Притчі 
Я йшла центральною вулицею села мого дитинства. І це ж треба: пам’ятала кожну тріщинку цього асфальту, яким мене баба Люся примушувала гуляти босоніж улітку. «П’яти прогрієш – усю зиму не кашлятимеш. Ато міське, хирляве, глянути боляче…»
Нині з цим місцем мене нічого не ріднило, окрім могил на дальньому закуті кладовища. Тут не лишилось ані роду, ані знайомих, хіба ото спогади.
– Доцю, а ти не з Левченків будеш? – раптом почула.
Гукала жінка, яка грілася на лавці перед ворітьми і з цікавістю за мною спостерігала.
– Із Левченків, – усміхаюся. – Як угадали? Тут уже стільки років ніхто не живе…
– А ти мені на Люсю Архипівну схожа. І не зовні, а чимось… Ох мирова жінка була! Я завдяки їй на світ з’явилася. Та шо там! Усі в окрузі, хто мого віку й старші, через її руки пройшли. Знаєш же?
Я кивнула.
***
Мені було шість, коли моєї прабаби не стало. Її, мабуть, ніхто ніколи Людмилою й не звав. Вона так і в труну пішла Люсею… Веселою, гомінкою й непосидючою, як вода із бульбашками.
Про неї казали – щаслива.
Із її одинадцятьох братів і сестер вижили семеро. Тоді це була звичайна історія… І в 1930-х їхню небідну родину дивом не розкуркулили. І в голод вижили, бо старший брат у тракторній бригаді працював. Їм дерті – зерна подрібненого – кілограмів п’ять на місяць давали, на тому всі й протрималися…
У п’ятнадцять років Люся поїхала до міста, у школу медсестер. А вже там із Федором познайомилася, курсантом військового училища. Високим, блакитнооким, старшим… Це дивно, та, здається, саме Люся першою зі своєї родини заміж пішла по любові. Іншим такої розкоші не перепало.
Та, аби не почуття, може, і не пережили б усього, що їм випало.
У Чернігів переїхали за призначенням, донька народилась, а там і війна… Ще й пожити не встигли. Чоловіка на фронт забрали, а Люся із донькою в село до батьків поїхала, таки ж гуртом легше.
Їхній світ тріщав і кришився, а вона наче й не помічала.
Із Полтавської в Кіровоградську область до чоловіка пішки ходила, на побачення. Їй же всього двадцять три роки було. Йому тридцять! Молодість – вона і крізь страх проростає…
Розповідала: випалена земля, понівечені танки, техніка, пошматовані тіла, а вона йде… Ну що ж ті сто кілометрів, що ж той кінець світу, коли в неї – кохання. Побачаться на годинку, і назад до своїх, додому. Дорогою потрапила під бомбардування, відсиділася й бігом до дитини. Тільки на порозі зомліла від пережитого.
Та потім було страшніше: чоловік потрапив у полон, пішки повернувся із Польщі на день. А далі – штрафбат на південному фронті. Поранення в голову, майже несумісне із життям. Вижив лише тому, що Люсі пообіцяв. Він потім це їй розкаже, коли повернеться додому в 1944-му…
Але про те, щоби повертатися в місто, не йшлося. Після штрафбату чоловіку ніхто цього не дозволив би. Таку «ганьбу» змивали кров’ю, але плями в особистій справі – уже назавжди. Вони лишилися жити в батьківському селі, Федора призначили головою колгоспу, Люся пішла працювати в акушерський пункт. Народилася друга донька.
Вона не знала, що таке «сильна й незалежна», і про фемінізм навряд чи замислювалася. Просто працювала й була мамою і за цим ледве встигала спати… Удосвіта підхопитися – попоратися по господарству, зчинити хліб, зварити сніданок. Обов’язково зробити зачіску, підфарбувати губи, вдягти сукенку, підбори – бо медпрацівник має бути гарний і акуратний, так учили в медучилищі. За три кілометри мчати пішки на роботу, починати прийом, а тоді – на виклики. У баби чимала була ділянка – п’ять сіл, а між ними по кілька кілометрів різниці. Усього кілометрів п’ятнадцять в один бік, і все в елегантних туфлях, і не дай Боже підводою чи трактором – сукню помне.
За сорок років на роботі сотні прийнятих пологів, сотні немовлят…
Та все життя вона згадувала одну породіллю – Марію, складний випадок. Її не встигли довезти до райцентру – «швидка» пізно приїхала. Дитина вижила, а молодиця померла. Ох, скільки разів перед рідними вибачалася, хоч ті й не тримали зла, проте вона вважала цю смерть своєю виною. Картала себе, що мала раніше везти, машину знайти десь… Посеред ночі кидалася, бо їй Марія снилася до кінця життя.
***
Я знала бабу Люсю трохи іншою. Я народилася, коли вона була вже на пенсії, важко хворіла, а прадід уже десять років як пішов із життя. Казали, бабуня на старість трохи заспокоїлася. Хоча мені вона здавалася непоборним оптимістичним тайфуном! Не людина – згусток електрики.
У моїх спогадах про неї – літо. Я прокидаюся, коли в хату теплом уривається ранок. Вибігаю надвір, там пахне свіжим хлібом і пиріжками. Баба сидить під грушею коло столу, снідає. У високому кухлі – кава, на тарілці – бутерброди із запашної свіжої паляниці й сиру, нарізаного скибками. Ці звички лишилися з її отого, ще довоєнного життя, тут же й кави ніхто не пив. А баба десь знаходила індійську…
Мій сніданок давно на столі, та поки я доїдаю, у бабуні вже цілий оберемок планів. До сусідки Марусі – по свіже молоко, тоді до крамниці, потім – у гості до кумів і хрещеників провідати.
І от ми йдемо удвох, вона тримає мої босоніжки й ошатну корзинку, накриту серветкою. Теплом від асфальту прогріває наскрізь. Я мружуся, дивлюся на пташок і слухаю бабині історії. І про те, яким було її весілля, і як чоловік їй подарував чоботи, а вона не відразу той подарунок прийняла, а він розсердився й викинув. І про те, як вона в Москву їздила гусей продавати, щоби дітям форму й підручники купити. І про цей асфальт, який полонені німці клали, коли їх назад гнали, тому й лежить стільки років…
Вона говорила зі мною про все, як із дорослою, сповнюючи мене мудрістю та історіями не за віком, а на виріст. Розуміла ж, мабуть, – майбутнього в неї лишилося небагато, тому боялася, що не встигне. А проростає в мені все нею розказане, здається, тільки зараз.
Її теплом, її оповідями, а ще літом із запахом молока і хліба досі дихають мої сни. І нехай по-справжньому я познайомилася із Люсею Архипівною вже після її смерті, від того вона не стала мені чужою… Навіть навпаки, із роками стає дедалі ближчою.
Ми сиділи вдвох із новою знайомою. Вона оповідала мені про бабусю, що знала. Я слухала й мружилася на сонці. І усміхалася тому, що й через двадцять років тут досі, ніби заговорений, лежить той німецький асфальт… А ще – живе ціле покоління людей, яких моя баба привела у світ. Оце і є – її слід. Може, і справді, вона щось знала й розуміла про майбутнє, бо лишила по собі дещо значно більше за спогади.
