Будь моїми… очима

Марина пішла від Петра, коли їхній донечці Оленці заледве виповнилося три рочки. Спершу вагалась – як вчинити? Довгими безсонними ночами запитувала себе: “А чи зможе жити з чоловіком-інвалідом, чи вистачить сил та терпіння, чи кохає його настільки, щоб усе своє подальше життя присвятити йому, клопотам, які з’являться, проблемам, яких не уникнути?”

Марні пошуки правильної відповіді втомлювали, Марина щоразу частіше безпричинно дратувалася, миттєво спалахувала гнівом, перестала стежити за собою і все менше уваги вділяла доньці. Але продовжувала жити з Петром… Із примарною надією, що все ж таки не зламається – стійко знесе удари долі, подолає труднощі.

Сімейне життя було непростим. Раптова інвалідність Петра давалася взнаки. Чоловік потребував не тільки уваги, а й догляду. Марині доводилося разом із Петром вчитися новому способу життя, допомагати йому, як маленькій дитині, ходити (щоб не зачепити предмети в квартирі, не вдаритися, не впасти), на початку навіть годувати (аби не розливав суп поза тарілкою, не поранився ножем). До усього іншого додавався й догляд за донькою – крихітка росла, уже почала не тільки повзати, а й ходити… Марина ледве встигала стежити за верткою донечкою.

І врешті-решт жінка опустила руки, збайдужіла до усього, що відбувалося навколо. Не вистачило їй, ще такій молодій, душевних сил і стійкости характеру, втекла від проблем і випробувань, як часто з корабля, що тоне, тікають щури.

– Йду заради доньки. Не засуджуй мене! Це ж тягар на все життя! – пояснювала Петрові. – І не шукай нас ніколи. Не я винна в тому, що трапилося, і не мені за це відповідати. Не хочу, щоб Олена мучилася!

– Залишся, – благав чоловік, у розпачі не знав, куди себе подіти, які слова підібрати, щоб умилосердити серце дружини. – Я люблю тебе й Оленку… Не зможу без вас! Розумію, як важко тобі змиритись із тим, що трапилося. Але я ніколи вас не обтяжуватиму. Ніколи. Чуєш?

– Ні! – категорично промовила Марина.

Все ж таки пішла… Подала на розлучення, переїхала з донькою до іншого міста й назавжди викинула зі свого серця Петра, чоловіка, який іще зовсім нещодавно нібито був єдиним і коханим.

Чи направду так сильно переживала за майбутнє доньки і хвилювалася, що батько стане для неї тягарем?! Найімовірніше, що ні… Швидше за все, шкодувала себе, свою молодість, своє майбутнє… Ще й подруги всі як одна повторювали: “Йди від нього, поки не пізно. Все життя попереду. Ще зустрінеш свою долю!”

І Петро залишився наодинці зі своєю бідою.

Чоловік утратив зір випадково та безглуздо, як часто трапляються нещасні випадки: важка травма на виробництві, невдала операція, втрата зору… А потім складний період сімейних скандалів та непорозумінь із Мариною, постійні докори, нелегкі спроби пристосуватися до нового способу життя і… темрява… Суцільна темрява перед очима, у душі, на серці…

Ні, він і в страшному сні не міг допустити-уявити, що його кохана дружина так жорстоко вчинить із ним. Ніколи нізащо не повірив би, що вона відбере в нього найдорожчий скарб – донечку Оленку… Що наважиться і таки розлучить його з рідною кровинкою… Але Марина наважилася і змогла. Звісно залишалися друзі, знайомі, родичі, котрі навідували і допомагали. Телефонували колишні колеги, цікавилися його самопочуттям, розраджували новинами, розповідями, жартами. Але Петро розумів, що ніхто не зможе замінити йому дружину та доньку. Спогади яскравими картинками виринали в уяві: ось він забирає Маринку з пологового будинку, вперше бере на руки донечку, притискає до грудей… Як же вона схожа на нього!.. І спогад уривається, його наздоганяє інший: їхня перша прогулянка, і яскраво-червоний візочок Оленки, і весна надворі – зелена й сонячна… І ще один: донечка показує йому ляльку – велику, з рудими кісками та синіми бантиками… А за ним інший… Іще один… Спогад, як ніж… Ранить! Щоразу болісніше, глибше… І разом із тим, спогад – як надія на те, що все рано чи пізно повернеться на “круги своя”, що все минеться, як страшний сон. Спогад-підтримка!

У тісній квартирі, що стала йому за сховок від людей і навколишнього світу, Петро щоразу натрапляв на речі, які Марина необачно залишила-забула: сукеночки Оленки, з яких дівчинка виросла, дружинині блузки, іграшки, які дитина закинула під шафу, стіл, тумбочки… Він пальцями протер ці забуті-залишені речі до дір, бо постійно тримав їх у руках, перебирав, вивчав кожен сантиметр, через них вбирав у себе енергію своїх таких рідних і водночас чужих колишньої дружини і доньки. Речі, як і спогади, спершу ятрили болючу рану, а згодом ставали розрадою, додавали натхнення і життєвих сил, скріплювали дух.

А Марині в іншому місті, чужому й непривітному, жилося нелегко. Не все сталося так, як гадалося: вона часто змінювала роботу, бувало, по пів року сиділа вдома, і деколи не вистачало грошей навіть на хліб.

Скрута, невлаштованість у житті призводили до того, що жінка щоразу більше сердилася на маленьку донечку. Не говорила вголос, але подумки не раз повторювала: “І за віщо мені такі випробування-тягарі?!” Проте ніколи, ніколи в голову Марини навіть не закрадалася думка, що це ж вона сама винна в цих негараздах, що можна ще все врятувати: повернутися до Петра й уже разом якось жити.

Маленька Оленка не розуміла, чому мама на неї гнівається і не купує іграшок, чому не обіймає і не цілує, так, як це роблять інші мами. Вона горнулася до найріднішої людини, а та відстороненим поглядом дивилася кудись у даль і майже ніколи не голубила дитину.

І що більше Марина байдужіла до доньки, то дужче Оленка тяглася до неї, то сильніше прагнула її уваги та любови…

Минали роки. Інколи в Марини з’являлися чоловіки. Та в її житті затримувалися недовго. Оленка не любила маминих кавалерів, плакала ночами в подушку і, дорослішаючи, щоразу частіше запитувала Марину: “Мамо, хто мій батько? Де він?”

Жінка уникала відповіді, змінювала тему, але деколи неохоче відрізала, аби тільки донька дала спокій:

– Немає в тебе батька. І ніколи не було!

От і вся розмова!

Оленка не могла і не хотіла вірити мамі. Її дитяче серце знало й відчувало, що десь далеко або зовсім-зовсім близько живе її тато. І дівчинка мріяла, що все ж таки колись відшукає його.

І якось, уже коли Оленці виповнилося дев’ятнадцять, стомлена і доведена до відчаю від маминого безладного життя, її байдужости, чужих чоловіків, дівчина таки дізналася правду. Вона поставила матері ультиматум:

– Або ти розповідаєш мені про батька, або я йду з дому. Назавжди!

І Марина розповіла. Сухо і, як завжди, неохоче:

– Твій батько сліпий. Розумієш, інвалід! Хіба тобі такий потрібен? Хочеш усе подальше життя доглядати немічного? Та я ж прагнула вберегти тебе від цього!

– Диктуй адресу, – вже так само сухо, вражена до глибини душі маминою черствістю і немилосердністю, сказала Олена.

А наступного дня, не сказавши матері жодного слова, Олена поїхала до тата.

Спершу, наче примара, довго блукала містом, в якому народилася, намагалася щось пригадати. Проте пам’ять уперто не впускала в раннє дитинство. А потім, зібравши всю волю в кулак, попрямувала до будинку, в якому, як стверджувала матір, мешкав її тато.

Одна-єдина думка билася в голові, коли тиснула на ґудзичок дзвінка: “Хоч би застати тата вдома! Хоч би був живий!”…

Іще зовсім не старий, але вже сивий і блідий чоловік повільно відчинив двері. Олена затерпла, до очей миттю підступили сльози.

– Чим можу допомогти? – запитав він, а тоді так само, як і Олена, завмер…

Є щось у світі таке невидиме, невідоме, про що не напишеш і не поясниш словами… Є щось сильніше за слова, за те, що осягаємо поглядом, за будь-які запахи чи жести… Щось на рівні емоцій і відчуттів… Без назви… Щось, що в потрібну мить підказує і серцю, і розуму, і підсвідомості правильні відповіді на всі запитання… Що вказує правильний шлях та напрямок…

– Доню… – видихнув Петро, який відчув, збагнув, осягнув усіма фібрами душі присутність доньки за порогом свої квартири. – Донечко, я знав!..

Оленка кинулася в його обійми – такі не сміливі, не сильні, але теплі і ніжні… Батьківські! І голосно, надривно заплакала. А Петро гладив дівчину по голові, проводив пальцями по волоссю, обличчі, вивчав, знайомився з нею, своєю Оленкою, і вперше за стільки довгих років усміхався.

Ось так вони й стояли – посеред коридору. Двоє рідних людей – батько і донечка. Стояли довго, не випускаючи одне одного з обіймів. А Оленка все повторювала: “Пробач, пробач, пробач… Прости, якщо зможеш!” А Петро усміхався. Щасливий!

А потім вони пили чай у батьківській кухні. Олена спостерігала за татом, за тим, як уміло він поводиться, ставить чайник на плиту, наливає із заварника чай у горнятка, набирає ложечкою цукор… І захоплювалася, пишалася ним! Слухала батька, розповідала йому про своє життя, навчання в університеті, про свої успіхи і плани на майбутнє. А коли тато якось тужливо запитав: “Як мама?”, спокійно відповіла: “Мама… Нехай Бог пробачить їй! Бо ми ж пробачимо…”

Відтоді Олена переїхала жити до батька. Мати вже нічого не могла вдіяти. Так і не збагнувши своєї великої помилки, у всьому звинувачувала інших. Незважаючи на це, Оленка не відвернулася від неї. Все ж таки вона – її мама! Часто навідувалася, приїжджала в гості, але ніколи не запрошувала Марину в гості до себе і тата.

Хоча навчання в університеті потребувало багато часу, Оленка щовихідних гуляла в парку з батьком. У будь-яку пору та за будь-якої погоди насолоджувалися життям, світом. А ще бавились у гру, яку називали “Будь моїми очима”.

Петро так і казав:

– Донечко, будь моїми очима!

Й Оленка починала переповідати татові про все, що бачила на шляху, поряд, навколо себе:

– Попереду – чудовий парк із височезними деревами, їхні крони тягнуться до блакитного неба, а зелені листочки ледь тріпочуться від вітру. На лавочці під дубом сидять дідусь із бабцею. Він одягнутий у кумедну яскраво-жовту сорочку, а в бабусі такого ж кольору черевички… Доріжкою біжить маленький хлопчик. Він має неймовірні очі – карі-карі… І такий кумедний наплічник – у вигляді ведмедика… А ось закохана пара біля фонтана. Вони… кихи-кихи… – трішки соромилася, але продовжувала Оленка. – Вони цілуються, і це так романтично!..

Петро усміхався, радів, не йшов, а летів… Бо ж яке це щастя – бачити світ доньчиними очима! І оживали в пам’яті кольори, обриси, силуети… І так хотілося жити! Жити!

– Будь моїми очима, – вже вдома просив Оленку. Донька брала до рук книгу і читала татові свої улюблені романи. Й оживали в пам’яті літери, слова, цілі речення, абзаци, сторінки друкованого тексту!

– Будь моїми очима, – просив, простягаючи Оленці фотоальбом. Вона вмощувалася поруч, описувала кожну фотографію. І оживали люди з минулого, далекі друзі та колеги!

– Будь моїми очима, – щовечора просив, стоячи біля вікна. Й Олена лічила зорі… А він разом із нею… Бо оживали в пам’яті темне полотно нічного неба і яскраві зірочки, як розсипані намистинки… І дихалося легко, свіжо, на повні груди!

* * *

…А одного разу Олена випадково дізналася, що в їхньому місті існує громадська організація, що опікується незрячими людьми. Зайшли туди разом із батьком. І їм настільки сподобалося товариство, приємні та привітні люди, які, як і Петро, були незрячими, що почали навідуватися туди постійно.

Там дівчина й зустріла Романа, незрячого ще з народження юнака, свого майбутнього чоловіка. Коли Марина дізналася про намір доньки вийти заміж за інваліда, зчинила великий скандал, але незворушна Олена лише відповіла:

– Хтось сахається сліпоти, як прокази… А для когось незрячі люди – незбагненний світ, який хочеться вивчати, любити й оберігати від усього злого. Мамо, ти навіть уявити не можеш, які душі мають незрячі люди… Ти навіть уявити не можеш, що вони бачать душею… І так прикро, що я стільки втратила за цей час, коли жила без батька…

* * *

Марина не прийшла на весілля доньки. Чи то сильно розгнівалася на Оленку, чи врешті-решт у жінки прокинулося сумління, і тому вона вирішила уникнути зустрічі з Петром?! Невідомо… Доньці сказала, що привітає її, коли та приїде до неї додому… Оленка хоча й засмутилася, але не впадала у відчай. Це ж найщасливіший день в її житті!

– Будь моїми очима, – попросив батько Оленку, коли вони вийшли з церкви.

– І моїми, – підхопив чоловік Роман.

Щаслива Олена взяла їх попід руки і повела дорогою, вимощеною бруківкою:

– Ми йдемо доріжкою до фонтана. І поруч зі мною двоє найвродливіших, найдорожчих для мене чоловіків у світі. Старший має дуже добру посмішку, сиве волосся та впевнену ходу, і це мій батько… А молодший – милу ямку на лівій щоці, надзвичайно стильний сірий костюм нареченого та золоту обручку на пальці правої руки.. І це – мій чоловік!

Усі троє весело розсміялися… Щасливі – родина!

Наступна

Життя триває

– Вип’ємо кави й підемо на прогулянку... – з кухні долинав веселий голос Артема. – ... Читати далі

Попередня

9. ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Автобус Варшава-Львів виїхав з автостанції і подався на схід. Позаду була Норвегія, Швеція і Польща, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *