувати закликом іти за ним.

Темні високі дубові двері кімнати, з якою межувала вітальня, розчинилися зі столітнім скреготом. Аромат пилу, можливо, дьогтю та кави відразу обійняв мене. «Не кожен може дозволити собі кімнату-фотоальбом. Колись це була дитяча, а нині ми тут вивішуємо світлини з усіма важливими подіями нашого життя. До речі, зробиш нам фото? Сьогодні все-таки річниця!» У моїй голові крутились одночасно «ага», «еге», «ого», «авжеж», «ну нічого собі». Я хотів поєднати це все в одне слово, щоби воднораз і погодитись, і висловити захоплення. Вийшло щось схоже на «огжгобі». Дві стіни знизу до верху були завішані світлинами. Від старих, пожовклих, чорно-білих до великих сучасних кольорових портретів.

«Хлопче, дивися сюди. Оце тебе зацікавить найбільше», – промовив пан Василь. Фотографії з одруження й річниць. Шлях старіння в кільканадцятьох фотографіях. Шлях щастя. Шлях випробовувань. Шлях любові. Ось вони ще зовсім юні, молоді. Можливо, їм і двадцяти немає. Тут я не втримався: «Пане Василю, а скільки вам років?» Чоловік хитро на мене подивився, ніби хотів запитати: «А скільки дасиш?» Проте відповів елегантно: «Дев’яносто чотири. Софія набагато молодша. Їй дев’яносто два». Я всміхнувся. «Бачу, ви завжди мали вигляд, молодший від своїх років. Наче вам і двадцяти не було, коли одружувались». – «Хех, душею ми із Сонею й зараз двадцятилітні. Тільки от важкувато вже вальсувати. Чимраз більше сидимо, слухаємо платівки і згадуємо, як було колись…»

Із весільної фотографії на мене дивився гордий молодий парубок у військовому мундирі. Поряд у скромній білій сукні стояла його Софія. Світлина випромінювала змішані емоції. «То ще не було щастя. То навіть не було полегшення. Щось між очікуванням і напругою, яка поступово спадає, але в будь-який момент може повернутися, незважаючи на те, що війні вже кінець», – промовив пан Василь. Я уважно розглядав фотографії. Такі різні. Народження дітей… онуків. Подорожі. Купівля першого авто. Дні народження. Сльози радості. Трішки гонору й пафосу на певних світлинах. Традиційні. Простакуваті. Я знову і знову повертався до розмови про їхні річниці. Рік, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять, чомусь двадцять дна, двадцять п’ять, тридцять і так далі… «А чому двадцять два?» – запитав я. «У мене тоді була важка операція. Ми думали, що це наше останнє спільне фото. Хотіли зберегти момент».

Останнє спільне фото… Ніколи не задумувався над тим, яка це лячна фраза. Сподіваюся, сьогоднішнє фото не буде останнім. Дев’яносто чотири й дев’яносто два. Вони мають такий прекрасний вигляд. А водночас їм стільки років. Не хочеться вірити, що їхня історія колись може закінчитися. Не хочеться, щоби хтось із них святкував річницю їхнього спільного життя на самоті. Мене охопив смуток, який розвіяв пан Василь: «Чуєш запах?» Я вистовбурчив носа, усе ще намагаючись повернутися до своїх роздумів. «Соня спекла мафінки. Мої улюблені. З помаранчею та імбиром. Пішли слухати історії», – пошепки та водночас ледь-ледь «погрімуючи» своїм міцним голосом, промовив пан Василь.

«Пані Софіє, ваш чоловік виказав мені честь зробити вам фото на річницю», – кую, поки гаряче. Жінка пожвавилась і автоматично поправила своє сиве, але досі густе кучеряве волосся. «Юначе, хвилинку, я мушу причепуритися». Не знаю, що мало означати оте «причепуритися», адже пані Софія видавалася вражаюче акуратною. Легка елегантна літня сукня теплих відтінків так пасувала їй. Папі Софія зникла за дверима.

«Умієш цим користуватися?» – я подивився на пана Василя. Він подав мені фотоапарат. «Нікон Д-6оо?» – здивувався я. «Саме так…» – «Здається, я вже починаю розгадувати секрети вашої молодості. І все ж хотів би почути про секрети вашого спільного життя», – мовив я. Пан Василь знову всміхнувся й додав: «Штатив ось там, за диваном».

Пані Софія повернулася до кімнати ще молодшою. «Скажіть: “Сімдеся-а-а-т”», – попросив я і зробив знімок.

Теплі ароматні мафінки на вишуканих тарілочках умостилися на столі поруч із загадковим чаєм. Я так і не зміг розпізнати всіх інгредієнтів, та й не хотів, оскільки уважно вслухався в кожне слово розповіді пані Софії.

«Юначе, іноді я думаю, що щастя виростає на банальних речах. Наше знайомство з Василем, – пані Софія перевела люблячий погляд на чоловіка, – наше знайомство з Василем можна охарактеризувати словом «вальс». Йому було вісімнадцять, а мені шістнадцять. Він дуже вправний танцюрист і в буквальному сенсі закрутив мені голову. Потім зустрічав мене на вулиці й дарував польові квіти, до яких завжди додавав маленькі записочки». Пані Софія встала й підійшла до шухляди креденса та почала щось у ній шукати. «Ось. Ось це – перша. Юначе, хочете прочитати?» – запитала жінка. Я рвучко підхопився й узяв дрібний клаптик жовтого паперу.

«А чи не прожити б нам життя разом?»

Пані Софія, не чекаючи на мій коментар, продовжила: «Я не могла зрозуміти, чи він серйозно. Ми були знайомі лишень кілька днів. Я довго вагалася й декілька тижнів уникала зустрічі. Почалася війна. Це послужило мені сильним поштовхом. І я сказала йому: “А чому б і ні? Тільки повертайся”. Наступного дня його забрали. Я обіцяла чекати й дочекалася. Коли в сорок п’ятому році він зійшов із потяга, я тримала в руках цю записку і плакала», – розповідала пані Софія. Пан Василь занурився у власні думки й наче не помічав нас. «Ми одружилися. Життя наше було… різним. Про повоєнні часи вам краще не знати, юначе. Скажу лишень, що Василь завжди ставився до мене з гігантським терпінням, та, незважаючи на його грізний голос, коли я на нього сварилася, завжди відповідав мені пошепки. І часто нагадував мені про цю записку. Василь завжди фіксує в нашій пам’яті й на фото лише позитивні моменти. Коли в нас якісь незгоди, він нагадує мені ці хороші миті, кажучи: «Ось бачиш, у нашому житті до цього моменту було тільки хороше. Хай так буде й надалі». Юначе, знову скажу вам: щасливе життя стає щасливим завдяки буденним речам, звичайним потребам, планам. Не варто собі його ускладнювати. Живіть сьогоднішнім днем, пам’ятайте про вчора й не думайте про завтра. Коли в нашому житті з’явилися діти, це ще більше зміцнило нашу сім’ю. Були часи, коли нам майже не було за що їх годувати. Але ми не думали про завтра. Ми не переймалися, чим завтра їх годуватимемо. Ми думами лише про сьогодні. І щодня підтримували одне одного. Юначе, коли у вас буде сім’я – підтримуйте одне одного. Завжди! Хай би хто вам що казав…»

Подумати лишень – сімдесят років разом!

А чай дійсно був дуже смачний…

Зміст