Притчі 
Осінь упала на землю якось несподівано й нестримно – наче зграя голодних ворон на збіжжя. Ще вчора серпень, відмовляючись умирати, катував світ тридцятиградусною спекою, і раптом – упс! – немов чиясь рука, відірвавши останній літній листок календаря, загребла водночас і тепло, і гаряче сонце.
Якраз добре копати картоплю – не пече, не смалить, і дощ обіцяють лише з понеділка. Тому на вихідні їдемо до бабусі, може, встигнемо. Український осінній вікенд – він такий. Та й не лише для нас, а й для більшості українців, у кого в селі живуть батьки чи бабусі-дідусі. Живуть, може, і не розраховуючи на ту допомогу своїх вічно заклопотаних міським життям нащадків, але сподіваючись хоча б під таким приводом їх догукатись і побачити, а потім упхати в багажник машини чи торбу городини, кілька пластикових пляшок із молоком, домашніх яєць, зарубаного півника чи кролика або шматок замороженої свинини – кому на що стає сили годувати й тримати господарство.
Бабуся Марія живе у віддаленому селі в іншому районі. Добиратися туди довгенько та й не дуже зручно – автобуси з райцентру ходять рідко. Але я люблю ці поїздки. Неспішні, якісь загадкові – наче дорога в іншу цивілізацію, де на шляху обов’язково трапляються пригоди або цікаві знайомства. Це ніби гра в лотерею – пощастить чи не пощастить (дістатися), допоки стемніє. Хоча насправді щастить завжди. От і цього разу останній автобус до села, побачивши на зупинці лише двійко людей, вирішив не зупинятись і промайнув повз. Сутеніє, одначе немає ні тривоги, ні паніки, лише впевненість, що якось воно буде, якось доїдемо, хоча відстань до села чималенька – кілометрів тридцять, пішки дійдеш хіба під ранок. І справді, несподівано нас підвозить якийсь священик. У вересневих сутінках він здається старим добрим чарівником із довгою бородою й лагідним голосом. Уже прощаючись, зауважуємо його модні куртку та джинси й зовсім молоде усміхнене обличчя – на вигляд років тридцять п’ять, не старший.
Безлюдна вуличка зустрічає нас мороком, ліхтариками сільських вікон і сюрчанням цвіркунів, які під осінь як знавісніли. Отак, під цей безперервний цвіркунячий акомпанемент, і доходимо до криниці на вулиці, яка наче навмисно завмерла біля бабусиної хатки – щоби старенькій недалечко було ходити по воду.
Уранці нас будить ґелґотіння гусей, їм же бо якось байдуже – мо’ хто не виспався. Ось вона – сувора проза сільського життя. Бабуся вже давно порається на городі (звідти час від часу долинають глухі звуки вкинутих у відро картоплин) і якось підозріло все вигадує та й вигадує нам роботу поза ним. То яблук-падалиць назбирати, то бузину викорчувати, то кроликів погодувати, то картоплі начистити на обід…
Таємниця такої поведінки розкривається за тим-таки обідом, коли бабця Марія безапеляційно заявляє, що картопля вже викопана й лежить у погребі.
– Ну, там ще рядків зо два лишилося – то я вже не годна була, мусите помогти.
Після обурених охань і зітхань, нагадувань про нашу заборону копати самій та її обіцянок, що «да-да, канєшно, куди-мені-я-вже-стара», бабуся лягає відпочити. А ми сидимо на лавочці під хатою, п’ємо запарену в емальованій кварті каву й уголос міркуємо про те, наскільки мудрою є людина, яка, залишивши невикопаними оцих два нещасних рядки, отак делікатно зуміла позбавити нас мук сумління за невиконану картопляну місію. Потім ідемо на город, де за годинку справляємося з поставленим бабусею завданням.
Тепер чисто прибрану землю прикрашає лише високий, у людський зріст, щирець. Височіє пихато – брунатний, гордовитий, поважний, наче індик. «Вінок!» – каже старенька, і ми переходимо до завершального акорду картопляної симфонії: палимо висохле огудиння. Багаття яскраво спалахує, тріщить, радіє завершенню роботи. Радіємо і ми, і бабуся – ніби камінь із душі, що до дощів устигли. Лише баба Настя, що порається на сусідньому городі, насуплено зиркає на нашу задоволену трійцю.
– Усьо! Тепер до Різдва зі мною не балакатиме, – каже тихо бабуся, не приховуючи усміху. І у відповідь на наші питальні погляди пояснює: – Це ж я, виходить, раніше за неї впоралася. А тут ще й ви приїхали, помогли – завідує. Вопше-то, жалко її – один син погіб молодим ше, а другий якийсь непутьовий, та й рідко приходить. Отако живе сама, із хазяйства – лише кіт. Та й того мушу годувати я, бо вона навіть собі їсти лінується зварити.
Але, з усього видно, бабуся Марія не надто переймається перспективою сусідчиного бойкоту. Знає, що та подується, покомизиться та й заспокоїться – бо ж куди подінешся? Самотня бабця самотній бабці завжди в пригоді стане.
І такою дивакувато-смішною й водночас милою та зворушливою видається оця примха жіночого суперництва, що й не знаємо, як реагувати – чи розсміятися, чи розчулитися.
Тому й невтямки, від чого сльозяться очі: від кіптяви перегорілого багаття чи майже фізичного, болісного відчуття старечої самоти. Такої ж гіркої, як осінні дими.
