Саджанці терпіння

– Ось так, цибулинка за цибулинкою, – бабусині руки вміло і з любов’ю пригортали землею золотаві саджанці, залишаючи назовні лише зелені пагони. Вона висаджувала зимову цибулю й покликала мене на допомогу.

Засмагла, сива, у білій хустині та квітчастому фартуху, бабуся Тамара була схожа на чаклунку. І насправді: було щось магічне в її вмінні виростити розмаїття городини на сухій землі. Там, де воду на полив приносять лише дощі.

…Кожне моє літо, аж до п’ятнадцяти років, минало в селі.

У компанії дідуся-веселуна й турботливої бабусі. Почувалася там щасливою, коли неквапно прокидалася рано-вранці, ніжилася, мов у гніздечку, у м’якій перині та згадувала сни (деякі навіть виявилися віщими). А ще полюбляла відгадувати, що готує бабуся на сніданок, ледве вловлюючи аромати з кухні. А потім бралася за улюблені справи: читала в затінку старої тополі в самісіньку спеку, прогулювалася з друзями, вела вечірні бесіди з бабусею про теперішнє або давно минуле. А понад усім – безкрає відчуття свободи!

Літо на природі сповнювало життям і натхненням. Скільки кольору, пахощів, смакоти із саду, городу і, звісно, бабусиної кухні. Як нині пам’ятаю смак її свіжоспеченого хліба. Солодкий, у міру пухкий і неймовірно духмяний буханець вистоювався після випікання в глиняній печі. І лише для мене бабуся обережно зрізала рум’яну скибочку зі скоринкою. Склянка молока, мед і ще теплий, хрусткий хліб. Неповторна насолода!

Бабуся навчала мене всього, що знала. А тих знань було безліч. Будь-яка справа давалася їй ладно та вміло. Саме вона навчила мене читати в три рочки. Пів нашого села збиралося послухати, як я, мала, читаю дідові газету на лавці перед нашим парканом. Любов до читання залишилася зі мною на все життя. Як і бабусині рецепти із секретами, уміння вишивати хрестиком і ще багато чого іншого.

…Проте цього літа я дослухалася до її порад уже не так вдумливо, як раніше. Свідомість заполонили інші думки, пріоритети, забавки та цікавинки. І час летів по-іншому.

– Не поспішай. Одна цибулька за одною.

Та яка там цибулька, коли з-за паркану вже підморгують друзі, порипують колеса старих велосипедів і бренькає гітара?

Бабуся пішла поратися на подвір’ї, а я поспіхом повтикала ту осоружну цибулю, вимила руки й уже однією ногою була за ворітьми, коли…

– Настусю, іди-но сюди, – бабуся гукала лагідно, але наполегливо. А в очах був і докір і усмішка.

Ми разом піднялися сходами на маленький дерев’яний піддашок перед горищем. Найулюбленіше моє місце у дворі. Зазвичай там можна було усамітнитись і дати волю думкам. Звідти видно було поля, перерізані дорогою, і перелісок із горішником, і мою тополю-для-читання. Але зараз важило те, що наші грядки звідти теж були як на долоні.

– Бачиш?

– Бачу, – зітхнувши, я потупила очі.

Город у нас був чималий, тож кожній рослині бабуся Тамара відводила власне місце. Вищі рослини створювали тінь і зберігали вологу для меншечких. Ароматні трави поміж рядів відлякували шкідників. Усе було продумано до деталей. От тільки висаджена мною цибуля звивалася, мов трійко зелених зміючок, помітно дисонуючи з рівними, наче під лінієчку, бабусиними рядками. Ніби хтось погрався з фарбою й зіпсував масштабний шедевр симетрії.

Соромно стало. І згаяного часу шкода.

– Я все виправлю, бабуню.

Проігнорувавши загальне обурення, що дружно долинуло з-за паркану, я повернулася на город.

А через дві години ми з бабусею вже милувалися новими грядками – рівненькими й симетричними. Її очі світилися.

За вечерею старенька згадувала голодне дитинство, коли навіть картопляне лушпиння було за смаколик, вигнання її родини з власного дому в іншу країну, тяжку працю на фермі… Тоді я вперше слухала бабу Тамару так уважно. І бачила перед собою дуже сильну жінку. Біди й лихоліття не позбавили її спокою, розважливості та неймовірної любові до життя і своєї землі.

Сонечко сіло. Друзі розпалили багаття й уже встигли напекти картоплі. Я теж до них долучилася, прихопивши з дому кошик зі свіжим хлібом, салом і солоними огірочками. Смачніших наїдків годі було й шукати! Під акомпанемент дзвінкоголосої гітари лилися пісні. Палахкотіло полум’я. По тілу розлилася втома, але вона була приємною. Прихилившись одне до одного, зі своєї лавки біля паркану до наших співів і балачок дослухалися й дідусь із бабусею.

Щось змінилося в мені того вечора. І хоча затятою фермеркою я так і не стала, проте важливі справи відтоді намагаюся виконувати якісно від початку. Та бабусина наука переконала: переробляти не дуже весело й приємно. І навпаки, коли робиш щось натхненно та вдумливо, результат точно втішить.

Наступна

Бабине літо

Я йшла центральною вулицею села мого дитинства. І це ж треба: пам’ятала кожну тріщинку цього ... Читати далі

Попередня

Коли мене не стане

Спокійний літній ранок – хороша пора, щоби відвідати бабусю. Швиденько зібралася, вдягнувши новеньку сукню, яку ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *