Притчі 
Якщо на стовпі чи огорожі висить папірець, отже, його не просто так повісили. Його повісили в надії, що людина обов’язково підійде. Прочитає, відірве від бахроми, внизу листка нарізаної, номер телефону. Ну і, можливо, зателефонує.
Я, наприклад, завжди читаю такі оголошення. По-перше, людина чекає. Щоб їй зателефонували.
Ось якось мені неймовірно пощастило. На плоті побачила таке, написане жахливим почерком: «Продаєсе стара хата. Є кєрница і город. Питайте вуйну Марію або сусідів спитайте де вона подалася. Може за хлібом а може в дітий. Адреса: село Буджіука, вул. Головна та шо була Леніна номер 17 Але хата тепла є горище та підпіл. Або може в церкву пішла якшо неділя».
За отим клаптиком – який характер, ціле життя та доля. Історія.
А колись давно я побачила на автовокзалі іще одне оголошення:
Перший рядок уже практично вигорів під сонцем і розтікся по аркушу від дощів:
«Віддам віслюка в добрі руки».
Другий рядок був свіжішим, вочевидь, дописували нещодавно:
«Готовий обговорити».
І третій – зовсім свіженький, мабуть дописаний учора або сьогодні:
«Можу доплатити».
Номер телефону і підпис: «Григорович».
Все. Зволікати не можна. Я негайно зірвала номер і миттєво зателефонувала. Й одразу сказала, що віслюка взяти ніяк не можу, але допоможу знайти добрі руки. А в обмін приїду на нього, віслюка, подивитися і послухати про нього історію. Гаразд?
– Та канєшно приїжжай, шо вже там! – пристав на мої умови Григорович.
Уточню. Це було в ту переломну мить, коли колишні республіки вже почали відділятися і розділятися кордонами, але страх і послух навіть перед найдрібнішим начальством і мода носити на свята фанерні лопати з портретами апологетів іще була.
Його звали Василем Алібабайовичем, цього віслюка. Григоровичу його подарували маленьким віслюченям, коли Григорович перебував у Молдові. На Великдень його запросили до кума Октавіана Деомидовича, начальника місцевого відділку міліції. А на Великдень, самі знаєте: весело, п’яно, і люди щедрі – бери все. Дарують і дарують. Подарували Григоровичу кілька велетенських, обплетених вербою, бутлів вина, потім яблук кілька ящиків ще з минулого року, міцних, компотів усіляких – персикових, грушевих, усяких.
– Що ж тобі іще подарувати, доки я п’яний? Ай, – каже кум Октавіан, – є в мене ще дещо! Та ла-а-адно! Бери! Від серця відриваю, але ти, куме, така гарна людина, Григорович ти мій! Ех! Бери!
І наперед приповідаючи від близької розлуки, кум Октавіан відводить Григоровича на задній двір, а там – віслючиха Верещага на ім’я та він – віслючок. Стоїть. Серце суворого Григоровича здригнулося і зайшлося. Плюшевий, іграшковий майже, очі… ну як у Софі Лорен очі! – фіолетові мокрі чорнильні краплі, ніби він оце щойно плакав. Невинне личко, вушка оксамитові на голівці – два, ніжки сором’язливо поставив, немов першокласниця, – чотири. Міцненький сам, лите тільце, приземкуватий. «Оце пощастило», – одразу подумав Григорович. «Ну поталанило», – одразу подумав хитрий Октавіан, дивлячись, як Григорович розтанув від розчулення.
Добре, а як його через кордон? Без документів, дозволів там, щеплень, довідок, паспорта, хоч він і віслюк… Віслюкам також паспорт на кордоні потрібен. І взагалі… Це так Григорович заметушився.
Октавіан відповідає:
– А не проблема. Як звичайну річ, крупний предмет вжитку. Отже, так: запихаємо його в скіф. Причеп такий. А перед вашою митницею прикриєш його тентом, ніби там у тебе типу річ. А збоку ще яблучка, компотики везеш, таке все – поласувати щоб удома, щоб дітям. Ага! Ага! Скажеш, ну кум же подарував, ну!
В Октавіана, до слова, взагалі був величезний досвід, як дурити митницю. Він у Дагестан колись бритви електричні повіз. (У Дагестан. Мусульманам. Голитися. Ну!) І на них виміняв чорну ікру. І як бонус до ікри йому подарували Верещагу. То її провезли тоді саме як крупний предмет, отож Октавіан знав, що каже.
Октавіан супроводжував Григоровича до самісінького кордону, молдовсько-українського. Заїхали на українську митницю. Прикрили Василя Алібабайовича спершу пледом, потім тентом, таким брезентовим дахом.
Але ніхто не взяв до уваги, що Василь Алібабайович затужив одразу – щойно виїхали, у нього трапився сенсорний голод і дефіцит спілкування. Позбавлений товариства собі подібних, тобто доброго міліціонера Октавіана, його дружини Галі-бібліотекарки і ще мами, звісно, Верещаги, віслючок занепав духом і затужив.
А тут, поряд зі скіфом, реєструючи автомобіль із причепом, зупинилися три співробітниці митниці – Рита Руда, Рита Біла та Віра Тепла. Так звали її, ту Віру. Тепла. Ну щоб не плутали її з Вірою Холодною, бо плутали, плутали повсякчас. І збиткувалися: «Гас-с-пада-а-а… Ви звє-є-єрі, гас-спа-ада-а-а…» Вірка ображалась. Звідкіля їй було знати, хто така Віра Холодна? Одне слово, веселі три дурепи такі у формі. І гайда ці три дівиці розмовляти й реготати: весна, Великдень, новий замначальника, Максим, син генерала, красунчик неодружений, ги-ги-ги, хі-хі-хі! Одне, друге. Ну Василь Алібабайович з-під пледа почув це все і просто поцікавитися хотів:
– Ма-а-ам, це ти там іржеш? Е?
Ото й усе! Просто поцікавитись.
А ті троє виявилися боягузками і спершу кинулися з верещанням урізнобіч, а потім спохмурніли й нагнівались. І Віра Тепла грізно:
– А ну, це що там у вас під тентом у скіфі?
– Шо? Під тентом? А-а-а! Так це предмет ужитку в нас там… крупний… – Григорович розгубився геть.
А тільки-но тент відкрили, цей предмет, зачувши повітря свободи, як скікне, як дремене назад на історичну батьківщину – лишень копитця дрібно по асфальту: «Туки! Туки! Туки! Туки!» .
А з того боку вже кум Октавіан руками розводить. Мовляв, не вийшло. Нічо, переженемо самоходом. Як засіб пересування. Як «мерседес». Видно було, що добрий, але розважливий Октавіан ну дуже хоче віслюка позбутися, ну дуже. І лише згодом Григорович збагнув, чому. Адже в нього не було досвіду співіснування з віслюками, а в Октавіана такий досвід уже був.
Одне слово, за кілька днів оформили всі документи, взяли довідки, перегнали віслюка в Україну як транспортний засіб. Григорович замордувався, доки забирав його з митниці, – воно ж уперте, на нього як туга знову напала за вітчизною, він засмутився сильно і закам’янів посеред дороги – ледве випхали. Ще жартували, мовляв, транспорт спинився, двигун закипів.
Віслюки, звісно, бувають різні. Раз на раз не випадає. Проте їх об’єднує одна спільна риса. Вони безумовні, ідеальні, цілковиті, ну, як би то сказати делікатно, відморозки. На жаль. І коли хтось думає, що коли віслючок підросте, то порозумнішає, даремно. До них з віком ні метикуватість, ні мудрість не приходять. До них вік приходить у цілковитій самотності.
Василь Алібабайович оселився в Григоровича в курнику. Він був іще маленьким, чого не можна було сказати про його голос. Голос у Василя Алібабайовича був великим. Ні, попервах він соромився, глибоко та пронизливо зітхав, хитав головою, пхинькав, покашлював. Потім почав потроху вправлятися, але коли хтось із домашніх прибігав перевірити, що коїться, він змовкав зніяковіло. Та якось місячної ночі Василь Алібабайович вирішив – готовий. Час настав! Ну і заспівав. (Він так думав, що це в нас піснею зветься.)
Старанно горлав він кілька годин до світанку, а вранці на подвір’я до Григоровича потяглися невеселі ходоки із сусідніх обійсть, до сільської тиші звиклі. Нє-нє, лише спитати. Чи буде так завжди, і до чого готуватися, і чи не хоче Григорович, щоб цю тварину, цього його вокаліста пустили на чебуреки та шаурму. Якщо так буде завжди. Нє-нє, поки що… тільки… спитати. Так.
Нічого не відповів Григорович, лише спохмурнів і нарешті збагнув, чому хитрий кум добрий міліціонер Октавіан так наполегливо виштовхував та випихав Василя Алібабайовича з території своєї держави.
Але й це було ще не все. Експериментальним шляхом з’ясувалося, що Василь Алібабайович мовчить лише у двох випадках: коли їсть і коли гуляє. З першим справи йшли добре – віслючок молотив, хрумав, цямкав, чмокав і наїв собі кругле черевце. Сіно та комбікорм зникали, наче в безодні. Коли їжа закінчувалася, родина Григоровича дізнавалася із моторошних криків. Василь Алібабайович верещав, ну чисто трагічна акторка: ледь не очі закочував, заламуючи руки і рвучи на собі одяг. І хтось хутко біг насипати Василеві Алібабайовичу вівса.
Корм катастрофічно закінчувався. За підрахунками Григоровича, віслюк поглинув кілька гектарів пасовиська і бюджет невеликого, проте міцного фермерського господарства.
І тоді вирішили поєднати перший випадок (годувати) із другим (гуляти). Його почали пускати на вільний випас. І щоби в спеку віслюка не спіткав тепловий удар, Настя, донька, наділа на нього капелюха, попередньо прорізавши дірки для вух. Ну а потім іще хтось жартома – краватку.
Щодня з раннього ранку до пізнього вечора він стояв поряд із будинком на галявині. Коли наїдався, починав лементувати. І хтось із чуйних сусідів його тихцем відв’язував. Василь Алібабайович пускався вештатися селом, ходив і розглядав усе з величезною дослідницькою цікавістю. Часом застигав у роздумах із надзвичайно зосередженим, зверненим всередину себе виразом на обличчі. До осені в нього з’явилися білі, подібні до окулярів, кола навкруг чорнильних очей, виросла шоколадна гривка, кудлатий чубчик і неохайна ріденька борідка. І в такому вигляді – в окулярах, в капелюсі та краватці – він мав дуже стильний вигляд. Майже як Челентано. Ось у такому прикиді він і припхався на центральну садибу, точнісінько до початку свята врожаю (а село було багате, красиве), на якому було присутнє обласне начальство.
Грав духовий оркестр, стояли ошатні діти, дівчата у вишитих сорочках готувалися піднести обласному начальству хліб-сіль, гості видерлися на трибуну, і саме тоді, саме вчасно, на майдан доволі розслабленою ходою, помахуючи хвостиком, вийшов Василь Алібабайович. Нагадаю, чепурний – у капелюсі та краватці. Ну і знову ж таки – окуляри. Тихо та скромно він постояв перед духовим оркестром, смиренно послухав музику, мужньо протримався хвилини півтори, кріпився щосили, але потім нерви здали, і… він заспівав.
Оголюючи міцні велетенські зуби, Василь Алібабайович виконав палке драматичне аріозо, і коли оркестр невпорядковано замовк, розгублений, віслюк додав у голос вогню і закінчив свій сольний виступ оглушливим, зухвалим та мерзенним схропуванням. Потім він навалив теплу купку під трибуною, де стояло ошаліле начальство з перекошеними обличчями, і потеліпався собі далі, збадьорілий та безтурботний. А найжахливіше в тому всьому було навіть не те, що він припхався на майдан, не те, що він перекричав оркестр, не те, що він – купку… А те, що всі зауважили – краватка на ньому була така ж сама, як на голові облвиконкому.
