Притчі 
Шемрання старенької Боньки важко зрозуміти. Але Наталя – мале, проте міцно збите пташа, ловить покручі-слова на льоту і тлумачить сказане Бонькою.
Це дрібне пискля родичі називають Наталчиточкою. Ім’я складене з двох: Наталя й Чита – кумедна мавпочка з популярної кінокомедії. Чотирирічне дівча спритно дереться на горіх, що розложисто царює над половиною подвір’я присадкуватої «шевченківської хати». У ній купно, дружно, гучно мешкають аж три родини. У вихідні тут гамірно й весело.
Та в будні дівча йде в садочок. Наталчиточка збирає гурт спраглих до чергової витівки малюків, які саме зараз дивляться міні-виставу про муху.
А крилата дзижчалка чарівно з’являється, хоча в спальні в тиху годину нема жодної комашини, і вигадливо кружляє в повітрі. Голова малої збиточниці крутиться за нафантазованою (лиш не спати б!) літальною забавкою. Очі дівчинки стежать за уявною цокотухою, з вуст чути монотонне «дзи-и-и», що раптом уривається. Муха на носі! Наталчиточка дивиться на кінчик веснянкуватого носика – глядачі в екстазі. Регіт! Але скрадливий, затамований… Бо як залетить Огорошина, огрядна злюща вихователька з рипучим голосом, то буде кри-и-и-ку!
Вона отримала прізвисько від Наталі. Дівча не подужало вимовити «Ольгу Йосипівну», хоча виховательку з іншої зміни, щебетуху Ліду Павлівну, малеча називає без помилки. А й приклеїлося до крикухи те «Огорошина», що не відірвеш із м’ясом. І від цього вона ще лютіша. Наталчиточка не любить іти до садка, коли на зміні Огорошина, зате значно охочіше підбрикує дорогою, стрибаючи то на одній ніжці, то на двох, якщо там Ліда Павлівна.
Та ліпше вона лишилася би з Бонькою. Давню, наче перша революція, Яблонську мале теж охрестило дитячою мовою, і всі тепер називають стареньку так.
Її побоюються. Сувора Бонька – типаж для казки про Бабу-Ягу. У неї не лице – мапа зморщок-ярків, в яких ховаються вицвілі озера очиць. Добряче випирає ніс, завеликий на цьому здрібнілому, висотаному старістю обличчі. Вона геть незрозуміло (слів не розібрати), проте й дуже зрозуміло (грізний голос, поривчасті змахи рук, войовнича постава) лає за кинуту на подвір’ї обгортку. А ще, бува, шпарко розвернеться зсохлим, але навдивовижу міцненьким тільцем до дебелого п’яниці Степана та одним лютим полиском очей утихомирить його розбуяле бажання недоладно заревіти бугаєм: «О-о-ой чи-и-и-и-й то-о-о кі-і-і-нь сто-ої-і-і-ть…»
Бонька – королева двору. Є королеви-матері, а вона – королева-бабця. Кожного старенька присоромлює за будь-який, на її думку, недоладний, учинок, бо про всіх усе знає.
Тільки Наталчиточка живе інфантою при королеві. Старенька їй не рідна бабуся, проте любить так, що й крівцевим було б завидки. У Наталчиточки нема рідних старих.
Є мамця й татко та брат-підліток, що вона за ним волочиться, де тільки може. А Юрко сердиться, хоча парубкувати ще не парубкує, проте із сестрою лишень клопіт. Заважає. З нею на річку не гайнеш, а хлопці кличуть. І до центру теж зась. Дріботить це захекане мале – і кинути шкода, і тягти далі вже не вийде, то мусить завернути додому. Наталчиточка кліщем учепиться в брата, бо залишили таки ж на нього («Ех, як прикро іноді бути старшим…»). Мамця з татком щодень, крім моторної суботи та поважної неділі, на роботі. І лиш Бонька завжди тут, тож виручає хлопця постійно. Бурчить щось, але з помітним задоволенням бере на виховання улюбленицю, поки Юрко біжить до «Юного техніка» або з товаришами-однолітками віється гуляти.
Мала напихається ласощами. Бонька нині спекла пляцок із яблуками. У рухливого дівчати завжди апетит, як у того вовка, що з казки про Сірка. Запиває молоком із горнятка. А як старанно сьорбає, щоб і краплина не впала на сукенку з маками. Бо мамця свариться, що надто швидко брудняться на малій речі.
А спробував би хтось їсти молоді горішки й залишитися чистим! Горіх у дворі щедрий на врожай і обдаровує малу смакотою. Щоправда, до неї ще добутися треба. Розколупати, камінчиком довбаючи, зняти зелену верхню одежинку, а потім добряче тупнути сандаликом, аби міцна світло-коричнева шкаралупка тріснула й поділилася серединкою. Вигадливо покручене ядерце нарешті добуто. Тепер найповільніша та найприємніша частина роботи. Обдерти золотаві тонюсінькі шкуринки з білого смачного осердя. Інколи тяжко добути ту солодкаву радість, зате від зеленої захисної оболонки руки стають красивими – шоколадними.
Хоча що то за шоколад, коли гіркий? Але в садочку можна показати всім, і діти проситимуть, аби їм також помалювали долоньки в «негретячий» колір. А відповідальне дівча притягне наступного дня зелені яєчка. Невдовзі група вималює не лише руки, а й радісні мармизки. І синьоокі в білявих кучериках муринята будуть із подивом спостерігати, як химерно реагують на них дорослі. З тихими стогонами: «О-о-о, Бо-о-женьку-у!»
Та це ж так гарно! І що ті дорослі розуміють?! Он в Африці скільки треба засмагати, а тут добре обмастив себе… І ти – кльова чоколядка! І не змивається швидко! Як гарно придумали, а ті дорослі…
Зараз уся група відчайдушно реве, бо вихователька з нянечкою відмивають «засмагу». Ох, а було так гарно…
Посвітлілі, але не змиті безслідно плями на личках увечері лякають мам і бабусь, що прийшли за нащадками. Лише Олегів тато аж червоніє від реготу, замість йойкати й журитися над розцяцькованим сином, і змовницьки підморгує до Наталчиточки, яку поставили в кут. Мовляв, не сумуй! Скоро прийдуть за тобою й визволять гарнюню царівну-муринку з полону Огорошини.
А Бонька ввечері покладе сухеньку пташину лапку на руду голівку Наталчиточки та й оповість, стираючи садкову несправедливість, найліпшу зі своїх казок – святкову, осяйну, наче велика куля на ялинці із саньми з Миколаєм, кучугурами та зорею-кометою з пишним хвостом…
Бонька розказує її рідко. Якось так між старою та малою заведено, що Наталчиточка не просить, а лише чекає. Так, як ждуть Різдва! Воно ж приходить, коли само хоче, а не як дітям заманеться.
А спочатку засніжить, морозом ударить. Наталчиточка їхатиме в садок на санях, наче мала королівна. Під татковими черевиками рипітиме сніг, блищатиме розсипами діамантів і пустуватиме, осідаючи на віях.
Наталчиточка буде уважно вивчати на рукавичці кожну сніжинку – бездоганно накреслену, але завжди іншу красу. І хухати, перетворюючи сніжинку на росичку-крапельку. З різних сніжинок чомусь завжди виходить однакова краплинка – і дівчинка з тої чудасії дивуватиметься найбільше.
А потім татко з «командіровки» з Москви привезе мандаринки – малі запашні сонечка на підвіконні, позаду яких – укриті морозяними візерунками шибки. Отак тутешня зима й субтропічне літо стануть близькими сусідами.
Прийде Миколай. Наталчиточка просила ляльку, що ходить, але дістався пупс, цукерки та рахівниця. Вона й не журиться. Може, ляльку дідо Миколай принесе наступного року, а рахівничка он із якими синіми, зеленими, жовтими, червоними ґудзичками! А пупсик загорнений у пелюшки! То малу годі й відірвати від подарунків.
«Червоний мак» і «Білочку» понесла у сховок – мама знає, що під подушку. Там завжди зберігаються скарби. Наталчиточка дуже-дуже любить саме ці цюцики – так вона називає цукерки. І їсть таке рідкісне щастячко поволі, відкушує манюній шматочок і чекає, поки розчиняється в роті насолода. Потім знову відгризає дрібочку. Десь із півгодини триває розтягування задоволення.
Решту цукерок Наталчиточка розділила на купки. Бо не можна їсти всі зразу. Ті купки все одно швидко тануть, бо смакує не сама. Наділяє маму, тата, Юрка, Боньку.
А Новий рік поступиться Різдву. Колядники ходитимуть, не ховаючись. Лише комуністи сахатимуться, крадькома відбігаючи від вікон у глиб житла, коли голосна ватага пройде поблизу. Їм не можна. Наталчиточці шкода комуністів, яким заборонено ходити веселими колядниками до родичів, хрещених і хрещеників, друзів, знайомих. І не дадуть їм копійок та цюциків, і не запросять до столу. За що їх так покарали? Ну поставили б у кут, а потім відпустили. Не можна ж так сильно карати…
А для Боньки то останні свята.
Старенька сидіти не вміє. У передсвяткових клопотах пече пляцки, варить кашу на кутю, борщ, ліпить вушка, вареники з капустою.
Наталчиточка, висолопивши від старанності язика, чаклує над розкачаним тістом. Бонька їй довірила стосик жерстяних формочок, от дівча й тисне малою долонькою зверху, вирізаючи печиво. Старенька вчить її: «А дивися, скільки в тебе тіста марнуєсі. Доньцю, ти близенько тни, одне біля єньшого!» І Наталчиточка засвоює науку. Нарешті дочікується схвалення: «Йой, яка ж ти велика вже! Помічниця! Зара тобі дам білок, будеш мастити!» То улюблене заняття! Зв’язані докупи кілька курячих пір’їн слугують пензликом. Дитина вмочує пелехатий пучечок у яєчний білок і пильнує, аби краплі не хляпали на деко, бо горітимуть у духовці. Ретельно мастить кожне печиво й пучками малих пальчиків бере цукор і посипає, уявляючи, що то з хмари сипле снігом. Мала й першою отримує ще теплих місяця та зірку. Куштує! Бонька підсовує дівчаті ще і ще, наливає молочка.
Розпашіле на гарячій кухні маля скидається на нагодоване й сонне кошеня. Задрімало на бамбетлі.
Бонька й далі не метушливо, але шпарко крутиться тут. До Різдва треба наготувати багато. Гості будуть!
Вона не знає, що то її останні свята.
Бог забере Боньку перед наступним Миколаєм. Наталчиточка спершу нічого з тієї втрати не зрозуміє. Круглими очицями спостерігатиме за дивними діями дорослих. Простирадло на люстрі… Понурі обличчя й плач… Бонька лежить непорушно – ще такого не було… Боньки нема… Її кудись понесли в завеликій труні…
Миколай принесе ляльку, що ходить. Мала запропонує йому поміняти ляльку на Боньку. Вона докладатиме рахівницю, книжечки – усі скарби, зрештою, запропонує в обмін на Боньку. Та кожного ранку бачитиме неторкане те добро на долівці біля ліжка. Наталчиточка тихо сваритиметься з Миколаєм щоночі. Мине Різдво з його круговертю снігу, санок, колядок, смаколиків.
Мине багато свят потому, мала дівчинка перетвориться на Наталку, закінчить школу й університет, вийде заміж, народить дітей. Перемордується багатьма страшними втратами. Бонька разом із іншими житиме в неї всередині, десь поруч із Наталчиточкою.
