Автобус Варшава-Львів виїхав з автостанції і подався на схід. Позаду була Норвегія, Швеція і Польща, попереду – Батьківщина, самотність і невідомість.
– Теж із заробітків? – сусідові дуже хотілося поспілкуватися.
– Угу, – неохоче відповів я, не маючи бажання до бесіди.
– А що будете робити в Україні? – не міг заспокоїться він. – Чи знову за грошима на чужину?
– Хотілося б робити те, що я вмію, і що мені подобається, – піддався я на розмову, – але грошей це не приносить.
– Що за робота така?
– Алкоголікам допомагаю кидати пити.
– У мене брат пив, – голос у мого сусіда здригнувся, – нема його вже…
Я мовчав – знав, якщо людина захоче говорити – сама скаже. І він почав говорити:
«Толик, мій брат, завжди був непутящим. І добрим. Але коли напивався, ставав агресивним. Вони з батьком билися тоді, а я, маленький, ховався під стіл. Постійно хтось із них лікувався в наркології або в ЛТП, а мати носила їм передачі. Так воно і тривало роками.
Одружився я рано, аби втекти з дому. Иноді заглядав до матері, пропонував їй піти жити до мене, але вона відмовлялася: як, мовляв, залишу їх самих – вони ж помруть або переб’ють один одного. Батька я не любив, брата шкодував.
Але одного разу все змінилося. Батько сп’яну загинув під колесами автомобіля, а брат зустрів Таню, мою однокласницю. На той час вона вже встигла вийти заміж, народити дитину, розлучитися. Чоловік її дитину відсудив, тому що пила вона «на смерть». А тут між нею і Толиком спалахнула любов. Велике, неймовірне, пристрасне, шалене кохання. Але й пили вони міцно. Поки тверезі, любо на них дивитися, ніжність та ласка, а як понапиваються, – скандали та бійки. Вони дуже хотіли бути разом, а алкоголь не давав, убиваючи в їхніх душах саму здатність любити. Хтось порадив їм змінити середовище, переїхати в инше місто. Вони вхопилися за цю ідею, вбачаючи в ній вихід, виїхали до Сибіру. Пів року все в них там було добре, не пили, вже думали про дитину, була перспектива кімнати в гуртожитку, а потім – і квартири. А поки що жили у вагончику на якійсь будові.
Але алкоголь так просто не відпускає, ні… Довгі роки кожних з них лив воду на млин сатани, і він їх міцно тримав у своїх руках. А Бога вони не знали. Союз був, хто тоді Бога знав? Але, напевне, у кожній любові є щось від Бога, тому і протрималися пів року. А потім зірвалися, запили. Знову бійки, скандали, лють. Після чергового п’яного скандалу він заснув, а вона вийшла на вулицю покурити. У сибірський мороз.. Сіла на ганку і заснула. Назавжди. Замерзла вона. Він тільки вранці за нею спохопився, коли сам прокинувся, протверезів.
Поховав брат Таню на місцевому цвинтарі, довго стояв біля могили, а потім розвернувся і пішов в тайгу. Більше його ніхто не бачив. Двадцять п’ять років минуло з того часу, а душа мене за нього болить. Адже далеко не кожному в цьому світі дається така неймовірна любов. І вони намагалися щось побудувати на цій любові і на власних руїнах. Але виявилося запізно. Горілка вже була сильнішою.
*
Сусід змахнув зі шоки сльозу, продовжив:
– У мене в Польщі добра робота, заробітки пристойні. Але дружина вчора зателефонувала, що мій син, йому 14, прийшов додому п’яним. Ось я і їду. Не хочу я цих грошей. Сина рятувати треба.
Подивився на мене, додав:
– І ти про гроші не думай. Діло-то Боже… І Бог тебе не залишить, допоможе. А ти допомагай Йому рятувати чиюсь любов.