Притчі 
Спокійний літній ранок – хороша пора, щоби відвідати бабусю. Швиденько зібралася, вдягнувши новеньку сукню, яку тільки вчора дошила. Склала в кошик домашніх пиріжечків, накрила білосніжним рушничком, рясно всипаним різнокольоровими орнаментами. У квітнику зібрала найгарніший букет, перев’язала стрічкою. Дорогою забігла до магазину за гостинцями. Накупила бабусиних улюблених шоколадних цукерок і вівсяного печива.
…Із дитинства не любила чи то боялася бабусиної фрази: «Коли мене не стане…»
«Даринко, бери пиріжечки, поки гарячі та запашні. Із скоринкою, як ти любиш. Запам’ятовуй “фірмовий” рецепт, бо, коли мене не стане, – шкодуватимеш. Головне – готувати з любов’ю й лише з гарним настроєм. Тісто все відчуває. А ще – я завжди уявляю, із якою радістю й апетитом ви їх уминатимете. Це щастя для бабусі, їхнього рецепту не знайдеш в Інтернеті. Виростеш – смачно готуватимеш для чоловіка та діточок».
«Онучко, ти завжди повинна бути модницею й мати гарний вигляд! Ех, скільки в мене суконь було… і “парочок” (це комплект кофтини чи блузи зі спідницею). Здебільшого, все шила сама. І тебе навчу. Сідай! Ти не дивися, що швейна машинка стара. Викинете її, коли мене не стане. Знаєш, скільки вишуканих суконь і модних сарафанів вона пошила! Це зараз журнали, викрійки, спеціальні лапки для зручності, усілякі гудзички, різнокольорові нитки, величезний вибір тканин. А за моєї молодості, якщо вдасться знайти шифон чи креп-жоржет, – велика удача! Тож, Даринко, завжди стеж за модою!»
«Дістань оті найбільші горнятка – питимемо м’ятний чай із цукерками й печивом. Умощуйся зручніше. Розкажу тобі про своє дитинство, як рано почала працювати в полі та бралася за чоловічу роботу. Як пережили війну й вижили в голод… Ні, я не плачу. То спогади ллються… Запам’ятовуй, моя маленька, розкажеш діткам, коли вже мене не стане…»
«Послухай цю пісню. Сьогодні репетиція хору. Ми її з дівчатами виконуватимемо. (Бабуся підфарбовує губи). Нумо, ти першим голосом, а я другим… То в тебе добре виходить, онучко! Може, станеш колись акторкою чи співачкою… У мене не склалося – усе перекреслила війна… Так і залишилася… Ну то таке! Будь веселункою, як я! Суму й горя і так вистачає».
«Добре-добре, що там у тебе? Я вже таке дрібне не бачу, але підкажу. Коли вишиваєш – усі хрестики мусять лежати в один бік, не випиратися. А зі звороту канва має бути такою ж гарною й охайною, як і на лицьовій стороні. Коли на білому фоні з кожним стібком зацвітає бузок, розквітають маки, дозріває калина, цвітуть троянди, буяють тюльпани – це магічне дійство. І, здається, що ти сам художник і творець цієї краси… Обережно, не вколися. Хто тебе навчить цього, коли мене не стане?»
«Даринко, іди-но сюди – я тобі покажу свій квітник! Доглядати за ним дедалі важче, пообіцяй, що подбаєш про нього, коли мене не стане. Саджай квіти й пильнуй, аби краса була і в домі, і на обличчі, і в душі».
«Бабусю, а що буде, коли вас не стане? Це не страшно?» – питала я. «Коли прийде час, буде не страшно. Я завжди буду з тобою. Я обов’язково дам тобі якийсь знак. Я підтримуватиму тебе, я все бачитиму. Я пишатимусь тобою. Неодмінно пишатимусь…»
Ось я вже на місці. Бабуся завжди зустрічає мене усмішкою. Вітаюсь із нею, цілую. Дістаю солодощі, квіти.
– Як ви, рідненька? Я так скучила. Так давно не була. Стільки сталося всього. Та я не поспішаю, я все розкажу.
Присідаю на лавку… біля бабусиної могилки. Збираюся з думками. Навкруги тиша. І тільки маленька пташка сполохує ранковим співом спокій. У щебетанні чується: «Я уважно тебе слухаю, онучко!»
