Притчі 
Я лежала на шафі під стіною за іконами. Лежала не просто так – ховалася. Наді мною висіло кудлате павутиння, поруч валялася зачерствіла тогорічна пасочка та кілька огарків тоненьких воскових свічок. У щілину між Богородицею та святим Миколаєм було видно двері, через які мала увійти бабуся. І не сама, а з лозиною. У свої шість років я вже встигла накоїти багато лиха. Навіщо сьогодні було гратися в м’яч біля щойно підв’язаних бабусею помідорів? Звісно, це не я, а м’яч. Гумовий, затертий з одного боку до білої плями, напівчервоний, напівзелений, як і ті помідори, що покотилися за ним по грядках. А бабуся наче ж щойно сиділа із сусідками на лавці біля хвіртки, бозна-де від мене, де тут і взялася.
Висока, худа, трохи сутула, вона не була злою, просто життя зробило її суворою. Переживши війну, смерть однієї з трьох доньок, утративши в аварії чоловіка, бабуся залишилася сама в недобудованій хаті з двома малими дітьми та старенькою мамою. Усе її життя – суцільна боротьба зі злиднями, а тепер ще й зі мною.
– І-і-і-і, диви на неї, шо наробила! Тобі більше ніде гемселити клятим м’ячем, як не біля помідорів? Я коло них півдня мордувалася, шоб ти зелені назбивала?!
– Ба… Ну, ба, я не навмисне, – на останньому слові я вже тікала за хату.
Бабця кинулася наздоганяти. У мене був час, доки вона виламає лозину, зніме з неї кору й намочить у діжці з дощовою водою. Лупцювала вона мене як Сидорову козу. Діжка стояла з іншого боку хати, тому я непомітно прослизнула в середину й завертілася навколо себе – де б заховатися? Під ліжком, під столом чи під шафою? Ні, там уже знаходили. Навіть із-поза килима, що висів на стіні, також витягали. У коморі? Я відчинила рипучі двері, прохолодна темрява дмухнула в лице. На полицях, немов солдати, стояли банки з варенням та огірками. Десь у кутку зашурхотіла миша, щось брязнуло. Тут ховатися перехотілося. А часу залишалося обмаль, гучні бабині кроки лунали майже біля дверей. Тоді десь вище, бо в бабусі часто болить шия, і їй важко задирати голову.
Я кинулася в бабусину кімнату, до великого ліжка з металевими бильцями, впритул до якого стояла старезна висока шафа. Стрибнула на ліжко, стала на бильце та видерлася на шафу. Трішки посунула від стіни три великі ікони з Богородицею, Миколаєм та Ісусом і протиснулася за них. Тільки-но вмостилася, як почула бабине човгання. Серце закалатало. Мені здавалося, що його гупання чути на всю хату, я майже перестала дихати й намагалася не дивитися на двері.
– Захисти мене, любий Боже, не дай мене викрити, – почала складати я вже не першу молитву.
Двері відчинилися, до кімнати ввійшла бабуся з лозиною в руці. Вона перев’язала кінці квітчастої хустки з підборіддя на потилицю, нахилилася подивитися під ліжко. Мене там не було. Потім відчинила шафу, ікони легенько захиталися, я затамувала подих і заплющила очі. Бабуся пошаруділа рукою серед одягу й зітхнула – більше шукати було ніде. Рипнуло ліжко, вона сіла. Від пилюки в мене засвербіло в носі.
«Не дай Боже чхнути!» – від цієї думки залоскотало ще сильніше. І тут я почула нявкання.
– Сімо, Сімочко, шо тобі? Тут нема чого їсти, зараз на кухню підемо, пошукаю, – знову рипнуло ліжко, бо важка нахабна кішка залізла бабі на коліна.
Сіма була товстою, сірою зі смужками та із завжди бездоганними чистими, наполовину білими, лапками. Це була саме бабусина кішка, всіх інших вона ігнорувала або мала за ніщо. Киця завжди знала, що їй треба, а бажання решти світу для неї не мали жодного значення. Нещодавно вона народила кошенят у собачій будці, залишивши бідного песика без домівки. Він вимушений був доглядати її дітей, поки вона їла чи просто гуляла. Сіма завжди перша підходила до собачої миски, коли приносили обід, вибирала щось смачненьке або презирливо загрібала білесенькою лапкою. Мабуть, у котячому царстві Сіма була королевою, ну, а в царстві нашої вулиці – так точно.
– Ня-а-а-а-в. Ня-а-у-а-а-а-а-у, – гидким голосом промурчала кішка, почимчикувала по ліжку до шафи і м’яко поставила лапи на бильце. Підняла голову до моєї схованки і знову нявкнула.
– Шо там, кицю? – лагідно запитала бабуся й підвелася, щоби зазирнути на шафу.
Я потихеньку підняла голову й зустрілася із суворим бабусиним поглядом.
– Ану злазь! – вона намагалася дотягтися лозиною до моїх п’ят.
– Не злізу, не бий! Мене Бозя захищає! – я підтягнула під себе ноги, майже вперлася в стелю головою, схопила ікону й виставила її перед собою.
У цей час лампадка з потемнілою від часу олією, яка стояла перед образами, зісковзнула й розбилася на друзки об підлогу. Я, бабуся та Сіма мовчки спостерігали, як масна пляма неспішно ширшає, підступно затікаючи на килимок. Сіма перша вийшла зі ступору, обережно переступила через скалки та рештки олії й подалася у своїх справах. Слідом за нею бабуся принесла ганчірку, мовчки все прибрала й пішла поратися на кухню. Ліпше б відлупцювала.
