Притчі 
Ніна Степанівна, схожа у своїх потворних окулярах на здивовану сову, дивиться у вікно з осудом. Ох і погода. Не дивно, що так боліли суглоби. Немає порядку ніде: ні в людях, ні в природі.
– Знаєш, Лідочко, у наші часи такого не було. Щоб оце у квітні сніг – не пригадую.
– Ага. На безкраїх полях радянської вітчизни колосилися банани. Упереміш із кукурудзою.
Ніна Степанівна впивається осудливим поглядом в онуку. Ліда, не дивлячись на стареньку, підходить до вікна й різким рухом опускає жалюзі.
– Звечоріло вже, ба. Темно.
– Так, темно. І цілий день отаке сипле, цілий день. Що не гляну – мете…
Старенька кидає на онуку сторожкі погляди. Якась вона останнім часом знервована. Усюди ці газети з оголошеннями. Невже хоче віддати її до інтернату й продати квартиру? Не може бути, Ліда – хороша дівчинка.
– Пригадую, у вісімдесят восьмому перед Новим роком теж отаке мело – світу білого не видно. Вийшла з роботи – не розумію, куди йти, де та трамвайна зупинка… – стара замислюється, замовкає.
– І що, ба? Як ти її знайшла?
– Кого?
– Трамвайну зупинку.
– Зупинку? Ні, Лідочко, я сьогодні з дому не виходила, куди вже мені в таку негоду.
– Так, погода – свято… – задумливо цідить Ліда, розмірковуючи про те, що бабця все рідше дружить із головою, а їй самій уже за тридцять, і через місяць магазин зачиниться і – привіт, безробіття!
– Я ще думала, мо’ вийду, булочку куплю, та парасолю не знайшла. Загубила десь, мабуть, а шкода: її твій дідусь у вісімдесят шостому привіз із Прибалтики. Досі як нова.
– Ба, на полиці твоя парасоля лежить.
– Хіба? От добре. Бо, думаю, вийду – а там дощ, сніг… То я, думаю, дай газетку почитаю, а в ній самі оголошення…
Ліда мовчить.
– І все – то «продам квартиру», то «куплю квартиру». Думаю, мо’ Ліда в лотереї виграла, квартиру хоче купувати…
– Ба! Досить уже! – не витримує онука. – Гадаєш, я не розумію, на що ти натякаєш? Яка, у дідька, квартира, ти ж бачила, я оголошення про роботу підкреслюю. Про РО-БО-ТУ!
– Нащо тобі, Лідочко? Ти ж працюєш… Звісно, краще, коли би ближче до домівки, приходила б обідати…
– Тому, ба, тому! Через місяць Валька магазин зачинить, а мене викине на вулицю. Через один довбаний місяць! Я роботу собі шукаю, а ти мені мозок куриш. Що я тобі зробила? Що я зробила всім вам?! – і Ліда залилася слізьми, оплакуючи не так близьке закриття магазину, як своє недоладне життя.
Якийсь час Ніна Степанівна винуватим голосом умовляє онуку заспокоїтися, вибачити стару дурепу, але впевнившись, що її не чують, знімає окуляри – руки жахливо тремтять, – акуратно кладе їх на стіл і собі вибухає плачем.
– Ба! Ба, ну чого ти?.. Ба, не плач… То в мене таке, дівчаче, минулося вже… – перелякано белькоче Ліда.
Старечі сльози, по-дитячому гіркі й щирі, отверезили її. Вона клопочеться навколо Ніни Степанівни, поїть валеріанкою, укладає на диван. Руками витирає сльози.
– Усе буде добре, ба, ось побачиш. Вибач мені. Не плач, будь ласочка…
Стара горнеться до неї, лащиться, мов кошеня.
– Та я, Лідочко, не плачу. Це я дідуся твого згадала, Бориса…
– Красень був мужчина, еге ж? – Ліда щосили бадьориться.
– Хто?
– Дідусь.
– Чий?
– Неважливо, ба. Нумо повечеряємо, і лягай спати. У таку негоду з-під ковдри вилазити – злочин.
– І ти теж, тобі треба відпочити.
– Аякже.
Ліда розігріває макарони по-флотськи, кришить салатик із вареного бурячка. Після вечері довго п’ють чай та розмовляють виключно про погоду. Бо що ж воно діється, люди добрі – сніг у квітні? Спати лягають рано. Ліда відразу провалюється в сон, а Ніні Степанівні не спиться. Суглоби болять іще дужче, холонуть ноги. Тахікардія. Їй вісімдесят три. Коли подумати, уже й помирати час, але ж так хочеться іще пожити. Вона вже сімнадцять років удова. Крім Ліди, у неї нікого на цілісінькому світі. І, дивлячись у темряву, Ніна Степанівна подумки, ледь не вперше в житті, молиться:
– Боже… Боже, послухай мене! Я стара. Така стара, що, напевне, скоро зустрінемось. І я не заперечую, утомилася. Усе болить, забуваю дуже. Але ж Ліда… Вона ж залишиться зовсім сама! Їй тридцять один. У неї нікого, крім мене, старої шкапи. Боже, вона – хороша дівчинка, а в неї – нікого. З чоловіками не щастить, дітей немає. А скоро не буде й роботи. Хіба це справедливо, Боже? Хіба можна так із нею? Ти б їй допоміг. Зовсім трішечки, дрібочку. Допоможи, Господи! Я б не просила, якби могла щось зробити сама, одначе я стара й немічна, не можу нічого. Я викладала політичну економію, була членом партії, а тепер прошу тебе, Боже, допомогти моїй онучці…
На цих словах старенька засинає. Їй сниться липень, випалена сонцем трава, ставок за селом. Берег грузький, стоптаний колгоспними коровами, яких приганяють сюди напитися, вода брудна й смердюча, але на ній танцює розплавлене сонце, ковзають водяні жучки, тож місцева дітлашня бовтається в цій калабані від ранку до вечора. Спиною до неї сидить Галочка, двоюрідна сестричка, дивиться на воду.
– Дурна ти, Нінко, як пень. Чіпляєшся до онуки замість того, щоби допомогти. Де твій розум?
– Висох мій розум, Галю. Парасолю, окуляри – де поклала, там забула, шукаю півдня.
Сестра пирхає, повертається до неї.
– Ложку ж повз рота не носиш? От і не прибідняйся. У тебе Ліда одна, як сонце в небі. Допомагай, а не на шиї висни!
Ніну Степанівну охоплює тривога. Звідки Галочка все знає, вона ж померла у дванадцятому, як у футбол грали? Ще й лається! Розхвилювавшись, старенька прокидається, щоб не склепити повік аж до світанку. Яке спання, коли вже сестра, яка не снилася бозна-відколи, прийшла, щоби зробити зауваження? Треба думати й діяти негайно.
***
Кволий ранок засмучує негодою іще гіршою, ніж учорашня. Ніна Степанівна дивиться на засніжене місто з вікна й тяжко зітхає. Потому готує онуці сніданок, із задоволенням спостерігає, як вона їсть. Потай укладає до сумочки пару шкарпеток: на вулиці сльота, а чобітки намокають. Скаржиться на погоду й загублену парасолю.
Ліда збирається похапцем, підкреслено бадьора й лагідна. Її мучить совість за бабині сльози. Вибігаючи з дому, обіцяє собі купити старенькій зефірок. І оселедчика. І крупи про запас. Помітивши маршрутку, Ліда додає ходу, хлюпаючи по сніговій каші. Старенька тим часом ретельно збирається на вулицю. Вона шукатиме онуці роботу і обов’язково знайде.
– Добрий день, дівчатка.
Працівниці поштового відділення ковзають по старенькій байдужими поглядами. Сьогодні пенсії не виплачують, хтозна, чого прийшла.
– Дівчатка, може, у вас робота є?
– А що ви вмієте? – пирхає огрядна молодиця в червоному светрі.
– Та куди вже мені. Онучка в мене без роботи залишилася, то я й запитую. Вона в мене розумна, інститут закінчила!
– Жіночко, як вона розумна, нехай сама шукає. І не ганяє вас вулицею за такої негоди.
Ніна Степанівна йде собі. Ще з годину обходить усе поспіль: установи, магазини, – їх у спальному районі не те щоб густо, – без жодних результатів. Натомившись, старенька повертається додому, довго п’є чай, відігріває промоклі ноги. Не зневірюватися! Не варто ж було очікувати, що миттю пощастить. Ось газети, наприклад. Начепивши на ніс окуляри, Ніна Степанівна обдзвонює всі номери, не лише ті, що позначила Ліда. Там чомусь сердяться, сміються, кидають слухавку. Дивні люди! У них що, немає власних дітей, онуків?..
Кілька днів іще мете та хлюпає. Кілька днів поспіль, спровадивши Ліду на роботу, Ніна Степанівна блукає районом, виснажуючи себе негодою і втомою. Місяць спливає, Ліда нервується, підла парасоля весь час норовить загубитися.
***
– Двостороннє запалення легень. Що це ви так бабуню не догледіли?! – білява лікарка дивиться на Ліду з відвертим осудом.
До лікарні Ніну Степанівну доправила «швидка». Стара, немічна, вона трималася кілька днів, а зламалася вже коли зійшов ненависний сніг, стекли в каналізацію й підсохли брудні калюжі. Добре, що вчасно нагодилася сусідка.
– Як – запалення? Як – не догледіли? Вона ж не ходила нікуди, ну хіба до магазину? – Ліді так млосно, хоч ляж і вмри, негода оця, робота, тепер іще бабця. –З нею ж усе буде добре?
– Стан важкий. Але ви не хвилюйтеся: це покоління – живуче. Поставимо на ноги.
Ліда зажурено вивчає зачовганий лінолеум під ногами, киває. Виходить на вулицю, курить на лавці, намагаючись визначити, за яким із десятків вікон – бабусина палата. Чому ж так розсипається все цієї весни, чому? Коли вже світла смуга? Сусідка, виявляється, у курсі була – бабця тиждень районом вешталася, роботу їй напитувала, міряла калюжі. Тиждень! Знала – й ані півслова, допоки стару на «швидкій» до лікарні не доправили. Як із цим жити? Як?
– Зайкіна? Лідко, ти?
Високий, рудий, залисини на лобі. Оця кругла пика, майже безброва, оці смішні вуха – такі знайомі. З минулого, з давнього, зараз, одну хвилинку…
– Редько. Я – Заїкіна.
Сміються обоє. Володька, одногрупник, колись же дружили! Скільки літ, скільки зим!
– Ти чого тут?
– Бабуся. Із запаленням легень привезли.
– А в мене теща… Гадав, язика прикусила й отруїлася, аж ні, стегно зламала. Нічим її не доб’єш, – надміру скрушно зітхає Володька і знов гигоче. – А ти як? Сім’я, діти?..
– Хріново я, Володь. Хріново.
Ліда раптово заливається слізьми. Виштовхує із себе, вичавлює – біль, розпач, провину. Усе через неї, усе це вона винна. Зірвалася на стару, напосілася, нахнюпила носа. А та знаєш що? Роботу шукати посунула. Для неї, Ліди, дорослої дурепи, ходила на пошуки. З неї ж іще, мабуть, і сміялися, – дах, мовляв, у старої потік, плутається тут під ногами. Тепер двостороннє запалення, у вісімдесят три!
– М-да, діла…
Володька вже й не радий, що підійшов, заговорив. Ото привітався на свою голову. Лідку, звісно, шкода, нормальна ж дівка. У групі з-поміж найкращих була, а тепер – диви-но на неї. Майже безробітна, бабця в лікарні. Мати померла, ще як вони на четвертому курсі навчалися. Обручки теж не видно. Життя…
– Лід, ну припини, чого ти, – незграбно плескає жінку по руці, відразу ж озирається – як-не-як, теща тут, хоч і прикута до ліжка. – Ти от знаєш що? Приходь до мене на співбесіду. Маю власне підприємство, виготовляємо м’які меблі, саме підшуковую робітників, у цех і в офіс. Підеш до мене диванами торгувати?
– Піду.
– От і добре! Завтра, о чотирнадцятій. Ось візитівка. Ну, бувай!
– Угу.
Тепліє на душі. Бабуся зрадіє. Можливо, хороші новини піднімуть її на ноги швидше, ніж ліки.
Наступного дня старанно причепурилася. Співбесіди не боялася – вона чотири роки продавала сантехніку, а чим дивани страшніші за унітази? Володька теж, схоже, усе вирішив, показав цех, офіс, розповів, що та як.
– Двадцять шостого можеш виходити. Вистачить часу хвости попідтягувати?
– Цілком.
– Тоді – до двадцять шостого.
Їхала в автобусі, коли задзвонив мобільний. Чужий неприємний голос повідомив, що, попри титанічні зусилля медперсоналу, Ніна Степанівна Босенко, тридцять четвертого року народження, відійшла в інший світ. Приїжджайте.
Голос стих. Гуцає автобус, голосить радіо, люди їдуть у своїх справах. За брудним склом теплими лапками торкається міста весна. Ще не віриться, ще не плачеться.
– Ба. А ти ж таки знайшла мені роботу. Усе-таки знайшла, – беззвучно шепоче Ліда.
