Невірна

– Ох і невірна ж дівчина! Тьху на тебе, яке погане!

Я, худенька й блідолиця, учорашня першокласниця з ріденьким білявим волоссям, що саме починало темніти на знак мого дорослішання, зіщулено сиділа на лавці й хвицяла ногами, як корова Білка хвостом. Ще п’ять хвилин тому я вважала себе якщо не красунею, то хоча б гарненькою, а тепер раптом згадала всі кпини сусідського Ромка й під горло підступило щось гірке, а очам стало гаряче.

То мама, виходить, неправду казала? Ніяка я не красуня, коли вже й баба на мене плюється! Мама вродлива, всі кажуть; батько теж наче нівроку, а я – довготелеса й сухоребра, у кого тільки вдалася!

А бабуся тим часом доварювала на старій печі вареники – із сиром, масні й солодкі, що аж плавали в густезній домашній сметані, – і гукала до столу: «Дочечко, зозулько моя!» – наче то й не вона, ніби й не мені казала оте, гірке та сльозогінне… Хотіла, бува, образитися, проте вареничний дух так і пробирався до носа й починав гопцювати там, аж поки бокасті самі застрибували до рота й сметанною рікою сягали живота. І які можуть бути образи, коли тут така смакота? Може, від’їмся в баби та стану не така вже й «невірна»?

***

– То оце так собі коси відтяла? Паскудна якась така стала!

Ну ось, знову… Ще вчора на останньому дзвонику мені здавалося, що зачіска в мене гарна. «Моднява», – казала Юлька, а вона вже в сьомий клас іде, то знається на моді, бо я, у своєму п’ятому, тільки вчуся. Мама мені ще вчора бант зав’язала, то Юлька підсміхнулася та стягла його з мене під під’їздом, аби хлопці не кпинили. А баба каже «паскудна» – що вона в тому селі бачила? Косу мені заплести було, як селючці якійсь, чи що? І чого мене мама знову сюди притягла?! Білку пасти й бабині дурниці слухати?

Але з кухні вже долинав п’янкий дух вишневого варення, а в дійничці ледь чутно полускувала піна з-під щойно видоєного молока. Та й Ромко вже перехилявся через тин (ледь дрючка не поламав!) і кликав у ліс, по гриби, та ще й прицмокнув: «У-ух, яка ти стрижена!» – і було в отому «у-ух» щось таке, що і образа на бабусю притихла, і село вже не таким поганим видавалося…

***

– А у вас дівка нівроку росте, Степанівно! – дядько Петро спинився на шляху понад городом, де я крізь кректання й нарікання вибирала з бабою «гурки». І таки ж нівроку дівка – бо хіба ж я для огірків свої коротенькі шорти вбрала? Чи ж для дядька? Але хай хоч він, хоч хтось укаже бабі, що не така вже я й «невірна», не така вже й «паскудна»…

– Тьху ти! Дівка як дівка, – зло видихнула на моє розчарування баба. – Іди собі, куди йшов, шоб і духу твого тут не було! – і вже до мене роздратовано додала: – А ти ті свої чорти зніми та спідницю вдягни! Стидно таке носить!

– Ну, бабо-о-о!

– Шо бабо? Одежі в тебе нема, чи шо? То я тобі плаття свої пооддаю, раз ти вже дівка велика! Оно жовтяка пропустила, помочі ніякої, самі наряди в голові! – та щоб уже не вислуховувати моїх заперечень («Не мели єрунду!»), баба поспішила до господарства.

А я собі сердилася та хмикала, уявляючи, як реготав би Рома, якби побачив мене в бабиній сукні…

***

– Бабусю, ну хоч сьогодні я вам гарна? – весільна сукня – дорогезна, модного кольору «айворі» від дизайнера, за якого боролися всі дівчата міста, – сиділа на мені, як на принцесі. Жодного дешевого фатину, жодних попсових камінчиків – лише найтонше мереживо, що витончено переливалося на сонці делікатними перламутровими ниточками. Я вже виросла з віку, коли хотілося залишати оголеним побільше тіла, тож весільна сукня була втіленням скромності: дуже помірне декольте-крапелька, комірець-стійка, довгі мереживні рукави. Волосся зібрали на потилиці в стриману мушельку із живою квіткою білої ружі. Я була гарна наречена, справді гарна.

– Та така, поганенька, – зітхнула баба.

Я спалахнула.

– Поганенька?! Ну ви хоч сьогодні мені могли сказати, що я вродлива? Усе життя тільки й чую, що я «невірна», «паскудна» й «поганенька»!

– Положено так казать, от я й кажу.

– Вона й мені так говорить, – утрутилася мама. – Не переймайся, ти найпрекрасніша наречена! Романові пощастило!

І таки, мабуть, пощастило – бо ж він і того дня, і десять років по тому – щоденно каже мені про це… І про те, яка я в нього красуня. І донечка красуня, на мене схожа, – хоча бабуся, звісно, сказала, що «невірна». І «тьху на неї». Ми з мамою тільки гірко засміялися – звикли.

***

– Пити… – простогнала бабуся, прокинувшись.

Я мерщій кинулася на кухню, наповнила горня водою й приклала до сухих – і від віку, і від зневоднення – вуст. Бабуся пила жадібно, але по краплині, навіть не помічала, як тонесенька цівка стікає з правого кутика губи та ллється за пазуху. Так само не зауважувала правнучки, а та відклала фломастери й зачудовано дивилася на стареньку, що так довго спала. Здається, бабуся взагалі нічого не бачила, утупившись блідими сірими очицями в простір перед собою. Там сиділа я, але мене наче й не було…

Аж раптом щось сталося, і очі старенької зблиснули. Здається, вони навіть повернули собі якусь частинку давно втраченої блакитної барви.

– Ти така гарна! – тихенько сказала бабуся. Я стрепенулася.

– Яка ж ти гарна! – повторила вона, і зморшки на кутиках губ піднялися.

– Дякую, бабусю! – я засміялася й кинулася сердечно її обіймати.

Та вона, здається, знову повернулася до себе. Заплющила очі й поринула в міцний, глибокий і спокійний сон…

Зміст