Притчі 
Обожнюємо ми друга нашого, Григоровича. Коли не приїдемо, він нам завше історію цікаву підкине. І хоч кіносценарій з неї пиши.
Ось, до прикладу.
Григорович наш свою хату залишив старшому синові та його родині, а сам купив собі менший будиночок у нашому містечку, майже поряд із заставою, де все життя пропрацював старшиною. І тільки-но переїхав, тільки-но влаштувався, почалися прикрощі, звідки й не чекав.
Отже, дивіться.
* * *
Бабусі на лавці поряд із амбулаторією одна одну ліктями штурхають: мовляв, гляньте, гляньте, знову Філюнін, сусід Григоровича, у контору до дільничного побіг.
У конторі:
– І головне – що?
– Що? – запитав дільничний.
– Горілка в його гумою пахне. Тому що – що?
– Що? – знову запитав дільничний.
– Тому що краде. Виносить у грілках.
– Де краде?
– А хто ж його зна де. Може, і на заставі… – похитав головою Філюнін. – Але точно краде. Він же ж мені наливав, коли перший раз у свою нову хату заходив. Налив мені, собі, а потім кішку до хати пустив. А вона гумою смердить.
– Кішка?
– Горілка!
– Слухай, Філюнін, га, Філюнін? Припинив би ти стучати. Який же характер у тебе прикрий і невгамовний. Ось уже й сина навчив. Уже весь дитсадок скаржиться, що він усіх щипає. Вже не тільки дітей, а й недавно нянечку, мою тещу, вщипнув.
– А нехай він мені мій метр віддасть. Уздовж, – плаксивим голосом заскиглив Філюнін. – Відрізав собі мою землю вздовж і засадив своїми аґрусами й порічками.
– Та нічого він у тебе не відрізав, ми ж перевіряли. Йди звідси, Філюнін, справ море, а ти голову мені морочиш.
– Слухай, Діомидович, я так більше не можу! – скаржився дільничному Григорович. – Філюнін здурів зовсім! То він огорожу пересував – тричі! Шарудів усю ніч, пихтів, копав. А коли я з жінкою і дітьми на весілля до кума в Молдову поїхав, так він, невгамовний, свій пліт майже взагалі до моєї хати переставив. А коли я посадив між нашими дворами порічки, то він мені їх всі порубав. Він же хворий на голову. Таж не битися мені з ним! Воно ж худеньке, маленьке, ще й п’є. Ану ж подохне?
– Не знаю, Григорович, до тебе в тій хаті вчителі жили, то повтікали – Філюнін їх довів, вимагав о десятій вечора світло в хаті вимикати, позаяк йому в очі світить і він спати не може. Ходив туди, підглядав і стучав. І нічого не помагало – ні вмовляння, ні погрози, ні штори щільні, нічого. Затемнення повісили, знаєш, як у війну, не дай боже, так влітку ж повітря хочеться. Кисню…
– Гаразд, – Григорович встав, зняв із вішалки кашкета, – не можеш вплинути, Діомидович, я тоді сам.
– Е! Е! – дільничний потягнувся всім тілом з-за столу слідом за Григоровичем. – Ти там без криміналу, а то он у тебе під яблунею бутель горілки закопано. Краденої.
Григорович різко розвернувся у дверях, безсило розвів руками і пометляв головою:
– Діомидович! І ти? Не горілка, а вино домашнє. На весілля меншому… і не бутель, а діжка! І не під яблунею, а під грушкою. От же ж!
– А що ти йому наливав? Самогон?
– Який??? То ж віскі! Віскі! Знаєш таке?.. Так. Усе. Воювать то воювать.
Григорович сплюнув і вийшов.
* * *
Ну що тут можна сказати? А ось що…
Минуло півроку.
Григорович наш чоловік мудрий, терплячий. Дочекався-таки, коли Філюніни поїхали з дому на кілька днів. А в Григоровича брат є, також Григорович, із Шешор, могутній дядько, ще більший за нашого Григоровича, такий ведмідь карпатський з бородою… Наш, значить, Григорович – старшина на погранзаставі, а брат його, ну той, що також Григорович, але з бородою, він муляр, будівельник, а головне – пасічник. І лікар народний. Ну і всяке інше умів робити загадкове. Хоч і не завжди хотів.
Тож ось що вони вигадали: коли Філюнін із родиною в гості поїхав до тещі, залізли до Філюніна на дах і в комині… А-а-а-а! І з комина обережно витягли одну цеглину, а замість неї встановили порожню пляшку горлечком всередину. Замурували, заштукатурили. Ну і все. Тепер треба було просто зачекати.
* * *
Філюнін приїхав за два дні, і родина його також: дружина, непримітна, немов тінь, синок – худенький, чубатий і рябий, з бешкетними оченятами. Філюнін походив сюди-туди, носом покрутив, щось кроками поміряв між своїм домом і домом Григоровича, скривився, покивав головою.
– Ага! – і собі покивав Григорович із-за фіранки. – Давай-давай, міряй-міряй.
Ну і настав вечір. Час спати. А тут вітерець такий здійнявся. Звичний для вересня. Щоправда, для когось звичний, а для когось і не дуже. Вночі у Філюніна вдома щось почало завивати. То мов звір, як то кажуть, то мов дитя. То взагалі незрозуміло як хто або навіть що.
Григорович краєм чутливого свого вуха вловив, як опухлий від безсоння Філюнін вранці раненько скаржився комусь по телефону, що вночі завивало, змінювало інтонацію, грозилося, що дім тремтів, що боялися спати, а вранці все минулося.
– Ну так авжеж, – знизав плечима Григорович, буркочучи собі під ніс, – вітер стих, воно і мовчить.
Філюнін викликав дільничного. Той прийшов, понятих узяв, свідків знову ж таки, вболівальників набігло з усієї вулиці (а вболівали, щиро кажучи, не за Філюніна, а за того, хто мов звір і мов дитя). Протокол склали, ще дільничний із підозрою зиркав на Григоровича, а той саме на роботу збирався, ремінь затягував, поглядаючи на сусіднє подвір’я, до «уазика» свого всідався. Але нічого протизаконного не знайшли. Люди почали шепотітися, що пороблено і наврочено хаті Філюніна.
– Це не до мене, Філюнін. Це… – дільничний, віддаляючись, пальцем непомітно погрозив Григоровичу. – Це ти вже сам розбирайся. Навіть і не знаю з ким.
А Григорович подивився на дільничного Діомидовича прямо, брови обурено звів: «Шо? А я тут до чого?!»
* * *
Наступного дня знову з відчиненого вікна було чутно, як дружина Філюніна Орися, жінка досі цілковито беземоційна, завивала та голосила, точнісінько як той хтось чи щось, бо всеньку ніч протремтіла зі страху. І в будинку страшно було, і на вулицю ще страшніше вийти, адже невідомо, де, звідки і хто завиває:
– Клич батюшку! – кричала вона. – Інакше піду і сина заберу! Остогид ти мені, Філюнін, остогид!!!
За кілька годин на подвір’ї постав батюшка при параді, із ним матушка, блага та лагідна, при надії, суворі три, однакові на обличчя та хустки, бабусі-хористки. Принесли два відра свяченої води.
– О, – зрадів Григорович, потираючи руки, – а в мене якраз вихідний. – І всівся за стіл в садочку осінньому, під уже напівголим горіхом, вареники їсти. Ближче до сусідів, щоб усе бачити з-за кущів, усе чути. Наче в телевізорі, тільки ще цікавіше, – дивитись, як ця процесія спершу навколо хати пішла бризкати, а потім уже всі всередину зайшли та заспівали.
Одна, котрась із бабусь-хористок, потім розповідала, що спершу в них узагалі конкурс був, хто піде, всі ж хотіли знати і бачити, що там у Філюніна в хаті. Згодом, коли всю хату покропили щедро, матушка, підспівуючи батюшці, принагідно ще цікавилася: мовляв, а тазики такі хороші де брали? А хто ремонт вам робив? А меблі з дерева чи ні? А скільки коштують? Ну, одне слово, недаремно прийшли. Пообідали ситно, обговорили, що все це вроки та чари, і пішли собі з миром, запевнивши, що тепер буде тиша і спокій.
А увечері, не чекаючи опівночі, знову почало завивати. Причому під осінній вітер ревло зловісно і приповідало конкретно, мало що не словами різними лайливими. Філюніну привиджалося всіляке. Він лежав без сну, в одязі, і чомусь почав пригадувати, як ручку в п’ятому класі в Дмитренко Наталки вкрав, а звалив на Сокирку Петра. І Петра покарали. Не взяли в піонери. А його, Філюніна, взяли. І Петро Сокирка підійшов і сказав: мовляв, як ти можеш, Філюнін, носити червоний галстук «с нашим знаменем цвета одного» після всього. А Філюнін тільки сміявся. Потім Філюніну пригадалось, як він крав картоплю на городі голови сільради, і не тому, що картопля була потрібна, і своєї не бракувало, а так, на збитки, бо той – голова сільради, а Філюнін – ні. І сусідам-учителям усілякі капості робив, окріп під їхній виноград вилив, і виноград всох. І ще багато чого іншого… Коли почало розвиднюватися, під несамовите завивання «Ка-а-а-а-а-а-айся-а-а-а!!!» він і справді відчув докори сумління, слабкі, щоправда, що даремно він скаржиться на нових сусідів: мовляв, вони його землю забрали. Та коли зовсім настав ранок, подумав, а з якого це дива, і все ж таки вирішив, що вони йому все одно винні метр. Уздовж!
* * *
Вранці дружина, тиха Орися, мовчки пов’язала на тьмяне своє волоссячко хустинку, синеньку, скромну, зібрала речі, взяла сина Едіка свого щипливого за руку і пішла геть. До мами.
Філюнін поїхав кудись до обласного центру і привіз екстрасенса, матір Афінарину, огрядну таку жінку, у довгому синьому пальті, у численних косах різнобарвних по всій голові, з жирно підведеними чорним очима, кігтями довгими криваво-червоними, гострими. І з пугачем на плечі. Чи з совою. Живою. Біля плоту знову зібралися глядачі, а тут батюшка з матушкою, неначе просто повз двір проходили, густо плюнули Філюніну й Афінарині під ноги.
– Я, – сказала Афінарина, – «Битву екстрасенсів» виграла, поняли? – звернулася вона до Філюніна та всіх присутніх. – У мене вже рівень у шоу-бізнесі. Я знана телезірка. Так що гроші наперед!
Що вона там робила, як витанцьовувала, гачки залізні крутила в руках, дмухала на всі боки, карти розкидала, тупала, головою метляючи і закочуючи очі, дзвіночками деренчала і репетувала на когось невидимого, ножем у повітря тицяла! Ну кіно, одне слово. Сова її, чи хто воно там, геть перелякалося, ухало, ойкало і всюди зі страху наслідило. А Філюнін, люди кажуть, щоб розрахуватися з Афінариною, останнє з дому виніс і навіть бігав по сусідах позичати, але мало хто йому дав, бо гнівалися всі на його капосний характер і погану поведінку.
Отож, телезірка грошей багато взяла, проте не допомогла. Будинок тремтів ночами, а часом і вдень, якщо дослухатись, як і раніше. («Вітер осінній – це ж вам не легкий літній бриз, – усміхався Григорович. – Трапляється, що й цілодобово дме».) Люди до Філюніна, хто сміливіший, приходили навмисно, як на екскурсію, – послухати, але давали драпака, хрестячись. Голоси завивали по всій хаті. І ще здавалося, надто ночами, що хтось ходить і скрипить підлогою. Філюнін перебрався до літньої кухні. Схуднув, змарнів, пити не допомагало, одне слово, не життя.
* * *
– Ну шо, – ляснув себе по колінах Григорович, – а тепер можна й мені. – Встав і неквапом рушив на ворожу територію.
– Здоров, Філюнін. У тебе, я чув, проблеми, нє?
Філюнін сидів похмурий, неголений, страшний від безсоння. Подивився червоними очима, відмахнувся слабенько, не відповів.
– Так цей… Брат у мене рідний у горах живе. Також Григорович називається. Знахар він, травички всілякі знає, мед знову ж таки. Але може й інше. Може, викликати його? Хоча він не завжди погоджується. Не любить він цього. Але я можу поговорити.
І тут Філюнін схлипнув, розридався, сплеснув долоньками, з’їхав спиною з лавки, гепнувся в пилюку на коліна і заголосив:
– Викликай, Григорович! Вблагай брата свойого, все віддам. Хочеш – бери скільки треба метрів уздовж, саджай що хочеш, хоч малину, хоч порічки, хоч що. Бери хоч весь двір. Допоможи! Жизні нема-а-а!
– Так. Добре. Ти, Філюнін, зникни куди-небудь на добу. Щоб тебе тут не було. І всім скажи, інакше не допоможе. Брат мій глядачів ох як не любить, може розвернутися і поїхати. Поняв?
– Поняв, поняв, – втираючи сльози рукавом, шморгаючи носом і метушливо підводячись, відповів Філюнін. – Усе поняв. Усе зроблю. Все!
Філюнін за секунду здимів до тещі своєї. А Григоровича брат, котрий також Григорович, для годиться походив навкруг хати, а потім заліз на дах, знову ж гаки пометляв там букетом сіна, навіть дим розвів, аби допитливі сусіди менше бачили, що відбувається. Ну і витяг пляшку з комина. А цеглинку на місце встановив. І заштукатурив хутко й охайно.
Грошей Григорович, брат Григоровича, не взяв.
* * *
А Філюнін тепер – тихий. Як Григорович вийде на ґанок – кланяється йому до землі. Не скаржиться. Ні, ну трапляється, понесе чорт до дільничного, натура, що вдієш? То дільничний йому:
– Філю-у-у-унін!
І Філюнін усе розуміє, змовкає, заспокоюється.
І мир, і спокій, і тиша.
