Притчі 
– Пий, я тобі кажу.
– Не хочу, не можу, мені погано стане.
– Та чого б це? Воно ж свіже-свіжесеньке, ще тепленьке, тільки-но з-під курки! – бабуся тримала в руці біле яйце з надбитим вершком. – Бачиш, я ж присолила.
Я відразу уявила курку, її теплесеньку дупку, звідки вилазить яєчко, і не тільки. І ось воно в бабусиній руці, обмите, але все одно пахне курником, наближається до мого рота під її докірливим поглядом.
– Ба, ну давай я кашу з’їм. Навіть молочну, якщо хочеш, із пінкою. Ну тільки не сире яйце, ба… – я потихеньку відхилялася назад до стіни, але відступати особливо не було куди.
– Гуляти не підеш, – розпочала бабуня перемовини. – А Женька з Юлею вже гуляють, кликали. Женя, он, на рік за тебе молодша, а на півтори голови вища. А Юля як добре їсть! Їй мама нові сукні кожен місяць купляє.
Це були мої подруги – сусідки. Було б іще з ким гратися, я б залюбки. Бабуся не зважала на те, що в Женьки батько – двометровий на зріст, є в кого перти вгору, а Юлька взагалі весь час щось жере. Наприклад, сало, перемелене з часником, замотане у фольгу, яке носила в руці та під’їдала. Її батько працював на бісквітній фабриці та щозміни тягав додому різноманітні шоколадні цукерки й недорого продавав сусідам. Усі ці «каракуми», «червоні маки» та «білочки» я просто ненавиділа. Була б моя воля, їла б тільки смажену картоплю й камсу на чорному хлібі з маслом. І ще смолу із фруктових дерев, звичайно.
– Ну шо ти за дитина така, га? Чим тебе годувати? – бабуся вдалася до іншого ходу. – Якби ж ти знала, як жили у війну, що їли, не дай Боже… І лободу варили, і щирицю, і кульбабки різали.
Вона похитала головою, погляд посмутнішав. Старенька нечасто згадувала ті роки. А коли згадувала, то потім довго ні з ким не розмовляла, ішла до себе в кімнату, запалювала свічечку під іконами й нишком плакала.
Я пам’ятала історію про німців. Вони увійшли в бабусине село, коли їй виповнилося шістнадцять. Постріляли чоловіків, навіть літніх, беззбройних, грабували хати, а дівчат, жінок, старших дітей заганяли в товарні вагони й везли до Німеччини. В один із таких вагонів посадили й мою бабусю. Вони з подругами відірвали дошку в підлозі, а коли поїзд пішов під гору, уповільнивши хід, повилазили через дірку й лягли на шпали. Ніхто тоді не знав, що у хвості потяга сидів охоронець з автоматом. Він убив Оксану, Любу й Ольгу, а моя бабуся та її подруга Надія врятувалися. Вони стрімголов скотилися з пагорба й зачаїлися в лісі. Ішли, переховуючись по маленьких селах, обмазували коров’ячими кізяками лице й одяг, під одежу на спину підкладали траву. Згиналися, щоби бути схожими на старих бабів, бо тих майже не чіпали. Так і дійшли до тилу, де потім важко працювали на заводі.
Я дивилася на тремтливу бабусину руку, засмаглу, у веснянках і подряпинах від бур’янів і малини, із чорними від роботи на городі нігтями. На вицвілі сумні очі, на пооране глибокими зморшками лице, запрану хустку, і мені стало соромно, що я її не слухаюся. Хіба важко випити яйце? Коли заплющити очі, не дихати, швидко ковтнути й одразу побігти гуляти. Можна пережити сире яйце, це не війна.
Я приречено кивнула. Заплющилася й хильнула, як сусідський дід Василь чарочку горілки, – не дихаючи. Трохи яєчного слизу все ж таки затрималося в роті. У мені боролися сумління й огида. Чесно дивлячись бабусі в обличчя, я силувалася проковтнути решки. Але шлунок не витримав, і яйце полетіло назад, у пелену її фартуха.
– Ти диви, жовток майже цілий, – філософськи сказала бабця. Підібрала фартух, щоб яйце не витекло додолу, і підвелася. – Піду Шаркові віддам. А ти картоплі почисти, я насмажу.
