Притчі 
– Вип’ємо кави й підемо на прогулянку… – з кухні долинав веселий голос Артема. – Тобі скільки ложечок цукру – дві?
– Дві, – майже пошепки відповіла з кімнати Ольга. Однак син почув і вже за хвилинку вніс тацю, а на ній – два горнятка кави і таріль із фруктами та круасанами.
– Ти незабаром одужаєш, я подбаю про це, – він обійняв її за плечі й поцілував у широке, вже вкрите зморшками чоло.
В Ольги на очах виступили сльози… Розчулена синівською любов’ю і турботою, вона була найщасливішою жінкою на землі.
– Тільки не плач… – Артем забрав руки з її плечей. Почав жартувати та розповідати смішні історії. І її материнське серце відігнало тугу, сльози зупинились, а щоки вкрилися рум’янцем…
Відколи син із Ольгою, а це вже майже третій місяць, її життя набуло барв, стало змістовним, цікавим. Раніше, коли Артем навчався на стаціонарі в одному із польських університетів, жінка сумувала у великій порожній квартирі. Щовечора запалювала свічку і молилась за долю сина… Лишень за нього, бо, крім Артема, вона не мала близьких та рідних, друзів чи знайомих.
Мабуть, вік, слабке здоров’я, а ще материнські щоденні переживання, стали причиною важкого серцевого нападу Ольги…
Як сильно тоді злякався Артем – до непритомности! Злякався, бо ж і в нього не було нікого ближчого й дорожчого за матір, яка виховала його і поставила на ноги. Вже за два тижні приїхав додому. Зумів швидко залагодити своє переведення на дистанційне навчання. Пришвидшити поїздку-повернення на Батьківщину допомогли друзі, котрі подбали і про квитки, і про виселення з гуртожитку.
Й от уже третій місяць поспіль вони знову разом – день у день. Ольга, яку лікарі засмучували невтішними прогнозами, насправді одужує, вже навіть виходить надвір. І хоча її прогулянки нетривалі, проте жінка щаслива, бо ж завжди гуляє попід руку з найкращим, найвродливішим чоловіком у світі – зі сином. А самотні вечори позаду, як і безсоння, переживання та хвилювання… Звісно, Артем не щохвилини біля матері – у нього чимало й інших справ – він продовжує вчитися (готується до сесії і до поїздки в Польщу, зустрічається з друзями і навіть планує підшукати роботу), проте Ользі спокійніше, затишніше лише від однієї думки, що син – зовсім поряд.
* * *
Артем був сином Ольги та Леоніда. Щоправда, останній навіть не здогадувався про те, що є батьком.
Із Леонідом Ольга познайомилася на дні народження подруги. Він був старшим, уже працював на заводі, в їхнє місто приїхав за скеруванням. Дівчину вподобав одразу, з першого дня знайомства. І, як годиться, згодом уже не відходив від неї ані на крок: запрошував у кіно та кав’ярні, проводжав додому, допомагав готуватися до вступних іспитів.
Безтурботну юність Ольги перекреслила жахлива трагедія, яка трапилась із її батьками – відомими науковцями. Вони поверталися з відрядження, і автобус, яким їхали, потрапив у ДТП. Батько Ольги загинув на місці трагедії, а матір іще довгих два тижні намагались урятувати лікарі. Проте не змогли. Вона так і не отямилася.
Життя Олі перекинулося з ніг на голову. Вона в одну мить із безтурботної дівчини перетворилася на вбиту горем дорослу жінку. І невідомо, чи змогла б опам’ятатися, якби не Леонід, його постійна підтримка та присутність. Після похорону матері Олі Леонід став її чоловіком.
Того року Ольга так і не вступила до вишу, однак з допомогою Леоніда таки повернулася до звичного життя. Рубці на серці загоювалися, біль утрати притуплювався… “Потрібно жити далі”, – щоденно повторював Леонід, і вона прислухалася. Жила… Навіть до сьогодні, незважаючи на всі події, образи та зраду, які трапилися згодом, жінка вдячна йому за ті слова…
Ольга та Леонід прожили разом три роки. А потім, одного холодного осіннього вечора, чоловік повідомив:
– Олю, я кохаю іншу. І вона чекає від мене дитину. Не можу мати дві сім’ї, подаю на розлучення. Вибач…
“Вибач”… Яке ж банальне, порожнє слово… Слово, яке нічого не несе, яке ніколи не лікує, яке вже нічого не здатне змінити.
Того вечора збита з пантелику і так зненацька заскочена жахливим повідомленням чоловіка Ольга не сказала про основне… Вона теж чекала на дитину… Від нього. Та якось умить тверезо оцінила ситуацію і зрозуміла, що своїм зізнанням не поверне чоловіка, не втримає. Тому змовчала. Леонідові слова “Я кохаю іншу” вже нізащо не зітруться з її пам’яті, тож навіщо намагатись щось змінити?!
Ольга погодилась на розлучення. А вже за місяць Леонід виїхав із новою коханою та її сином від першого шлюбу з міста. Більше Ольга не бачила свого колишнього чоловіка, нічого не чула й не знала про його життя.
Страждала… Звісно, страждала, як і кожна жінка, яку зраджують. Були моменти, коли звинувачувала Леоніда у своїй самотності, а іноді просто байдужіла до усього, що відбувалося навколо. І ніколи, ніколи не запитувала себе, а чи чесно і правильно вчинила, не розповівши Леонідові про те, що він стане батьком.
Усе змінилось із народженням сина Артема. Життя набуло нових барв, додалося й турбот. Тепер мусила самотужки виховати сина, поставити на ноги, вказати йому правильний шлях. Тим паче, що, крім себе, не мала на кого сподіватися.
І впоралася. Впоралась із відповідальністю, з негараздами, які траплялися на життєвому шляху, з проблемами та з безгрошів’ям. Зуміла виховати гарного сина, добру, мудру людину.
Реалізувала себе в кар’єрі, наполегливо працювала, любила свою професію та життя. Мала багато друзів, Ольгу поважали в колективі та товаристві, завжди захоплювалися нею – її цілеспрямованістю, вродою, завзятістю.
Але про те, щоб удруге вийти заміж, навіть не хотіла чути. Не було в Олиному серці місця для інших чоловіків, окрім сина Артема. Тому навіть найкращі колежанки недовго надокучали намаганнями засватати Ользі того чи іншого кавалера.
* * *
Незважаючи на грудневу прохолоду, у парку було людно. Тому Ольга не відразу помітила чоловіка з візочком, який ішов їм із Артемом назустріч. Навіть не зрозуміла, що він звертається до неї:
– Олю? Ти?
І до того ж не відразу впізнала в ньому… свого колишнього чоловіка, батька Артема – Леоніда.
– Я тебе відразу впізнав. Яка зустріч!!!
Немолодий чоловік щиро зрадів, а Ольга… Розгублена і стривожена, попросила:
– Синку, зачекай мене біля фонтана, я незабаром підійду.
Артем відпустив материну руку й відійшов, якраз згадав, що треба зателефонувати другові. Навіть не поглянув на чоловіка, з яким випадково зустрілася його мати…
– Несподівана і, я б сказала, непотрібна зустріч, – сумно зітхнула Ольга. – Чи не так, Леоніде?
– Чому ж… Я радий тебе бачити. Скільки ж років минуло? Тим паче, я був упевненим, що ти пробачила старі образи. Все ж у житті до кращого… Я так розумію, у тебе все склалось добре. От сина якого вродливого маєш! Отже, свого часу таки вийшла вдруге заміж, влаштувала особисте життя?
Ольга не відповіла і поставила зустрічне запитання:
– Ти, очевидно, теж не скаржишся. Бавиш онуків? – і вказала поглядом на рожевий дитячий візочок, в якому солодко спало немовля.
– Майже… – Леонід трішки зніяковів, але відповів відверто: – Це Аліска – донечка сина моєї дружини…
– А свої діти внуків іще не подарували? – байдуже запитала Ольга.
Леонід помовчав, а тоді так само відверто сказав:
– А своїх, спільних, дітей, Олю, ми не маємо… – помітивши на обличчі колишньої дружини здивування, повів далі: – Коли я пішов від тебе, моя Галина втратила дитину… І більше не змогла завагітніти. Тому в нас один-єдиний син… Її син від першого шлюбу.
Ольга хотіла сказати щось різке і навіть образливе, проте відчула, як недобре стиснулось серце. Зупинилась і промовчала…
– А ти як? Що ж ми все про мене, – Леонід навіть не здогадувався, які важкі для Ольги ця зустріч і розмова, це несподіване повернення в уже призабуте минуле…
– А в мене все гаразд. Пробач, мушу йти…
– Може, якось іще зустрінемося? – не вгавав Леонід. – Я тепер часто буваю в місті, вже на пенсії, тож приїжджаю до сина, бавлю Аліску… Хочеш – я познайомлю тебе зі своєю сім’єю?..
– Не варто, – категорично відповіла колишньому чоловікові Ольга.
– То принаймні зі своїм сином познайом. Чого ж ти його до фонтана відіслала? – Леонід геть нічого не розумів, особливо неприязної поведінки Ольги: чому ж ображатися, вони – дорослі люди, могли б на старість років забути про старі образи…
– Не варто, – повторила Ольга, швидким поглядом окинула рожевий візок, постарілого Леоніда і якось сумно усміхнулась… От яке воно – життя. А тоді повернулася до фонтана, гукнула:
– Синку, ходімо…
Артем підійшов швидким кроком, узяв матір попід руку, всміхнувся незнайомцеві, кивнув головою, ніби прощаючись.
Уже коли вони відійшли на декілька метрів, Ольга важко зітхнула, з очей покотилися непрохані сльози.
– Мамо, що трапилось? Цей чоловік тебе образив?
Ольга усміхнулася крізь сльози:
– Ні, синку, свого часу цей чоловік зробив мене найщасливішою жінкою на землі…
Артем не здогадався, про що йдеться. Здивовано звів брову:
– То чому ж ти плачеш? Тільки не плач…
– Я не плакатиму, – пообіцяла Ольга, а тоді потайки подивилася через плече сина на Леоніда, який так і залишився стояти посеред паркової алеї з рожевим візочком, і самими губами прошепотіла:
– Життя триває, Леоніде! Життя триває…
* * *
На відміну від Артема, Леонід усе зрозумів… У постаті юнака він упізнав себе в молодості. Такі ж розпрямлені плечі, така ж упевнена хода… І чорний чуб, і очі – як вуглинки, і трішки повні губи… І…
Прокрутив у пам’яті минуле, вмить усе збагнув, шокований, вражений, збитий із пантелику… Щось закололо в грудях, відчай стис горло…
– Син… – промовив Леонід і навіть хотів кинутися навздогін за Ольгою і Артемом…
Але в рожевому візочку заплакало немовля – голосно-голосно, вимагаючи уваги й турботи свого дідуся…
