Діямант

ДІЯМАНТ

Цей великий, надзвичайної краси діямант був окрасою музейної експозиції. Працівники музею дуже пишалися ним, адже завдяки йому до міста приїжджало багато туристів, що хотіли помилуватися незвичайним каменем. Аж якогось дня до кабінету директора прибігла стривожена працівниця:

– Пане директоре, діямант!

– Що сталося? Вкрали??

– Ні. Він тріснув!

Директор кинувся до місця, де був камінь, і остовпів. Діямант розколовся навпіл! Нічого не вказувало на те, що це хтось зробив навмисно. Жодних слідів, сигналізація не подавала сигналів тривоги. Міліціонери, що прибули за викликом, також не виявили ніяких порушень закону. А коли врешті уважно почали переглядати відео-запис, помітили, що в якийсь момент діямант просто розколовся сам по собі.

Подія схвилювала все місто. Адже втрата туристів могла б спричинити серйозні проблеми, а для багатьох, можливо, втрату роботи. Мер міста оголосив про велику нагороду для того, хто полагодить пошкоджений діямант. До міста почали з’їжджатися ювеліри з усього світу. Уважно оглядали коштовний камінь, але ніхто не наважився почати якусь роботу. Так тривало кілька місяців. Коли вже всі втратили надію, до міста прибув якийсь скромно одягнений, нікому не відомий чоловік, який попросив, щоб йому показали камінь. Без особливої надії директор підвів його до діяманту. Що може зробити цей невідомий чоловік, коли найліпші ювеліри виявилися безсилими? Однак після уважного огляду чоловік сказав:

– Я готовий полагодити діямант. Навіть більше, він буде ще кращий, ніж колись.

Мер скликав нараду, на якій зійшлися на тому, що втрачати їм нічого, отож варто ризикнути й дати незнайомцеві шанс.

Ювелір приніс потрібні інструменти, попросив надати йому окрему кімнату і зачинився там на кільканадцять днів. Всі з нетерпінням чекали результату. Нарешті майстер запросив усіх подивитися на діямант. Їхнім очам відкрилося явище неймовірної краси – усередині діяманту сяяла красива троянда. Квітка своїми пелюстками заповнювала те місце, де була тріщина. Люди дивувалися цій красі, й захоплювалися майстерністю й талантом майстра. Вони були настільки зачаровані оновленим діямантом, що навіть не зауважили, як невідомий майстер тихо й непомітно зник.

*

Інший Ювелір колись сказав:

«Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені…»

Скільки ран і трагедій розламують наші серця! Скільки тріснутих діямантів, більших і менших, приносять у наше життя розчарування, песимізм, озлоблення… А потрібно тільки запросити Ювеліра. Він завжди прийде туди, де Його справді потребують. Де відкриють Йому кімнату свого серця, віддадуть у Його руки свій розбитий діямант і з довір’ям чекатимуть на зцілення. І тоді зможуть з великим здивуванням усвідомити, що відновлений діямант став ще кращим і досконалішим, аніж був.

ОБКЛАДИНКА ВІДОМОГО ХУДОЖНИКА

Двері рвучко відчинилися, до кабінету директора видавництва увійшов відомий художник і знервовано промовив:

– Чому ви не затвердили мою обкладинку до книжки? Чи хтось у цьому видавництві щось тямить у мистецтві? У вас тут сидять самі невігласи!

Директор запросив художника до ближчої розмови, взяв до рук проект обкладинки і попрохав його пояснити, що саме він хотів сказати своїм твором читачам. Художник розпочав свою розповідь:

– Тут відображена дуже глибока символіка: цей фрагмент означає безмежну любов Бога; цей – відповідь людини на цю любов, а тут зображена єдність між людьми і Всевишнім.

Вислухавши відповідь, директор попросив хвилинку зачекати і вийшов з кабінету. За мить повернувся разом з якоюсь випадковою людиною, що прийшла відвідати когось із працівників видавництва.

– Хочемо показати вам проект обкладинки до однієї з наших книжок. Скажіть, будь ласка, що ви тут бачите? – звернувся до відвідувачки директор.

Жінка, хвилину подумавши, відповіла:

– Тут щось абстрактне: може, це дерева під час грози або сильний вітер. Це, мабуть, книжка про природу.

Директор подякував за відповідь і, коли за відвідувачкою зачинилися двері, промовив до художника:

– Можливо, Ваша обкладинка – це шедевр мистецтва Але щоб її міг зрозуміти пересічний читач, потрібна інструкція, додаткове пояснення. Натомість суть обкладинки не лише в її мистецькому рівні, а й у запрошенні читача до прочитання книжки. Тому обкладинка має бути прозорою, як вікно, яке хочеться відкрити і побачити красу, що стоїть за ним.

*

Як часто хочемо бути шедеврами! Хочемо пристойно виглядати, прагнемо, щоб нас цінували і шанували. Деколи докладаємо великих зусиль до праці над собою. Намагаємось бути бездоганними, радо повчаємо інших. А коли нам щось не вдається, щось псує наші плани, ретельно це приховуємо, бо будь що хочемо відповідати образові доброї людини, доброго християнина.

Часто нам навіть на думку не спадає, що справжня суть християнства – не у створеному в очах інших бездоганному образі, а в тому, щоб бути тим вікном, через яке видно прекрасний світ Творця.

Вказувати на щось поза мною, щось більше, ніж я. Добре збагнув цю істину Іван Хреститель. Він тільки готував дорогу.

Якою ж великою є людина, яка є іконою Бога! І яка маленькою людина, що є іконою самої себе. Хтось сказав: «Велич людини полягає не в тому, що вона має, а в тому, чим вона є». Але справжня велич людини полягає в тому, на що або на Кого вона вказує.

КОШТОВНА ВАЗА

До одного багатого господаря найнялася на службу молода жінка. До її обов’язків належало дбати про чистоту і порядок у будинку. Господар добре ставився до обслуги, робота не була важкою, платня – достатня, отож служниця була дуже задоволена.

Господар, людина освічена, зберігав удома багато мистецьких творів: картин, скульптур, цінних старовинних меблів. У вітальні на круглому столику стояла надзвичайно гарна, витончена ваза. Як видавалося, досить давня. Якось під час бенкету служниця почула, що такі вази своїм віком сягають часів єгипетських фараонів і є дуже цінні – вартують до кількох мільйонів доларів.

Одного дня трапилася лихо. Прибираючи поблизу цінної вази, служниця раптом послизнулася, ручка порохотяга зачепила вазу і та впала, розбившись на дрібні друзки.

Служниця дуже налякалася. Ще б пак, адже страшно уявити, як покарає її господар! Вона ж до кінця життя не розплатиться за заподіяну шкоду. Поспіхом позбиравши свої найнеобхідніші речі, жінка непомітно вийшла з маєтку й утекла з міста. Від того часу її життя дуже змінилося. Мусила знайти нову роботу, придбати фальшиві документи. Також припинила контакти з рідними та друзями. Через місяць після втечі побачила в газеті своє фото й дізналася, що її розшукують. Після цього виїхала ще далі.

Таке життя тривало кілька років. У постійному стресі й страху, що її знайдуть, вона переїжджала з міста в місто. Нарешті, неймовірно втомлена, вона вирішила сама здатися поліції. Повернувшись у рідне місто, прийшла до будинку колишнього господаря. А він, побачивши її на порозі свого дому, щиро посміхнувся і промовив:

– Нарешті ви знайшлися! Я вже кілька років вас розшукую. Подав навіть оголошення в газету. Вас, мабуть, злякала та розбита ваза? А це ж була тільки дешева гіпсова копія коштовного оригіналу, який я зберігаю в сейфі.

*

Страх перед наслідками власних дій інколи нас паралізує. Кожна людина робить помилки. Мудра і відповідальна не побоїться їх визнати і прийняти їхні наслідки. І тоді виявляється, що не все так страшно, як гадалося, що критичній ситуації можна зарадити. Людина недалекоглядна й безвідповідальна заперечує помилки і втікає від наслідків. Як результат – її життя наповнене постійним обманом і страхом перед виявленням правди.

«Бо дав нам Бог духа не страху, а сили, і любови, і цнотливости» (2Тим. 1:7).

Зміст